Ганібал вовк

Нічого, мало що, може якось воно... Приблизно такий потік свідомості булькотів у моїй голові, коли я стояв перед кіноафішею і намагався примирити назву стрічки з іменем сера Ентоні Гопкінса. По-перше, “Людина-вовк” – це все ж таки не “Людина-павук”, не “Людина-щур”, не “Людина-личинка” і тим більше не “Людина-акула”.

 По-друге, крім сера Ентоні режисер Джо Джонстон (“Джуманджі”, “Парк Юрського періоду 3”) вполював для своєї нової стрічки ще й алкопрекрасного Бенісіо Дель Торо, вікторіанську Емілі Блант та безжального Х’юго Вівінга, якому знову випала нагода зіграти агента Сміта. 

 

“Мене звати Вульф. Я втрішую проблеми”. (з фільму Квентіна Тарантіно “Pulp Fiction”)

 

Звісно, ніякі зоряно-бюджетні параметри не можуть заперечити простого спостереження: якщо фільм називається “Людина-вовк”, то існує надзвичайно великий ризик, що показуватимуть саме людину-вовка; цей прикрий факт нівелює участь у проекті будь-яких акторських велетів, бо ж яка різниця, хто саме вкриватиметься шерстю і страждатиме від трансформації щелеп, – сер Гопкінс чи хтось інший.

Дозволю собі ще одне неприємне повідомлення для тих глядачів, які страшенно бояться натрапити в кіношній рецензії на спойлер. По-перше, сам напрям екранного безумства, присвячений вовкулакам, на більше не заслуговує. А по-друге, вже саме словосполучення “Людина-вовк” – це спойлер у кубі. Не варто нагадувати, що стрічок з такою ж назвою багацько, а початок шерстяних трагедій поклав ще 1941 року Джордж Ваґнер. Власне, режисер Джо Джонсон пропонує публіці рімейк саме цієї класичної стрічки, хоча міг би взяти аналогічний екземпляр для наслідування з іншого відра.

Сюжетна інтрига в цьому водевілі людського озвіріння така: було у батька (Гопкінса) двоє синів. Одного він з’їв, а другого (Бенісіо Дель Торо) – тільки понадкушував. І не тому, що був такий вже кепський батько і занадто пристрасний чоловік (дружину він ще зарані схрумав). Просто його колись погриз дикий індійський хлопчик – і хана, став сер Ентоні вовкулакою.

Дель Торо спершу дуже переживає, що в нього на морді відбувається час од часу такий карамболь, хоч вовком вий, а потім починає рвати інших людей – і наче трохи заспокоюється. Бо головне для нього – не з’їсти випадково братову, яка стрімко забула про невтішність і дуже сильно ололо; та він має інший, не менш романтичний, план: поквитатись з батьком, який в родині розвів весь цей сатанізм. Тут режисер дає можливість трохи усміхнутись, бо герой Дель Торо – він і у фільмі актор, виконавець ролі Гамлета, якому доводиться в житті розпочати антишекспірівську масакру.  Ще одна дрібна й приємна знахідка полягає в тому, що нарешті режисер знайшов гідне застосування для звички Дель Торо постійно потирати собі шию (він це робить у кожній ролі). Щоб актор дурно не чухався, його у вразливе місце кусає вовкулака, – і Бенісіо тре шию, скільки заманеться, ніби так задумано.

В усьому іншому жанр не дозволяє розгулятись, і тому всі штампи лізуть на гостину. Є тут і циганка, що страшно пророкує різне лайно, – і воно трапляється. Є священик-неадекват з виряченими очима – великий майстер шугати громаду. Є лінія “красуні й чудовиська”. Красуня (Емілі Блант) слухняно студіює “древню книгу”, де подано практичні поради, як перевиховати вовкулаку на мирну домашню скотину. На жаль, усе це пов’язано з убивством заради любові, й сльози ллються у казну.

Окремо подбали про образ Гопкінса, який вже не Ван Гельсінг, а навпаки. Та навіть у вовчій подобі сер Ентоні не втрачає аристократичного естетства, що ним колись полонив ягнят, і у фінальній сцені, перед сімейним мордобоєм, чекає на озвірілого синка за роялем та при каміні. 

Та й для невмирущого агента Сміта теж підібрали гідний попередньої слави сюжетний виверт. Цей лютий детектив-невдаха, який свого часу зазнав поразки у переслідуванні Джека Різника, залишається наприкінці єдиним покусаним учасником розваги, який вижив. Це, звісно ж, гарантує ефектне повернення матриці.

Що вражає найменше – так це самі мордяки перевертнів. Аж прикро, що в світлу еру комп’ютерного страхіття тут сотворили доволі скромні рила, схожі на волохатого мешканця Костромської області Андріана Євтіхєєва, чиїм портретом за радянських часів ілюстрували у шкільних підручниках параграф про атавізми.

Кілька лагідних слів можна було б сказати хіба що про атмосферу стрічки, що нагадує про “добрий старий горор”, в якому все було трохи простіше, й усілякі вовкулаки не поділялися на добрих, випадкових і зовсім відморожених, а тихо-мирно втілювали зло на радість людям.

Тепер такої святої простоти не дочекаєшся, натомість кожен режисер, який досліджує внутрішні конфлікти у сферах нечисті, неодмінно запитає тебе на останніх секундах стрічки: а сам ти знаєш, де в тобі закінчується людина і починається звір? І що залишається глядачеві? Втопитися духовно на цьому мілководді неможливо, тож залишається хіба почухать шию.