Вічна краса: в Україн стартує ретроспектива Паоло Соррентіно

9–12 липня українські кінотеатри показуватимуть ретроспективу відомого італійського режисера Паоло Соррентіно з трьох його фільмів «Велика краса» (2013), «Юність» (2015) та «Благодать» (2025).

Упізнаваний стиль Соррентіно походить із золотої доби італійського кіно. Сам режисер називає себе учнем Федеріко Фелліні. І саме ці три картини, обрані до фільмографії, прекрасно це ілюструють.

Паоло Соррентіно прийшов у італійський кінематограф в середині дев’яностих років та досить швидко досяг успіху. У 1998 році разом з Антоніо Капуано Соррентіно знімає напівавтобіографічний фільм «Пил Неаполя», а у 2001 році нарешті виступає сольно з фільмом «Зайва людина». Ця драматична комедія, зазначена в Італії премією «Срібна стрічка» за найкращий дебют, стала відправною точкою для початку тривалої співпраці Паоло Соррентіно з актором Тоні Сервілло, який зіграв головні ролі у наступних картинах постановника, зокрема у «Великій красі» та «Благодаті».

«Велика краса» (La grande bellezza, 2014)

Саме цей фільм приніс режисерові «Оскар». Події розгортаються в яскравому і спекотному Римі. Головний герой – Джеп, досвідчений журналіст і автор, який давно став частиною богемного життя міста. Його життя наповнене вечірками та постійними знайомствами. Однак за цим фасадом блиску ховається глибока порожнеча, яка не дає йому спокою. У 65 років він починає задумуватися – чи варте це все уваги й чому він так втомився від навколишнього світу.

Фільм є очевидним омажем «Солодкого життя» Федеріко Фелліні та й загалом творчості геніального італійця. Можна знайти чимало кадрів, процитованих Соррентіно. Утім він доводить і без того сатиричні повороти до відвертого гротеску.

Цікаво, як Соррентіно водночас захоплюється своїми видатними попередниками, веде з ними тривалий діалог та доводить їх знахідки часом до абсурду.

А ще це гостра сатира на гламур, сучасну «еліту» з її підмінами краси кітчем. Іронія закладена у самій назві. Крім того, це справжній гімн Риму – вічному місту, що дещо зверхньо дивиться на своїх недовговічних мешканців.

«Юність» (Youth, 2015)

Один з англомовних проєктів Соррентіно стартував на Каннському кінофестивалі. І хоча Соррентіно не зумів повторити успіх тріумфальної «Великої краси», він таки розвиває почату у ній тему старіння та творчості.

Цього разу героїв двоє. Композитору та диригенту (Майкл Кітон) пропонують працювати, але він не хоче. Голлівудський режисер (Гарві Кейтл) працювати хоче, і навіть намагається, але у нього нічого не виходить. Разом вони намагаються поправити здоров’я та покращити настрій у швейцарському санаторії на тлі запаморочливих краєвидів та дивакуватих персонажів. Вони скаржаться на дітей, згадують минуле, намагаються насолоджуватись майбутнім, хоча це і виходить в них щоразу гірше.

Бездоганному візуально фільму закидають відсутність емоційності. Проте його є за що полюбити й через що подивитись. Хоча б і тому, що окрім Майкла Кітона та Гарві Кейтла, тут можна побачити Пола Дано, Рейчел Вайс і навіть Джейн Фонду, яка віртуозно виконала пародію на саму себе і своє покоління кінодів.

Соррентіно залишається гротескним та іронічним, він змушує свій фільм «прикидатись» комедією, маскуючи за дотепними діалогами смуток за величчю доби, що минає. Бодай в італійському кіно, з уламків якого Соррентіно великою мірою і складає своє кіно.

Фільм не містить ані спецефектів, ані космічних мандрівок. Проте його все одно треба обов’язково подивитись на великому екрані. Тонкі нюанси акторської гри великих акторів та велика краса, яку так добре вміє створювати Соррентіно на екрані, вартують того.

«Благодать» (Lа grazia)

Фільм відкривав Венеційський фестиваль. У новій картині Соррентіно вчергове поєднує сатиричний політичний портрет з неймовірною красою зображення. Історія обертається довкола вигаданого італійського президента Маріано Де Сантіса (Тоні Сервілло, улюблений актор Соррентіно) на прізвисько Залізобетон, якому залишилось ухвалити три важливі рішення, поки термін його правління добігає кінця, – два прохання про помилування та закон про легалізацію евтаназії. Кожне рішення може змінити історію. Але найбільше його мучить сорокарічна таємниця: хто був коханцем його покійної дружини?

На створення стрічки Паоло Соррентіно надихнула реальна історія про президента Італії Серджіо Маттареллу, який помилував літнього чоловіка, що вбив свою дружину, яка страждала від хвороби Альцгеймера.

Слово grazia багатозначне. Воно, залежно від обставин, може перекладатись як «благодать» (саме це значення винесено у переклад назви, італійською це звучить не так однозначно), «витонченість», «милість» чи «помилування». І усі ці значення зібрані у фільмі, де головними темами все ж таки є помилування та прощення.

У цій картині Соррентіно повертається до своїх улюблених тем та прийомів: контраст вічної краси Рима та гротескні герої, церемоніальний абсурд та багаторічний сумнів, догмати церкви та милосердя тощо. І все це знято у типовому соррентінівському стилі: кожен кадр можна поміщати у рамку та вішати на стіну, як картину.

У всіх цих фільмах краса оманлива: за візуальною досконалістю стоять різні, проте глибокі та непрості історії. Проте ця краса вартує того, аби подивитись кіно на великому екрані.