«Дев’ять»: навчальний посібник створення шедевру

У фільмі «Дев’ять» теж нічого не відбувається, але для його успіху достатньо, що в кадрі з’являються (постійно співаючи і танцюючи) Ніколь Кідман і Маріон Котіяр, Кейт Хадсон і Пенелопа Крус, Софі Лорен і Джуді Денч, а також Деніел Дей-Льюіс – «новий Марчелло Мастрояні»

Федеріко Фелліні не знав, як назвати свій черговий фільм, восьмий з половиною за рахунком в його творчій кар’єрі, і назвав його «Вісім з половиною», не через любов до дробів, а для підкреслення основної теми фільму. Режисер розповідає про режисера, в якого творча криза, він не може завершити свій фільм, перебуваючи в розірваному стані між сном та реальністю в пошуках своєї музи, його оточують вродливі жінки, автомобілі з відкидним верхом і божественна Італія, але він хоче зникнути від всіх і припинити все, ніяких зйомок, кіностудій, і жодних інтерв’ю набридливим репортерам, та незалежно від волі героя фільм таки твориться і це фільм про нього, фільм у фільмі, кіно про кіно і про те, що треба добре подумати перш ніж іти в кінобізнес з бажанням творити мистецтво.

В кіношколах всього світу «8 1/2» є настільною книгою кожного студента, це – перше, що показують своїм учням художні керівники на початку занять режисурою. Фільм майстра італійського неореалізму був знятий 1963 року і досі входить до десятки найкращих фільмів людства. Ми чуємо чаруючу музику Ніно Рота, бачимо наймодніші костюми і окуляри 1960-х, а ще благородного і вишуканого Марчелло Мастрояні, якого ніхто з акторів досі не перевершив у елегантності і тонкості гри.

Наприкінці 2009 року з’явився фільм-мюзикл «Дев’ять» режисера Роба Маршала, знятий за мотивами «8 1/2» Фелліні. І тут Італія стає вже не реальним тлом з неповторною атмосферою. Тепер Італія всього лиш декорація і бренд, а ще назва майбутнього творіння режисера Ґвідо Контіні, епохального фільму, на який чекають всі, шанувальники, журналісти, продюсери, тільки не сам режисер. Бо «Італія» – це тільки назва, і в автора досі немає жодного поняття, про що буде фільм і що написати в сценарії. Він лише знає, що в нього є ідеальна головна героїня і для успішного фільму не треба сценарію, достатньо, аби вона звабливо повернула плечем чи загадково посміхнулась, ледь примруживши очі… А так, людям байдуже про що кіно, і що взагалі відбувається в сюжетній лінії.

У фільмі «Дев’ять» теж нічого не відбувається, але для його успіху достатньо, що в кадрі з’являються (постійно співаючи і танцюючи) Ніколь Кідман і Маріон Котіяр, Кейт Хадсон і Пенелопа Крус, Софі Лорен і Джуді Денч, а також Деніел Дей-Льюіс – «новий Марчелло Мастрояні», герой фільмів «Нафта» і «Моя ліва нога». Він майстерно входить в образ вередливого генія і привабливого казанови, італійського модника і всезагального улюбленця.

Іноді виникає враження, що ми дивимось на розкішну постановку бродвейського мюзиклу, знятого кількома камерами. Перебільшена театралізованість, нагримованість і костюмованість фільму не залишає місця для чогось, що є в кіно і чого ніколи не буде в театрі, того відчуття, коли забуваєш, що на екрані грають актори і починаєш вірити в непідробну правду життя як воно є, без паперових театральних декорацій. Та, можливо, так навмисно задумано авторами.

«Дев’ять» починається зі сцени, наче ненароком підглянутої випадковим перехожим, в якій Ґвідо дає прес-конференцію і говорить про те, що автор постійно руйнує фільм. Кіношники самі ж руйнують свої фільми тим, що пхають камеру на знімальний майданчик, тим, що ставлять світло, тим, що актори говорять не те, що хочуть, а те, що хтось написав в сценарії. Мабуть ці думки відвідують всіх режисерів, які прагнуть зробити свої фільми наближеними до справжнього життя, адже фільм – це результат роботи десятків людей, кожен з них вносить щось своє, надає в забарвлення кожного кадру трохи своїх тональностей. Можливо, те, що потім режисер бачить на екрані, є лише віддаленим нагадуванням про ту геніальну ідею і образ, який приснився йому і дав поштовх для задуму фільму.

Сцена з інтерв’ю закінчується словами Ґвідо про те, що єдине, що може врятувати фільм і повернути йому щось магічне, в чому відчувається натхнення творця, це робота з монтажем фільму. Іноді достатньо лише поставити два різних кадри поруч, чи змонтувати дві різні сцени, здивувавши самого себе ефектом дії цього на свідомість.

Сценарист Чарлі Кауфман 2008 року представив фільм «Синекдоха, Нью-Йорк», який він вперше зняв як режисер. Знову ж таки, це фільм про режисера і його творчу кризу, про особисті проблеми, про шалені ідеї і про те, якими насправді нещасними є генії. Адже їх ніхто не розуміє. У героя фільму Чарлі Кауфмана повірили всі актори його трупи і всі помічники, десятки років життя віддавши його ідеї зробити театральну постановку, яка вийде за межі сцени і за межі театру, в якій кожен знайде себе або втратить.

І «Синекдоха, Нью-Йорк», і «Дев’ять», і «8 1/2» розповідають про те, що цікаво всім творцям: коли закінчується хвиля натхнення і чому так стається, мимоволі починаються самоповтори або плагіат, як знову зустріти музу і від її поцілунку бути достатньо натхненним, щоб створити шедевр.

Федеріко Фелліні зняв «8 1/2», бо сам страждав від творчої кризи. І майбутній успіх його фільму доводить той факт, що коли немає натхнення, треба просто йти і щось робити, а не сидіти і чекати. Тож чому б не зняти фільм про брак натхнення, коли в тебе справді бракує натхнення? Можна також співати і танцювати, як це роблять герої фільму «Дев’ять» і це в них зовсім непогано виходить і навіть надихає на написання рецензії про цей фільм, який закликає всіх стати ненадовго італійцями – емоційними, бурхливими, збудженими, готовими до зустрічі з Музою.