Гастролі театру на Липках

Побутова правда життя обертається майже фізіологічним натуралізмом у сценах Лукаша з Килиною і відразу по тому з Мавкою – світ людей і світ лісу зовсім не відрізняються, проблема лише в банальному любовному трикутнику.

Якось ніколи не брався писати про театральні гастролі у Львові – здавалося мені, то не актуально – вже ж вони минули, і ніхто цих вистав у нас не побачить, – що ж про них говорити. Але то, безумовно, моя мегатупа помилка, бо ж для того і роблять гастролі, щоб не лише окремі глядачі, а й критики помітили, відгукнулись, обговорили, зафіксували. Тому, щоб хоч якось виправити помилку і заткнути свою нечисту театрознавчу совість, берусь оглядати останні заїжджі вистави у нашому місті.

Гастролі Київського академічного театру юного глядача на Липках відбулись у Львові понад місяць тому. Але пропустити їх ніяк не випадає – не так-то й часто приїжджають до нас столичні театри з повноцінними тривалими (тижневими) гастролями, щоб їх проігнорувати. Та й, врешті-решт, цікаво ж – як воно там у них, у столиці?

Головною ударною силою киян була, очевидно, «Лісова пісня», котра пройшла аж три рази, нею відкривали і закривали гастролі. Тому з неї і розпочнемо та приділимо їй найбільше уваги.

Основним акцентом постановки художнього керівника театру Віктора Гирича стали еротизм і сексуальність – у костюмах, і у стосунках. Але, якщо у візуальних образах цей еротизм виглядає на феєричне діонісійське дійство, то у стосунках вирішили піти шляхом «осучаснення», яке у нас чомусь найчастіше обертається «озлободенненням», тобто прив’язкою до якихось впізнаваних повсякденних реалій, що цьому підкреслено позачасовому матеріалу категорично протипоказано. Бо й чи була пов’язана із «впізнаваними реаліями повсякденного життя» «Лісова пісня» в час написання – напівказка-напівміф про лісових духів, до якої ще вплітаються кілька селян – що воно для читачів-сучасників Лесі Українки? Тому й осучаснення її можливе хіба у пошуку новітніх есетичних засобів виразності, якщо ж шукати впізнаваних повсякденних реалій – неминуче зниження, побутовість і примітивізація, що й ілюструє ця вистава.

 

Основним акцентом постановки художнього керівника театру Віктора Гирича стали еротизм і сексуальність – у костюмах, і у стосунках

 

Усі міфологічні істоти розмовляють і поводяться, як тусовочна дискотечна молодь. Відповідна й мотивація – переспати. Перелесник – не спокусник, а мало не ґвалтівник, поява Мавки не дивує Лукаша, та й Мавку Лукаш не вражає – вони не приглядаються один до одного, не вибудовують стосунків, а зразу один одного хочуть, для того й прийшли на дискотеку. Актори, граючи характери сучасних молодих людей, йдучи за «правдою життя», стараються зрозуміло і натурально говорити текст, проте відчутний опір матеріалу – заважає вірш, який вони постійно намагаються розбити, зігнорувати і спростити, абсолютно не замислюючись, чому ж твір написано віршем (зрештою – і не володіючи віршовим мовленням). Підсилює враження жахливо драстичний для галицького вуха російський акцент Мавки (Анжеліка Горб).

Побутова правда життя обертається майже фізіологічним натуралізмом у сценах Лукаша з Килиною і відразу по тому з Мавкою – світ людей і світ лісу зовсім не відрізняються, проблема лише в банальному любовному трикутнику.

 

Усі міфологічні істоти розмовляють і поводяться, як тусовочна дискотечна молодь

 

І навіть епізод Мавки із Тим, що в скалі сидить («Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!») перетворюється на елементарну агонію, коли істота егоїстично всім єством хоче жити, тоді, як текст далі знов суперечить: «По чім те знаєш?» – «По тім, що муку свою люблю і їй даю життя» – в цей момент Мавка жертвує життям, а не рятує його! Зрештою з п’єси викинуто багато фрагментів, навіть ключових. Зокрема зникає засновок: «...там неволя тягар свій носить». – «Ну як таки, щоб воля – та пропала? Це ж так колись і вітер пропаде!», а тому зникає і проблематика, і широченне поле ідей. І цілий всесвіт Лесі Українки зводиться до пари приземлених типажів і кількох основних інстинктів.

Доповнює картину сценографія вітчизняного світила Михайла Френкеля: дві стіни дзеркал, що сходяться під кутом у глибині сцени. Розрахунок робився, очевидно на безпрограшність і містичність такого потужного символу і подразника як дзеркало. Проте Лесин надтонкий матеріал відторгає і таку філософську халявність, він потребує вдумливого індивідуального підходу. Адже саме у «Лісовій пісні» дзеркала зазнають поразки: вони створюють холодне і власне що дискотечне середовище, котре ніяк не співвідноситься з діонісійською (і взагалі природною) стихією і суперечить матеріалу так, як і спосіб існування акторів. Крім того, дзеркальні стіни майже клаустрофобічно обмежують простір (замість розширювати віддзеркаленням – адже дзеркала складені із фрагментів і все ж сприймаються як стіни). І лише помножують персонажів, чим теж конфліктують із матеріалом – адже історія принципово не множинна, а, як і кожна висока трагедія, – виняткова, унікальна, це шлях до іншого світу, який не проходиться натовпом, а лише окремими унікальними особистостями. Та й асоціації із дзеркальним потойбіччям теж невиправдані, адже задзеркалля – це хатній образ, цілком недоречний у світі природних стихій. Варто зауважити проте, що ця сценографія свого часу отримала «Київську пектораль» і купу захоплених рецензій, що промовисто свідчить про теперішній стан «Пекторалі», як і про стан столичної критики.

На щастя, вже наступною виставою кияни виправили враження: постановка закарпатського режисера Олега Мельничука «Шинель» за Гоголем відразу захопила інтимною і містичною атмосферою світу головного героя Акакія Акакійовича, його загострено суб’єктивним сприйняттям. Мінімум слів, максимум виразних знахідок: драбина до червоного рупора-голосу начальства, ненав’язливі проекції кадрів сучасного людського мурашника вулиць і офісів (власне приклад осучаснення без озлободеннення! – без намагання «за вуха» прив’язати характери і події твору до нашого часу, лише тонкі паралелі), тіньові ефекти у сценах з матір’ю і світлові проекції фраз «Дивний світ наш» (на початку) та «А ти чого бажаєш?» (наприкінці) з делікатним задіянням залу – коли через нього проходять ці проекції, почергово освітлюючи глядачів. Словом вистава стала одним із найпозитивніших вражень від цих гастролей.

Частково повторила враження від «Лісової пісні» «Безталанна» (реж. Костянтин Дубінін), підтвердивши переважне невміння молодих акторів (Анжеліка Горб, Олексій Череватенко) існувати у координатах мови і стосунків І. Карпенка-Карого. Вистава запам’яталась насамперед сценографією Федора Александровича (велетенські чесала для прядива на авансцені і підвішені по центру), яка проте ніяк не обігралась – просто була собі, та й тільки.

 

ця сценографія свого часу отримала «Київську пектораль» і купу захоплених рецензій, що промовисто свідчить про теперішній стан «Пекторалі», як і про стан столичної критики

 

Дитячі вистави «Поліанна» Е. Портер (реж. Віктор Гирич) та «Добрий Хортон» Ю. Чеповецького (реж. Максим Михайліченко) справили враження насамперед костюмами – добротно історичними у «Поліанні» (Катерина Корнійчук) та концептуально-«одіяльними» (як і сценографія) у «Хортоні» (Олег Татаринов). От тільки у «Поліанні», як матеріалі для трохи старших глядачів бракувало повнокровних образів – крім самої Поліанни (Марина Кукліна), Джиммі (Борис Орлов) та Місіс Сноу (Валерія Чайковська) всі персонажі були зіграні двома інтонаціями, а Тітка Полі (Марина Лях) взагалі однією без жодних змін.

Найціліснішою і найстильнішою у плані костюми-сценографія-грим-акторське існування виглядала постановка «Ярмарковий гармидер» вже згаданого Віктора Гирича. Сценографія (худ. Андрій Александрович-Дочевський) – двоповерхова вертепна хатка з Ангелом-Пташкою на горішньому поверсі додає байкам притчевої глибини і вкупі із відповідним ляльково-лубочним гримом та бароковими костюмами визначає спосіб гри – ярмаркове вертепне видовище. Весело, яскраво і «смачно».

Словом, бачимо на прикладі гастролей лише одного київського театру і схожі до наших проблеми, і не зовсім схожі здобутки (зокрема у співпраці із запрошеними режисерами, чого нам ой як бракує!). Що до відмінностей, то варто зауважити значну кількість вистав для молоді та дорослих, чого поки не вистачає нашому ТЮГу. І (що все-таки важливо для здобутків) неозброєним оком помітне значно потужніше фінансування театру. Може й ми колись дочекаємось?..