П’ять причин подивитися бодігорор «Альфа» від володарки «Золотої пальмової гілки»

Після тріумфального «Титана» головна надія сучасного французького кіно Жюлі Дюкорно повернулася із ще більш інтимною та провокаційною роботою. Її нова стрічка «Альфа», що вже встигла зібрати полярні відгуки – від дванадцятихвилинних овацій у Каннах до гострих дискусій серед критиків, – пропонує глядачеві не просто жанровий горор, а глибоку екзистенційну притчу, загорнуту в естетику радикальних тілесних метаморфоз. Розповідаємо про п’ять причин подивитися цей фільм на великому екрані з 29 січня.

Фільм із основного конкурсу Каннського кінофестивалю

Світова прем'єра «Альфи» відбулась у травні минулого року в основній конкурсній програмі 78-го Каннського кінофестивалю, де фільм претендував на «Золоту пальмову гілку» і отримав 12-хвилинні овації після показу. А в Україні фестивальна прем’єра відбулася влітку в межах Одеського міжнародного кінофестивалю, де стрічка також отримала позитивні відгуки від перших українських глядачів і критиків.

Події розгортаються наприкінці 1980-х – початку 1990-х років. Фільм отримав свою назву за ім’ям головної героїні – 13-річної підлітки з мароккансько-французької родини, котра під час якоїсь вечірки робить собі татуювання на руці: літеру «А». Здавалося б, ну що тут страшного? Але річ у тім, що в цей самий час в місті починає стрімко поширюватися загадкова інфекційна хвороба, яка перетворює інфікованих людей на мармурово-білі статуї. Матір Альфи є лікаркою, і, побачивши татуювання дочки, вона боїться, що її дитина могла заразитися. Паралельно до родини повертається брат матері Альфи – Амін, який страждає від героїнової залежності. Альфа та Амін, двоє потенційно небезпечних людей, яких уникають оточуючі, шукають розради в компанії одне одного. Вони безцільно вештаються містом і намагаються відшукати місце, де їх не засуджуватимуть. У цьому новому світі, де панує страх і невідомість, сім’я Альфи мусить подолати внутрішні розбіжності та заглибитись у власну історію, щоб відшукати новий шлях.

Режисерка-провокаторка, яка любить і вміє шокувати

Сьогоднішнє європейське кіно важко уявити без провокаційних робіт Жюлі Дюкорно, французької постановниці, яка надала нове життя естетиці бодігорору. Для Дюкорно деформація плоті на екрані є не самоціллю, а метафорою, що підносить відверто жорстокі кадри до рівня високої кінематографічної поетики.

Тріумфальний шлях режисерки розпочався з дебютного фільму «Сире» (2016) про юну ветеринарку-канібалку, який став серйозним викликом для каннської публіки, спричинивши водночас і паніку серед глядачів, і захват кінокритиків. Втім, справжньою сенсацією стала наступна стрічка Дюкорно «Титан», яка у 2021 році принесла режисерці «Золоту пальмову гілку», зробивши Жюлі другою жінкою-режисеркою в історії, що підкорила цю вершину після Джейн Кемпіон. Перемогою «Титана» в Каннах Дюкорно остаточно підтвердила свій статус безкомпромісної візіонерки. І ця ж лінія продовжується тепер у «Альфі», де крізь шокову естетику мисткиня знову звертається до тем соціальної вразливості та крихкості. Її творчий метод базується на парадоксальному симбіозі: крізь призму душевного болю та радикальних метаморфоз тіла у «Альфі» Дюкорно водночас досліджує тонку психологію дорослішання та тему пошуку власного «Я».

Кадр з фільму

Особиста історія-метафора

Для Жюлі Дюкорно історія, розказана в «Альфі», є дуже особистою. Сценаристка і режисерка була трохи молодшою за героїню свого фільму, коли у світі відбувся спалах епідемії СНІДу. І саме власний досвід зростання у суспільстві, сповненому страху через тоді ще зовсім незрозумілу смертельну хворобу, Дюкорно нині відрефлексувала у цій стрічці.

«Цей фільм – про розповсюдження страху СНІДу і про вплив, який це мало на моє покоління. Як це – з'явитися на світ, де все помирає? Це – головне питання фільму», – каже Дюкорно.

Кадр з фільму

Тонка акторська гра

Головну роль у стрічці зіграла 20-річна Мелісса Борос – французька акторка угорського походження, яка дебютувала у кіно 2021-го у фільмі Le silence de Sibel, де зіграла дівчинку, котра під час війни в Іраку стала свідком знищення всієї родини, а після цього потрапила у сексуальне рабство до терористів ІГІЛ. Як бачимо, попри невеликий досвід, Борос не звикати до емоційно важких ролей, і роботою в «Альфі» Мелісса закріпила свій статус однієї з найцікавіших молодих акторок Франції.

Матір Альфи втілила французька акторка перського походження Гольшіфте Фарахані, відома за роботою у фільмі Джима Джармуша «Паттерсон» (2016), де вона зіграла головну жіночу роль, а її партнером на екрані був Адам Драйвер.

Кадр з фільму

Аміна ж зіграв французький актор алжирського походження Тахар Рахім, лауреат кінопремії «Сезар» за найкращий дебют та найкращу чоловічу роль (фільм «Пророк», 2009), а також двічі номінант на премію «Золотий глобус» за головні ролі в драмі «Мавританець» (2021) і мінісеріалі «Змій» (2021). Окрім безпосередньо акторських завдань, в «Альфі» на Тахара чекало додаткове випробування, адже для ролі наркозалежного йому довелося схуднути на 20 кг.

Окрім того, у фільмі можна побачити Емму Макі – зірку серіалу «Статеве виховання», також відому за фільмами «Смерть на Нілі» та «Барбі». А також – чисельних статистів, які, щоб досягти візуального ефекту, який справляє на людей «мармурова» хвороба, надягали спеціальні силіконові протези на все тіло. Після цього їхні зображення піддавалися додатковій комп’ютерній обробці, завдяки чому в результаті на екрані складається враження, наче тіла відбивають світло так само, як це робить відполірований мармур.

Полярні відгуки критиків: від повного несприйняття – до тотального захоплення

«Альфа» – це однозначно фільм, який не залишає байдужим. І це доводить реакція критиків, що коливається від повного несприйняття фільму до абсолютного ним захоплення. Так, наприклад, оглядачка Observer пише: «Попри сильну гру акторів, фільм видається дивно емоційно інертним. Частково проблема полягає у громіздкій та заплутаній структурі, яка подрібнює часову лінію та змішує фантастичні елементи з реальністю». А ВВС додає: «Проблема "Альфи" полягає в тому, що вигадана хвороба не проливає нового світла на свій реальний прототип і не розширює його межі для створення глибшого та універсальнішого міфу. Ця метафора виявляється доволі бідною».

Кадр з фільму

Натомість журналіст The Times вважає, що «Дюкорно знайшла новий спосіб говорити про пам’ять, травму, залежність та хворобу – подекуди це збиває з пантелику, проте завжди вражає». Оглядачка Little White Lies підкреслює: «"Альфа" – за своєю суттю вразливе кіно; тут немає огидних сцен чи гучних горор-ефектів, за якими могли б сховатися ми або сама Дюкорно. Ця стрічка така ж колюча, як і дві попередні роботи режисерки, проте в ній відчувається ще й особлива самотність та туга». А Irish Times резюмує: «Навряд чи хтось, переживши цей емоційний штурм «Альфи», заперечить, що став свідком чогось справді неординарного». А скласти власну думку про цей фільм ми зможемо у кіно вже з 29 січня.