«ДНР» і ліквідація «картонних євреїв»

Щиро кажучи, хочеться написати на якусь інакшу тематику, аніж масові знищення людей в Україні під час Другої світової. Але що поробиш: кругла річниця Львівського погрому та початку Голокосту на території більшості українських земель – з одного боку, і не кругла, але річниця однієї з найкривавіших кампаній у межах бандерівської «Акції нищення поляків» на Волині 1943 року – з іншого.

Не буду довго підводити читача до головної думки статті, а конкретизую її майже одразу: і вбивати людей, і потім виправдовувати їхні вбивства значно простіше, якщо забуваєш що це – окремі живі люди. Певне, у цьому також одна з функцій військового однострою: знеособлення людини, перетворення її на «людську одиницю» в складі армійської маси. Я останнім часом читав багато коментарів, присвячених згаданим вище масовим знищенням, і скрізь бачив знеособлення як інструмент виправдання.

Наприклад: під час Львівського погрому 1941 року українські активісти принижували, били і вбивали євреїв – а ви знаєте, що робили євреї під час «перших совітів»? Або: бандерівці знищили все польське населення в селі Домінополь на Волині – а ви що думаєте, поляки святі були, вони закривали українські школи, пацифікували «Просвіту», а їхня АК спалила Павлокому! Як видно, в обох випадках жертв перетворюють з конкретних людей на безликих членів етнічних спільнот, які (спільноти) винні в певних ворожих щодо українців вчинках. При цьому коли численні українці йдуть у німецьку поліцію чи радянський НКВС, допомагають вилучати хліб по селах в 1932-му або пишуть доноси на сусідів – це просто окремі зрадники, а не українці загалом. А от поляки, євреї, росіяни – це ж не окремі особистості, це просто фігурки з картону, безликі і бездумні. Вони всі заодно і всі проти нас. Тож чи варто так оплакувати ліквідацію якоїсь кількості картонних фігурок?

От, скажімо, інструкція ОУН(б) весни 1941 року рекомендує: якщо існує потреба залишити в господарському апараті єврея, то треба «поставити йому нашого міліціянта над головою і ліквідувати за найменші провини». Ніхто зі симпатиків бандерівців не береться якось виправдовувати конкретно цей пасаж. Якщо попередні твердження інструкцій ще якось незграбно пояснюють – мовляв, ворожими визнають не всіх євреїв, а лише тих, які «в боротьбі» проти українців, – то тут ніби все нормально. Його ж за провини мають ліквідовувати, не просто так. Війна ж. Те, що якийсь міліціянт-українець має право ось так, «за найменшу провину» ліквідовувати живу людину, чиюсь дитину, чоловіка, дружину, батька чи мати – взагалі не предмет для дискусій. Це ж єврей. Він же підло заснув на робочому місці або вкрав шматочок хліба для своєї дитини. Український герой має ліквідувати такого без вагань і заслужити пошану нащадків.

Десь завжди у цьому моменті хтось із читачів уже починає строчити коментар на зразок: «А чому ти не згадуєш, як українці гинули від Голодомору? За це тобі не заплатили?!!» Так-от, це так само «картонізація» жертв. Згідно зі законом, Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом Українського народу. А Конституція України містить визначення Українського народу як громадян України всіх національностей. Мало хто згадує, що найбільше постраждали від Голодомору приазовські греки – їхній унікальній, відмінній від сучасної Греції мові та культурі було завдано непоправного удару. Українці як спільнота і українська культура Голодомор пережили, а от щодо приазовських греків такого оптимістичного твердження я б не застосовував. Проте щось не пригадую, аби на вшануваннях жертв Голодомору на державному рівні згадували приазовських греків та потребу порятунку їхньої культури. Жертв Голодомору прийнято зображувати тільки українцями і неодмінно у вишиванках – хоча хліб забирали у всіх селян, незалежно від етнічного походження. Та й більшість українських селян, які загинули від Голодомору, вже не використовували вишиванки як повсякденний одяг. Але на заміну конкретним людям, жертвам злочинних режимів, і тут приходить картонний образ, вигідний у конкретній ситуації.

«Картонні українці» у вишиванках помирали від голоду, який влаштовували картонні червоні комісари – євреї або росіяни. А потім «картонних євреїв» – родичів тих самих комісарів – спіткала, може, й несправедлива, але «логічна» помста українців. Досить проста, зрозуміла і зовсім нетравматична картонна картина світу. Бо якщо пригадати, що продукти харчування відбирали в більшості випадків не комісари, а свої ж сусіди, навіть часом родичі – то виникає чимало непотрібних запитань і сумнівів. Так само якщо пригадати, що у Волинському воєводстві не було пацифікації 1930 року, за яку буцімто мстилися буцімто стихійно самоорганізовані селяни-українці в 1943-му. Ні, картонна картина світу, безперечно, комфортніша: ось злочин, ось кара, є у світі справедливість, ми, українці, все зробили правильно.

Але саме з таких картонних картин світу народжуються «ДНРи». Це ж так комфортно: ось ми, трудящий народ Донбасу, ось нероби-западенці, які, поки ми в шахтах і на заводах вкалуємо, сидять у своїх кав’ярнях. А на чиї гроші вони там сидять? На наші! Логічно? Дуже! А про існування, скажімо, Червонограда з його шахтами знати зовсім непотрібно. Зайве це. Непотрібні думки в голову лізуть.

Так-от, історію потрібно викладати і вивчати так, щоб було некомфортно і «некартонно». Щоб у голову лізли «непотрібні» думки. Щоб кожен усвідомив: народитися етнічним українцем чи євреєм – це не якась заслуга чи нагорода. Не можна вбивати людину лише тому, що вона народилася в іншій спільноті. Треба намагатися зрозуміти тих, хто не схожий на тебе. Тоді і «ДНРи» на нашій землі не матимуть жодних шансів.