«Дім Сонця» - кінорозповідь про радянських хіпі на тлі романтичних сцен

Нарешті глядач дочекався виходу на українські екрани фільму Гаріка Сукачьова «Дім Сонця». Російський глядач, на відміну від російських критиків, оцінив картину - вона стала мало не культовою.

Назва фільму, знятого за повістю Івана Охлобістина «Дом восходящего солнца», очевидно, взята з хрестоматійної у 70-х роках пісні групи Animals, «House of The Rising Sun», але, окрім алюзійності до закордонного хіта, «сонце», одночасно гармоніює і з образом доброго, сонячного хіпі, і з кучерявим блондином у головній ролі. Такий собі полісемантичний прийом.

Підготовчі моменти і знімальний процес нового витвору лідера "Неприкасаемых" затягнувся на чотири роки, географія зйомок – Москва та узбережжя Криму. Актори розповідали, що перед зйомками прочитали чимало книг і перегледіли багато фільмів про далекі 70-ті. Окрім того, Сукачьов відправив їх у поїздку електричками у Петербург - для кращого вживання в роль і відчуття духу мандрів.

Сам автор цих рядків, катаючись влітку 2007-го автостопом, випадково потрапив у масовку на зйомки цього фільму у Балаклаві.

Досить дивно, що Сукачьов взявся за зйомки цього фільму, оскільки, як виявляється, сам він терпіти не може хіпі (про це Гарік заявив на прес-конференції в Києві). Попри цю нелюбов йому вдалося зняти якісне кіно.

Сюжет фільму закручений навколо молодої наївної першокурсниці медичного, Саші (Свєтлана Іванова), яка знайомиться з середовищем хіпі, закохується у хлопця на псевдо Сонце (Станіслав Рядінський) і, замість поїздки в Хорватію, їде з хіпі у Крим, відчути справжній смак життя.

Хлопець зображується розважливим, задумливим, мало не лідером тусівки. Спершу натяки, а далі усе зрозумілішим стає, що через серцевий недуг Сонце проживе ще кілька місяців.

Фахово зняті емоційні моменти та вдалі зміни кадру додають не лише контрасту персонажу, але й певної містичності його постаті. Наприклад, коли у кадрі з’являється Сонце, його силует виринає з сонячного диску або медальйончик засліплює сонячними відблисками у камеру.

Вистачає у фільмі й курйозних моментів, й вдалих ілюстрацій складної тогочасної ситуації, зокрема щодо рок-музики. До прикладу, вся міліція прибережного містечка три роки ганяється за діджеєм «Бабою Бідою», що крутить піратське рок-радіо, а та виявляється донькою підполковника міліції.

Під час облави на концерті групи «Машина Времени», соліст (Андрія Макаревича зіграв його син) вигукує: «Ми справжній рок-гурт, бо нас в’яжуть на першому ж концерті!». Викликають усмішку і слова партійного лектора перед облавою «про дураків співають, отже, про нас – антисоветщіна!».

Вдалими прийомами показані у стрічці й інші заборонені речі: довгі хлоп’ячі зачіски і джинси, подорожі без квитків, інколи наркотики, читання Біблії. Усі ці заборони ілюструють, підсвічують найважливішу заборону – заборону насолоджуватися життям!

Справа ж із конфронтацією старого та нового складніша, ніж видається на перший погляд. У фільмі немає однозначного поділу персонажів на білих – хіпі та чорних – радянську номенклатуру. Після розмови із Сонцем батько Саші, партійний функціонер, заспокоюючись коньяком, прорікає: «Може, це відпустку взяти, я ж зовсім життя не бачу за тим всім».

Попри ретроспективність та правдиві історичні моменти (розгін демонстрації 1971р., барабанщика Мазаєва, справді забраного в армію), є низка нестиковок: «Машина времени» насправді деб’ютувала на сцені ДК «Енергетик», а пісня, що звучить у фільмі («День Гніву») написана на кілька років пізніше, показаний у фільмі з’їзд хіпі в Криму відбувся 1973р.

Події збиті в один рік, але це не критично – фільм все ж таки художній.

Важливою частиною фільму є музика – використані твори гурту "Калинов мост" (зокрема російський кавер на пісню «House of The Rising Sun»), вже згаданого гурту «Машина Времени», віхові хіти початку 70-х: Mean Mistreate (Mark Farner); King Dick Two (Jim Milne, Steve Clayton); Angle (Jim Milne);  Born To Be Wild (Steppenwolf); Rich Folks Hoax ( Sixto Rodriguez).

Важко однозначно сказати чи фільм є розповіддю про кохання на тлі радянської епохи, чи кіноскетчем про радянських хіпі, на тлі почуттів доньки партійних функціонерів.

Попри деякі сподівання, фільм не має хепіенду, а лише повчальне тужливе завершення, як каталізуючий елемент. Він підкреслює емоційну складову, і під час титрів глядач сидить у трансі і переосмислює центральну сюжетну лінію, читаючи інформацію про подальшу долю персонажів, переважно трагічну.

Можливо, це натяк, що людина, яка шукає сенс життя, знаходить його лише перед загибеллю, коли усвідомлює свою приреченість і конечність. У цьому світлі особливо іронічно звучить і сприймається фраза «якщо все будеш знати, жити не цікаво», чи «я тут не живу, я тут інколи ночую».

Нечисленні рецензії на фільм у російській пресі, майже дослівно копіюючи одна одну, цілком і повністю проникнуті радянським духом – «хіпівські нероби». Не відчуваючи різниці між трагічністю і пустотою, мовляв, усі герої фільму закінчили погано, що є ледь не карою за їхній протест. Тільки Саша виростила двох дітей, та й то через частково радянське виховання. Звісно – загинути в складі гвардійської десантної роти в Кабулі чи переїхати в Нью-Йорк і стати всесвітньо визнаним митцем – це така жахлива і непутяща доля, негідна радянської штампованої людини.

Дарма що російські ЗМІ критикували фільм за неепатажність. Він доносить свою суть лише тим, для кого потерті, як джинси ідеї, є цінні. А решті – постсовєцьким «товаріщам», навряд чи вдасться зрозуміти глибинну суть філософо-свободи радянських хіпі, як і тим, хто не спромігся зрозуміти її ще у 70-х.