Фуа гра для приблудних псів

“Щодуху до пекла” – це суміш слешера, роуд-муві, вестерна й традиційної містичної похабщини про пришестя диявола в наш роздовбаний гріхами світ. Усі ці жанри нашинковані тонко і вправно, як у телемагазині.

В одному старому анекдоті висловлюється цілком слушне твердження: хорошого режисера від поганого відрізняє лише кількість штампів, якими вони оперують. І митець, озброєний тисячами штампів, може створити геніальне кіно без жодного авторського винаходу. А після фільмів Тарантіно з’ясувалося, що ніякий це не анекдот, а така ж абсолютна істина, як морозиво і вареники з вишнями.

Отже, уміння поводитися зі штампами – одна з найважливіших і найактуальніших наук у сучасному мистецтві. Тільки от хтось дбайливо нанизує їх на жилку власного задуму, як плотву з воблою, а хтось викручує їм руки-ноги, ламає хребти і вибиває зуби, щоб потім усі ці понівечені тіла-ідеї перемолоти на фарш. Таранка чи котлети – ось у чім питання. Вартові ринкових ціннот знають, що на котлети попит більший. Саме тому в левовій частці сучасного кінопродукту використані штампи доводиться ідентифікувати, наче жертв авіакатастрофи. Як, наприклад, у цьогорічній американській стрічці “Щодуху до пекла” (Hard Ride to Hell). На перший погляд, фільм малознаної режисерки Пенелопи Бетенхус – це та іще тачка гною. Вона нібито нічим не відрізняється від сотень інших. Та й продюсери щоки не роздували: фільм одразу вийшов на відео, пхати у прокат його й не збиралися. Переконаний, що навіть прискіпливі дослідники згарищ оминули цю криваву кінотрощу. До того ж, тачку з гноєм видно й чути здаля, важко помилитися.

Єдине, що може насторожити істинного знавця нечистот – це славне андеграундне минуле Пенелопи Бетенхус, яка починала з доволі екзотичних короткометражок. Такі персонажі можуть докотитися до грайндхаузу, але навіть у цьому жанрі неодмінно обдурять глядача.

А втім, йдеться про дуже специфічну облуду, яка не розчаровує, а тільки дивує, наче продавець, який регулярно обраховує сам себе.

“Щодуху до пекла” – це суміш слешера, роуд-муві, вестерна й традиційної містичної похабщини про пришестя диявола в наш роздовбаний гріхами світ. Усі ці жанри нашинковані тонко і вправно, як у телемагазині. Пенелепа Бетенхус у своєму ремеслі нагадує знудьговану кухарку, якій замовляють тільки гамбургери та смажену картоплю, а тому протягом робочого дня вона розважає себе тим, що готує фуа гра для приблудних псів.

Хто виписував Франкенштайнові диплом лікаря? Хто дав Пенелопі Бетенхус камеру? Ось про що буркоче свідомість уже на початку, коли в декораціях техаського вестерна (щоправда, з іржавим автомобілем попід салуном) раптом з’являється жива здихлячка. Зіткнення ковбоїв і зомбі, свідком і жертвою якого стає чаклун-мексиканець, – це вже доволі крутий компот. А кульмінація епізоду вкотре переконує, що найжорстокіших режисерів варто шукати серед жіноцтва.

У розбудові сюжету Пенелопа Бетенхус намагалася спершу відшукати корінь квадратний з абсурдної величини, а потім піднести результат до куба. І в цьому є своя логіка та радість надлишкового виробництва. Що може бути гірше банди байкерів-ґвалтівників? А якщо вони ще й сатаністи та людоїди? Режисерка вирішила, що цього все ж таки замало. А тому всі ці відморозки – ще й безсмертні. Такого хоч танком розмаж об асфальт, – а воно все одно встане і попре далі на своєму моцику.

Безсмертні канібали протягом багатьох десятиліть викрадають жінок заради своїх чорно-магічних жертвопринесень, які в “ритуальній частині” мало чим відрізняються від вечері вампірів або ж студентської п’яної оргії. Окрім суто розважальної мети, очільник пекельних байкерів має ще й відповідальне містичне завдання: відшукати дівицю, котра б у примусово-добровільному порядку погодилася народити князя темряви. Щоб, значить, людству нарешті настав остаточний гаплик.

Позаяк ковбоїв-душогубів – ціла банда, героїв-жертв у стрічці теж не бракує: цілий фургон зі строкатою молодіжною компанією самотньо блукає на задрипанках цивілізації. Одне слово, є що прохромити, переламати, відрізати. Неважко передбачити, що кількісний склад екранних мешканців просто волає про те, щоби історія плавно скотилася у калабаню доброго слешера. Так воно, зрештою, і відбувається. Спершу, за ще однією давньою голлівудською традицією, пузаті й хижі дядьки відрубують руку п’яничці-журналісту. Він таки стає одним із перших трупів у подальшій гонитві-різанині. Пенелопа Бетенхус жене своїх піддослідних від одного штампу до іншого, як одержимий жокей. Так посеред стрічки з’являється іконописний герой-рятівник, колишній спецназівець. І хоч він уже багато років працює мирним комівояжером, проте торгує винятково ножами. Зрозуміло, що кращого арсеналу для цієї історії й не треба. А втім, наприкінці стрічки в його руках все ж таки з’явиться ще й бензопилка. З простими зарізяками герой упорався б хвилини за півтори. Але задіяні у фільмі безсмертні вилупки знову і знову з’являються в кадрі, тож комівояжеру-спецназівцю доводиться демонструвати акробатичну винахідливість, щоб дотягнути до фіналу. Звісно, усе це завершиться у храмі, де священик остаточно розтлумачить, що ніякі це не байкери, а справжнє втілення жаху і ненависті, тобто – вершники апокаліпсису.

Завершальне побоїще відзняте з величезною любов’ю до американського кінематографу. Це морський вузол цитат, вартий сліз Сема Реймі та Роберта Родрігеса.

А втім, мушу розчарувати всіх прихильників постмодерного реготу й інтелектуального підгигикування. Маніпуляція штампами далеко не завжди має на меті розважити розумників і пошити в дурні чесних обивателів. Пенелопа Бетенхус технічно й сумлінно виконала своє завдання, склепавши хоч і екзотичний в деталях, але типовий сучасний фільм жахів категорії R. Токар шостого розряду ніколи не сміється над виточеною ним гайкою.  

Щодуху до пекла (Hard Ride to Hell), 2009
Режисер: Пенелопа Бетенхус
У ролях: Мигель Феррер, Кетрін Ізабель, Лора Меннелл, Брент Стрейт