Дороги у спадок

Наші пращури залишили нам у спадок не лише замки, фортеці, засновані міста й села, а й шляхи – військові, соляні, чумацькі, поштові… З надією, що ми цей спадок збережемо і примножимо. Та з ними сталося те, що зазвичай трапляється з успадкованим майном – щось занепало, щось взагалі зникло, а щось продовжує існувати, бо йому не знайшлося альтернативи, тільки з поправкою на сучасні реалії.

В Австрії, поблизу міста Брук-ан-дер-Мур, колишня римська поштова дорога стала туристичною атракцією завдяки частково збереженому покриттю й містку, який простояв 2000 років і, либонь, простоїть ще стільки ж. Через кількасот метрів дорога переходить у сільську вулицю, що так і називається – Римська дорога.

А ось не менш давня військова і торгова дорога, що веде з галицького Підбужа на Закарпаття через кілька перевалів, працює й досі як універсальна, бо іншої прокласти між гір не можна. Усюди її супроводжує вода – гірські річки, такі потрібні для напування коней і стад, що їх колись переганяли з Волощини на випас. І назви сіл, через які вона пролягає, вказують на її призначення – Смільна (там перебувала військова залога) і Ждання(тепер Жданівка).

Деякі дороги зникали на моїх очах. Це сталося, коли покращували сполучення задля зведення мосту через Бистрицю і позносили хати. А я ще пам’ятаю старий дерев’яний міст, яким ходили пішки і який зрештою розібрали. Разом із мостом зникли й старі дороги, що вели до нього. Але перед тим були інші, ще старіші дороги, які прокладали так, щоб узимку їх не замітало снігом. Провадили вони повз ліс чи попід гору. Ще донедавна жили люди, які могли конкретно показати весь маршрут. Тепер від тих доріг немає й сліду, все позаростало терням.

А є ще дуже давні дороги. Вони існують тисячу років. Одна з них веде на гору Ратай, де до XII століття було оборонне городище, потім начебто розбійницьке гніздо, а опісля навіть невеликий монастир, заснований перемишльським єпископом Антонієм Винницьким у середині ХVII століття. У валах зберігся отвір від в’їзної брами, по ньому можна відстежити дорогу, що веде вниз до військового шляху. Вона почасти насипана, можливо, навіть була вимощена. Нею часом возять ліс місцеві жителі. Навіть на австрійських топографічних картах кінця XVIII століття цієї дороги немає. Під час Першої світової війни австріяки створили в горах систему доріг, вимощуючи їх деревом як тимчасовий засіб забезпечення військової логістики. Ліс дуже швидко «з’їв» ці дороги, хоча під грубим шаром опалого листя ще можна знайти рештки покриття.

Практично в первісному стані збереглася дорога до найвисокогірнішого замку в Україні – Гербуртів поблизу Добромиля. Щоправда, бруківка сховалася під шаром землі. Так само збереглася Біла дорога до городища в селі Стільсько. Вона сяє від вапняку, яким була всипана. Від замку залишилися руїни, а від села Стільсько тільки пам’ять.

Завдяки Австрії в моєму Урожі з’явилася друга церква, бо за те, щоб прорити пагорб для прямішої дороги, місцева дідичка графиня Марія Гумницька отримала компенсацію. Але селянам дуже не сподобалась ідея поставити греко-католицьку церкву на панській землі і тривалий час вони саботували будівництво. Та все ж 1858 року церкву збудували.

Деякі дороги занепадали, тепер їх називають «стежками». Такою є Бойківська стежка, що через гори провадить з Підбужа до Залоктя, точніше до перехрестя за селом. Знання старих доріг дуже допомагало повстанцям під час національно-визвольних змагань 1940-1950-х років, адже їм потрібно було пересуватися поза офіційними шляхами й випередити ворога. Можливо, вони використовували прадавні дороги, які передавались у спадок від покоління до покоління. Я сама була свідком, як старші люди показували молодшому поколінню старі партизанські дороги в горах, бо все може статись у цьому непевному світі.

Не всім дорогам можна довіряти. Скільки разів вони приводили мене до місць вирубок, за якими починались яри і непролазні хащі й доводилось вертатися назад. Саме численним дорогам і стежкам, якими рясніють подекуди наші ліси, ми завдячуємо такому прикрому явищу як «блуд». У нас кажуть «Блуд ся вчепив». З лісу вони зрештою виведуть, але зовсім не туди, куди нам потрібно.

Дороги мають не лише імена, а й прізвиська. У Калінінградській області на шляху до Литви є доволі вузька траса, яку називають «Солдати Вермахту». Вона густо обсаджена деревами, і там часто трапляються аварії. Водії її дуже бояться. Так земля прусів мстить окупантам. У самому ж Калінінграді лиху славу має дорога, прокладена через колишній дитячий цвинтар. Там часто гинуть люди і трапляються пожежі в довколишніх розважальних закладах.

А біля зниклого міста Соколів-над-Стриєм проходить дорога, яку називають «Москалькою». Побудували її вже за радянських часів, щоб зручно було возити збіжжя, вирощене на місці знищеного під час Другої світової війни міста.

Розширення доріг призвело до знищення лісосмуг, і тепер узимку їх заносить снігом, а вітром ледь не здуває машини з траси. Колись уздовж доріг садили яблуні, черешні, і ми, діти, полювали влітку за білим наливом. Тепер нема нічого.

Окрім звичайних дорожніх вказівників, що існували ще в давньоримські часи, встановлювали вівтарі, згодом кам’яні хрести, каплички. Це все робилося для подорожніх, освячувало їм шлях. Ну, і звичайно, корчми теж стояли вздовж шляхів, щоб було де перепочити чи заночувати. Тепер є мотелі й заправки.

Без доріг немає цивілізації. Перше, що робила Римська імперія, завоювавши шмат території, – прокладала шляхи, які служать людям досі. У римлян були особливі технології: найвужчими були поштові шляхи до двох метрів завширшки, найширшими – торгові та військові – до шести метрів. Дорожнє покриття складалося з кількох шарів – пісок, щебінь, камінь. Через яри прокладали містки з аркадами, куди стікала вода з гір. Їх не засипали глиною, бо її б розмило. Саме такий місток я бачила в Брук-ан-дер-Мурі, що розташований у Середніх Альпах. За потреби під ним можна було сховатися під час бурі. Поштові станції розташовувалися через кожні 200 км. Гонець, або ж поштар, обслуговував кожен відтинок, передаючи естафету наступному. Тому пошта була доволі швидкою й надійною, як на ті часи.

Що й казати, римські дороги стали підґрунтям середньовічної Європи. Їх успадкували народи, що розмовляли різними мовами й зуміли створити національні держави. І хоч наші українські дороги не будували римляни, однак вони створювались за єдиною моделлю – зручність, безпечність і швидкість. Догляд за ними здійснювали місцеві громади власним коштом.

Ось коротко про дороги, кровоносні судини людства. Кожен з нас може пригадати дороги, якими він пересувався, але не кожен розуміє, що дороги також передаються у спадок. На жаль, через війну маємо дороги життя і дороги смерті, а також фронтові. Нехай усі вони стануть невдовзі дорогами перемоги українців.