Діти додають життю особливої важливості. Коли на твоїх очах росте й формується нова людина, коли докладаєш максимум зусиль, щоб в неї все склалося, то й власне життя набуває зовсім інших барв.
ZAXID.NET розповідає історію Олени ― мами трьох сестер. Жінка вирішила, якщо не створить сім’ї до тридцяти й не народить власних дітей, то стане мамою для прийомних. Тоді подумала ще раз і вирішила не відкладати. Почала дізнаватися, які документи потрібні для всиновлення, а також їздити до місцевого дитячого будинку як волонтерка.
«А навіщо чекати»
«У свій 29 день народження вирішила, що хочу всиновити дитину. Я незаміжня, чи матиму чоловіка й своїх біологічних дітей, ― не знаю. Однак сім’ю хотіла. А потім подумала: а навіщо чекати?», – каже Олена.
Жінка розуміла, що не зможе прийняти дуже маленької дитини, адже наразі сім’ю вона забезпечуватиме сама. Кинути роботу й займатися лише доглядом немовляти в її випадку теж не варіант. Найбільш оптимальним був вік, коли дитина вже може відвідувати садочок або школу. Однак зі 120 дітей у дитячому будинку не було можливості всиновити одну дитину, чи бодай двох дітей такого віку. Усі ― сімейні групи, у яких щонайменше троє братів-сестер.
«Існує така проблема, що більшість дітей в інтернатах мають батьків, які не позбавлені батьківських прав. Ці діти не можуть повернутися у свою сім’ю, але й усиновити їх також не можна. Так було і з моїми дівчатами. Вони вже рік перебували в цьому дитячому будинку, коли врешті їхню маму позбавили батьківських прав. Я пройшла курси для всиновлювачів, продовжила оформлювати документи й вирішила, що точно візьму трьох сестричок, бо маю таку можливість», – згадує Олена.
У спадок від бабусі Олена отримала будинок. Це стало додатковим аргументом, щоб прийняти кількох дітей одночасно. Олена зробила вдома ремонт, облаштувала кімнати для дівчат, купила потрібні меблі, іграшки, щоб усе було готовим до приїзду малих принцес.
«Аделіні п’ять років і вона ходить у садочок. Софії ― вісім, вона другокласниця. Діані ― одинадцять, вона ходить у п’ятий клас. Старша дівчинка ― спортивна, енергійна, відвідує карате. Середня ― творча. Вона любить співати, ходить на танці. А молодша ― дуже активна, тому ходить і на танці, і на англійську, і всюди задіяна», ― розповідає прийомна мама.
Аделіні п’ять років, Софії ― вісім, а Діані ― одинадцять
Олена ― зовсім молода. Звісно, вдочерити одразу трьох сестер різного віку, при цьому самотужки заробляти, давати лад на господарстві, встигати відвести дітей у садок і школу, на всі гуртки ― це непросто.
«Але я звикла жити в такому ритмі, планувати все. Раніше я також була постійно зайнята, мала дві-три роботи. Так, як тільки діти прийшли додому, було важкувато. Та й зараз буває, ― сміється жінка. ― Як і багато інших дітей часом дівчата не хочуть вчитися, прибирати в кімнатах. Але загалом це все нормально. Зранку я прокидаюся, тоді буджу дівчат, ми збираємося й снідаємо. Тоді відводжу молодшу в садочок, а старших ― до школи й іду на роботу. Уже потім гуртки, разом робимо уроки, вечеряємо. На вихідних розважаємося. Дівчата дуже люблять ходити в гості до моїх батьків. Вони називають їх дідусем і бабусею. Там є кури, собака, кіт ― дітям цікаво. Щонеділі ― обов’язково до церкви, а вже опісля ― в театр, кіно тощо», ― розповідає прийомна мама.
«Швидко освоїлися»
Олена згадує, що дівчата дуже швидко освоїлися в новому домі, довгого «притирання» не було. Однак самій жінці найбільше довелося звикати до нового життя.
«Довелося трошки змінити графік. Хоча не можу сказати, що я раніше, поки не було дітей, дуже багато подорожувала, гуляла з друзями або щось таке. Тому, в принципі, просто додалося трошки турбот. І все. Діти ж, мабуть, стільки разів у житті змінювали місце проживання, що для них це стало звичним. Старші дівчата вже на другий день почали називати мій дім своїм. Молодша також, але боялася, що я її залишу в садочку. Аделіна плакала, кричала, не хотіла туди йти. Доводилося довго пояснювати, що я заберу її додому, що не залишу, як і вчора, і позавчора; що діти в садочку не залишаються, їх обов’язково забирають додому. Але потім донька звикла й усе внормувалося», ― ділиться Олена.
Сестрички швидко освоїлися в новому домі
Новоспеченій мамі морально спочатку було нескладно. Діти прийшли додому влітку, на канікулах. Вони освоювалися, розважалися. Складніше стало тоді, коли почалася школа: треба вчитися, складати рюкзаки, діти мають відповідальність. Ще й досі є над чим працювати, каже Олена, однак це не унікальна історія.
«Мої діти відразу показали свої характери. Не було намагання здатися кращими, різких змін ставлення чи ще чогось. За не дуже тривалий час уже вдалося розпізнати їхні риси, побачити особливості кожної», ― додає жінка.
«Мати страхи – нормально»
Часто люди, які наважуються всиновити дітей, мають якісь страхи. Це нормально, зважаючи на те, яким важливим є це рішення. Олена каже, що боялася лише одного ― що біологічна мама дівчат вирішить за них боротися.
«Вона живе в одному місті з нами. І в мене був страх, що ця жінка влаштовуватиме скандали, буде приходити до нашого дому, розбивати вікна, вимагати повернути дівчат. Це мене лякало. Але вже цього страху немає. Спочатку мене підтримали батьки і сказали, якщо раптом таке станеться, то будемо щось вирішувати. Цього всього не сталося. Скажу вам навіть більше. На Великдень ми ходили до церкви святити паски. Туди ж прийшла і біологічна мама дівчат (хоча це нетипово для їхньої родини). Софія й Аделіна навіть її не впізнали. Я теж не знала, як вона виглядає. Уже після літургії Діана сказала, що біля нас стояла їхня мама. Вона не привіталася, нічого не спитала, не звернула жодної уваги на дітей. Отже, їй байдуже. Тому тепер у мене жодних страхів нема», ― говорить прийомна мама.
Щодо стереотипів, пов’язаних зі спадковістю, поганими звичками й рисами характеру в прийомних дітей, то Олена каже, що взагалі не переймалася таким. Жінка була поінформована й чудово розуміла, що все це ― дурня.
«Дітки з дитячих будинків і від інших батьків не обов'язково мають бути схильними до шкідливих звичок або до поганого способу життя. Це реально вигадки. Мене багато знайомих і друзів питали, чи я не боюся, що діти будуть такими, як їхні батьки. Але хіба хтось знає, якими виростуть їхні біологічні діти? Вони ж теж можуть бути схильними до будь-чого, мати різні характери. То чому це мало мене лякати?», ― говорить Олена.
Великою підтримкою для Олени стали батьки. Хоча жінка зізнається, що наважилась би всиновлення навіть без підтримки, бо звикла приймати рішення сама й відповідати за них.
«Мої батьки ― нормальні люди. Вони дуже люблять дівчат. Якщо мені треба кудись поїхати по роботі у вихідний, то діти без проблем залишаються в них ― їм подобається там бути. Батько найбільше зрадів моєму рішенню. Колись мама з татом також думали над тим, щоб узяти діток з дитячого будинку, але вік не дозволяє. У нашій сім’ї також було троє сестер: я середня, старша живе за кордоном, а молодша теж тут, у Мукачеві. Допомагає Софійці з математикою, до речі», ― розповідає Олена.
Дізнатись більше про усиновлення, прийомну сім’ю, опіку та піклування, дитячі будинки сімейного типу та патронат можна зателефонувавши на гарячу лінію БФ «Рідні» ― 0 800 300 484.
«Було багато приємних моментів»
Прийомна мама каже, що за цей рік, поки дівчата вдома, було дуже багато приємних моментів: святкування Нового року, спільне прикрашання ялинки на Різдво.
«Дівчата писали листи до святого Миколая, а потім були дуже щасливі, коли отримали те, що хотіли. А ще запам’ятовуються щирі емоції, коли вони просто приходить до мене ввечері, щоб поговорити, розповісти про свій день, свої думки. Коли ти просто щось робиш, а вони підходять і обіймають. Це так приємно!», ― каже прийомна мама.
Як і в усіх сім’ях, в Олени з дівчатами бувають складні моменти. Діти як діти: інколи не слухають, прокидаються в поганому гуморі, не хочуть прибирати чи виконувати дрібних доручень. Але жодного разу жінка не пошкодувала про своє рішення дати дітям сім’ю й не думала про те, чи не забагато на себе взяла.
«Я розумію, що так само було б з моїми біологічними дітьми, якщо б вони були. Прийняла таке рішення, отже, все ― це моя місія, назад дороги немає. Я не належу до людей, які фанатично хочуть дитину. Всиновлювала дітей свідомо й обдумано, бо якщо маю таку можливість, то чому не дати дітям нормальне життя в нормальному домі, з нормальним середовищем, школою тощо. Мене лякало те, що я проживу життя для себе, а коли мені буде років 60, то озирнуся назад і побачу, що нічого вартісного не зробила. Тому постійно запитувала себе: що я можу зробити, щоб не прожити життя марно? Я можу добре виховати дітей», ― зазначає Олена.
Олена хоче, щоб дівчата виросли хорошими, вихованими людьми
Життя в дитячому будинку залишило свій відбиток на дівчатах. Зрештою, кожен життєвий етап залишає свої сліди в людині, а дитині ― й поготів.
«Багато чого з життя в біологічній родині дівчата не пам'ятають. Я не знаю, чи мозок спеціально цю інформацію стирає, чи це випадково стається, чи вони просто кажуть, що не пам'ятають. У дитячому будинку є все необхідне: їжа, одяг, дах над головою, школа, розваги. Але немає мами й тата. Там багато дітей у кожній групі. На групу одна вихователька і одна помічниця виховательки. Тобто забезпечити кожному індивідуальний підхід, достатню кількість уваги й любові просто неможливо», ― говорить жінка.
Зміна середовища не була стресовою для дівчат. Діана й Софія потрапляли в дитячий будинок кілька разів. Їх повертали в сім’ю, а тоді вилучали знову. Вони ходили в різні школи, а поки були вдома, то не ходили туди зовсім (Діана не була в школі два роки). Тому після всиновлення період адаптації в нових навчальних закладах був легким, діти мають друзів, а вчителі не акцентують уваги на тому, що вони новенькі.
Спочатку дівчата не хотіли говорити про свою маму, про минуле. Коли вони були в дитячому будинку, то ще мали надію, що мама забере їх звідти. Одна з дівчат пам'ятає її номер телефону й інколи їй дзвонила, але та ніколи не піднімала слухавки.
«Коли я сказала, що можу забрати їх додому, вони дуже зраділи. Спочатку навіть не повірили і так здивовано питали: “Ти”. Коли ми почали жити разом, бувало, дівчата дуже негативно відгукувалися про маму. Але я їм завжди казала, що не можна так говорити. Вона так вчинила, бо мала на це причини. Тому ви маєте просто зрозуміти це, але не ображати її. Отак ми про це говорили. Зараз діти діляться спогадами, але частіше це буває в контексті якоїсь ситуації. Наприклад, ми їмо фрукти. Діана каже: “Ой, а ми коли жили у “старої” мами, то їли зелені яблука з дерев, бо в нас не було що їсти”. Тобто добрих спогадів у них не збереглося зовсім. Але навіть ці негативні спогади, я б сказала, нейтральні. Діти ще не усвідомлюють, наскільки це було погано», ― розповідає Олена.
Жінка каже, що всиновлення має бути обдуманим рішенням, бо життя дитини ― це велика відповідальність. Треба чітко розуміти, чи готові ви взяти її на себе.
«Кожна дитина ― це людина, це індивідуальність зі своїми характером, звичками, життям. Треба справді бути готовим до того, що у вашому житті з'явиться ще одна дитина (ну або дві-три), хотіти цього на 100%. Варто не боятися труднощів і заздалегідь обдумати, як ви реагуватимете в різних складних ситуаціях. А ще не вірте тому поганому, що кажуть на тему всиновлення. Документи ― це недовго, а діти ростимуть такими, якими ви їх виховуватимете», ―говорить Олена.
На питання про що мріє, Олена чітко відповідає, що в неї не мрія, а план: щоб дівчата виросли хорошими, вихованими людьми, здобули вищу освіту й знайшли свій шлях у житті, стали самодостатніми. Тому зараз мама приділяє багато уваги розвитку здібностей кожної з них.
*Проект реалізується дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) і благодійним фондом «Рідні».
Ми використовуємо