Донбас: детектив чи арт-хаус

У прокаті одночасно можна подивитись відразу два українських фільми, які розповідають про війну на Донбасі. Це «Позивний “Бандерас”» Зази Буадзе та «Донбас» Сергія Лозниці. Саме тема призвела до того, що ці фільми неможливо не порівнювати. Порівняємо і ми, хоча це не є цілком коректним. Адже зняті вони у цілковито різних жанрах. І саме у цих жанрах обидві картини досягають своєї мети.

«Донбас» Сергія Лозниці (на головному фото) відібрано для участі України у спробах потрапити в оскарівську номінацію «найкращий фільм іноземною мовою». І хоча оскарівські прогнози – справа марна, в України є реальний шанс. Адже фільм є учасником Каннського кінофестивалю, він є володарем призу за режисуру у програмі «Особливий погляд», учасником кінофестивалю у Торонто.

Крім того Лозниця є знаним документалістом, фільми якого регулярно беруть участь у кінофестивалях найвищого рівня. Тож і ігровий «Донбас» повністю базується на реальних сюжетах. Щоправда, їх автор доводить до абсурду.

Майстер переплавляти реальність у мистецтво, Лозниця бавиться із жанрами та образами. Його фільм – декілька різних історій, які виплавають одна з одної й об’єднує їх лише територія. Фільм є спробую зрозуміти причини того, що відбулось і відбувається досі, дослідити, як так сталося.

«Позивний “Бандерас”» ставить собі зовсім інші задачі. Це кіно, яке прийнято називати масовим (на відміну від «Донбасу», що презентує у свою чергу так зване фестивальне кіно). «Позивний “Бандерас”» - військовий детектив.

Група контррозвідників на чолі з Антоном Саєнком (Олег Шульга) приїздить на лінію зіткнення щоб виявити серед українських військових російського диверсанта Ходака. Це типове жанрове кіно, з інтригуючим сюжетом, любовною лінією, героєм та антигероєм. Лише те, що події відбуваються на Донбасі, та ще і поблизу села, з якого походить «Бандерас» додають картині пронизливої ноти, якої за законами жанру вона могла і не мати.

Це міцне у своєму жанрі кіно, яке цікаво дивитись, мабуть, насамперед, підліткам. Воно має певні сюжетні провали, проте воно до кінця тримає інтригу. Серед вдалого акторського складу ми можемо побачити й львівського актора Олега Онещака.

Цікаво, що обидва фільми зняти ніби з різних боків лінії зіткнення, з цілковито різних точок зору щодо підходу до кіно, проте бодай одну з причин війни – телепропаганду, обидва фільми називають точно. І фіналом у Лозниці є розстріл статистів заради телекартинки. У Буадзе в одній з кульмінаційних сцен є те, як бомба влучає у ввімкнутий телевізор.

На жаль, ці картини об’єднує ще одна спільна риса: вони мали не надто успішний прокат. Причини цього незбагнені, адже менше ніж рік тому рекорди встановлювали «Кіборги». Чому так сталося ще потрібно буде аналізувати. і авторам, і кінокриткам, і Держкіно, за підтримки якого знято обидва фільми.

А наразі варто встигнути піти у кіно, щоб подивитись два зовсім різні фільми про одну і ту саму війну.