Двоє скульпторів створили незвичайні музеї просто неба на Вінниччині

Букатинка — село неподалік Вінниці. Їхати сюди з обласного центру 3 години, дороги не надто хороші та не дуже освітлені. Але цю відстань подолати варто, бо в Букатинці, поруч із чотирма сотнями місцевих, живе магія та незвичні легенди. Сюди в пошуках натхнення ще 40 років тому приїхало подружжя. Вона – з Мінська, він – із Києва. Олекса та Людмила Альошкіни.

«Вперше приїхали в 78-му році. Нас зацікавило... Ну, мене особисто — традиції скульптури, традиції української скульптури. І люди кажуть: у нас є каменотеси, в нас роботи в музеях стоять — там, трипільців, на цвинтарях багато пам'ятників», — каже скульптор Олексій Альошкін.

Того 1978 року подружжя закохалося в цю місцину. Влаштували тут не один симпозіум для митців: місцина так приваблювала й затягувала серце духовністю, а погляд – краєвидами. Але любов неочікувано прокинулася ще й до всього українського, цього в столиці митці й бажати не могли.

«Нам казали, що немає традицій в українській скульптурі. Є Мікеланджело, є антика, 5 століття... Ну, тоді, ви знаєте, все було заборонено. Все національне переслідувалося. Будь то поезія, живопис, скульптура, іконопис — все це було під забороною. Я був в шоці, що працюють люди, роблять скульптуру з каменю — розп'яття, Божу Матір», — розповідає Олекса.

А вже за рік — у 80-му Олекса та Людмила переїхали сюди і залишилися, здається, назавжди. Тут їм добре — і кохання один до одного, і спільна любов до Букатинки за чотири десятки років не згасла.

Букатинка звивається стрічкою біля невеликої річки Мурафи посеред високих гір. Розташований населений пункт на кордоні України, за десяток кілометрів від Молдови. Село завше славилося каменярами і в кільці з високих гір раніше ховало три сотні каменотесів. Мали тут і природний матеріал – пісковик, із якого можна було робити скульптури. Тут археологи відкопували пам'ятки палеоліту, мезоліту, трипільської культури, давньоруського та козацького періодів. До цього місця Олексія покликало серце.

«Мені це все снилося. Снився ангел, снилося: Олексій, їдь в село. Я питався: а шо, надовго? А він каже: ти що, сам не знаєш? Буває так, що чи порада, чи сонце, щось таке приходить і кажуть: ти сам повинен знати!», — сміється скульптор.

Олексій і Людмила Альошкіни за 40 років перетворили село на музей просто неба, а в семи хатах зберігають свої та дитячі роботи, ще й ласкаво приймають гостей.

«Ми розуміли, що треба вчитися у всіх і тому треба збирати музеї. Щоби діти могли побачити свою роботу — вчорашню, позавчорашню, що дід-прадід робив, і так далі. Тобто музеї самі виникають і не окремо. Це не музеї і окремо твої роботи. Бо якщо в майстерні немає минулих робіт, на чому ти будеш вчитися?» — риторично запитує Олекса.

Олекса – майстер скульптури. По всьому селу стоять його фігури. Є, наприклад, коло щастя. Якщо через нього пролізти, запевняє митець, будеш щасливим усе життя. Є пам’ятник Джонові Леннону, Джорджеві Гаррісону та Казимиру Малевичу. Усе село всіяне скульптурами, створеними переважно руками Олекси та Людмили.

Та сьогодні Букатинка потрохи занепадає. Скульптур більшає, а ось людей стає дедалі менше і менше.

«Тут дуже гарні люди. Сусіди є тут дуже гарні. Допомагаємо один одному. Якщо якась біда — то всі в селі тут згруповуються і допомагають. Ну, тут десь людей двісті ще є... Ми застали тут більше людей. Виїжджають, їдуть за кордон... Але поки ще село живе», — каже Людмила Альошкіна.

Тож у Букатинці катма звуків: можна почути, як тече ріка, як шелестять гори й насолодитися неймовірною тишею. І так майже завжди. Щоправда, поки не приїдуть гості – туристи з усієї України. Тоді село наповнюється людським гомоном і музикою. Особливою музикою.

Одну з хаток подружжя Альошкіних перетворило на театр тіней, тут можна спробувати зіграти на незвичних інструментах. Олекса творить їх навіть із каструль та інших металевих предметів.

У кожній хаті аж тісно від їхніх скульптур, фігурок і картин. Бо Людмила любить малювати. Усі хати вони розмальовували разом. І в кожній є розваги і для дітей, і для дорослих. Людмила та Олекса не зупиняються. І мають, здається, ще вагон творчих планів – допоки серце та розум ще закохані в українську глибинку.

«Ми займаємося творчістю. Ми творимо. Весь час нове-нове-нове. Для майстрів, для нас — такої ще старої школи, для нас це було погано, коли ти перестав малювати нове-нове-нове. Тобто перестав творити. Ти вже не художник. Ти просто майстер. І в нас один із страхів був впасти і перестати бути митцем, перестати ловити мить, стати звичайним майстром, щоб заробляти гроші... Бо більшість дипломні роботи ще зроблять, а потім суспільство вимагає такого, за шо платить», — каже Олекса.

Але зараз ці музеї, майстерні і лабораторії (по всякому їх називає Олекса) потрохи занепадають. Чоловік каже, що їх врятує тільки одне – фінансування від області або ж держави, бо зараз такого немає. А хотілося б, адже хатки деякі в поганому стані: десь треба дах замінити, десь укріпити стіни... А ще – знайти собі наступника, який берегтиме музеї просто неба в Букатинці.

«Хотілося б щоб це живчик такий — бо не мертві музеї. Не хочеться навіть називати музеями, бо асоціація з музеями — це щось таке «мертвяче». А тут ліплять, танцюють, витинають. Тут дії проходять. Лабораторія, можна сказати, майстерня. В такому плані, так? Люди щось виробляють, творять», — всміхається Олекса.

А поки що, коли туристи роз’їжджаються, у Букатинці знову настає тиша, така, як і була до їхнього приїзду. І в Букатинці знову, як самі в усьому світі, залишаються Олекса та Людмила.