Голий популізм

Чого тільки не наобіцяєш заради омріяного депутатства. Епатажний російський політик Владімір Жириновський свого часу обіцяв «кожній бабі по мужику і кожному мужику по бабі». Після виборів про обіцянку забув, та й як мав би її виконати? Хіба що директивно зобов’язати членів своєї партії навідуватися до незаміжніх росіянок і навпаки, щоб скрашували їхню сіру буденність.

Але навіть за такого розвитку подій суто партійного ресурсу явно забракло б, щоб задовольнити потреби всіх самотніх і забутих. Політиків, котрі обіцяють те, що виборці хочуть почути, називають популістами. Здається, непогане слово – дослівно нашою мовою означає «народовці», але щось із ним все-таки не так. А тим «не так» є невідповідність між легкістю, з якою даються обіцянки, і ресурсом обіцяльника, а також наявними умовами для їх виконання.

Діти лейтенанта Шмідта

 Обіцянки, які так щедро роздають під час цієї виборчої кампанії до Верховної Ради, мають свої особливості. Правляча Партія регіонів, не маючи, що пред’явити українцям, традиційно звинувачує у всіх бідах «папєрєдніків» і каже, що їй вдалося щось там стабілізувати і навіть покращити. От тільки того покращення, окрім самих покращувачів, так ніхто і не відчув. Зауваження робітника АвтоЗАЗу прем’єр-міністрові Миколі Азарову, що на заводі значно нижча зарплата від тієї, яку той озвучив, закінчилося повним фіаско для робітника. Воно й зрозуміло, пану Азарову краще знати, хто скільки і за що...

Об’єднана опозиція постійно погрожує ЇХ зупинити. Але чомусь ні словом не хоче обмовитися, що ж буде після того, як зупинить. Пересяде у владні крісла і так само киватиме у бік попередників? Двох таких команд Болівар більше не витримає.

Але все ж на заході України, що нам тут ближче і очевидніше, ОО «Батьківщина» таки демонструє певну оригінальність. Проте вона чомусь так і застрягла на обіцянках щодо мови, історії та культури. Одним словом, усі як один оголосили себе прямими спадкоємцями ОУН і УПА. От кого-кого, а нащадків славних і героїчних традицій у нас ніколи не бракувало. Це ж не вимагає жодних затрат: ні енергетичних, ні фінансових – проголосив себе єдиним спадкоємцем, практично реінкарнацією Степана Бандери та Романа Шухевича, будь ласка, проходь у Раду. Хіба що спадкоємців славних традицій виявилося як дітей у літературного лейтенанта Шмідта. І всі, як на зло, хочуть одного – стати депутатами.

Буквально всі: і об’єднані, й узгоджені, і кандидати від дрібніших партій, яким не вдалося протиснутися між м’язистими нащадками героїв, і самовисуванці – всі на західноукраїнських землях квилять одну й ту ж націоналістично-патріотичну пісню. І нікого нема від влади, особливо якщо довіритися інформації на білбордах. Про належність кандидата до провладної ПР можна лише довідатися із кольорової гами рекламного щита, не більше. Але й це не завжди спрацьовує, є ще єдино-узгоджені кандидати від КОДу, і чомусь із кольорами, під якими веде кампанію Об’єднана опозиція.

У цьому хаосі, у цьому броунівському русі до яких тільки трюків не доводиться вдаватися кандидатам, щоб обійти на крутому віражі свого конкурента: і голодувати заднім числом за мову, і вимагати «Юлі волю», і шикувати на сцені панотців, які єлейними голосочками хвалять мецената, і викликати духи січових стрільців, які як живі «кажут, же Богдан наш хлоп і їм байдуже, яким він буде депутатом, важливо, що мама його виховала пітрійотом». Ким тільки не доводиться побувати у цій кампанії, в які тільки шкури не вбиратися. От і викладачка вишу не посоромилася з’явитися у ролі «нормальної баби» і, виявляється, такою її представили самі прихильники. Виявляється, вона того не хотіла, але й чомусь не звернулася до ініціаторів з проханням заблокувати той гопниківський ролик. Це ж як погано вони мають думати про культурний рівень своїх виборців?

Реінкарнація Ющенка

Як Фенікс із попелу, а може, із закапелків державної дачі, з’явився виборцям наш колишній політичний месія – Віктор Ющенко. З’явився і защебетав про солов’їну мову, яку нікому не дасть скривдити, яку захистить і збереже. Але, слухаючи його незмінний суржик, виникає закономірне питання, чи не від себе  він збирається захищати ту мову? Чи не задумав він, бува, натиснути вольовим голосом на свого сина Андрія та його дружину, щоб вони нарешті почали розмовляти солов’їною? Ні, він не диктатор і не опуститься до насильницьких методів. Отже, мовна тема – це такий собі передвиборний трюк. Не більше.

Але не тільки мову збирається захистити Віктор Андрійович. У нього в рукавах (чого б ви думали він їх так часто закочує) є ще ті козирі. І найбільший козир – економічний націоналізм. Ось тут варто було б спитатися у пана Ющенка, чого він так довго зволікав, щоб ощасливити Україну ось цим рятівним колом? За президентства у нього були такі чудові можливості спробувати реалізувати цю програму. Але тоді він чомусь постійно говорив про вільний ринок, про вступ у ВТО, про іноземні інвестиції. Невже, як партизан, мовчав, а мріяв про автаркію? Та й при нашій теперішній ситуації, коли цілі галузі або відсутні, або в повному занепаді, встановлення режиму автаркії ні до чого доброго не приведе.

Напевне можна стверджувати лиш те, що знову з’явиться дефіцит на якісні товари, і ціни на них просто злетять до небес. Як колгоспний бухгалтер, Віктор Андрійович не може не знати про ризики від запровадження режиму автаркії, та й який із нього Ляксандр Лукашенка? Спільне хіба в тому, що обоє починали з колгоспу. Єдине, де не прорахувався бухгалтер Ющенко, це розрахунок на підтримку легковірних патріотів. І саме цих двох відсотків, які він обов’язково нашкребе, може забракнути опозиції для перемогти на цих виборах. А тому, можливо, що реінкарнація не безкоштовна і «за згодою сторін».

Незламні борці за світле минуле

Більшість соціологічних досліджень показують, що у трьох колишніх галицьких областях одним із лідерів електоральних симпатій є ВО «Свобода». Здавалося б, ця партія, якій виборці на минулих комунальних виборах довірили ведення своєї господарки, впевнено продемонструвала, що нічого, крім вуличних хороводів, їй не вдається. Не подіяли і гучні корупційні скандали, не вплинула на галицького виборця і повна нефаховість «свободівських» кадрів на місцях. Можливо, виборці догледіли у діяльності «Свободи» щось таке, чого вперто не помічають політологи та політичні аналітики? Можливо, Всеукраїнське об’єднання розробило якусь новітню «програму вічного щастя» для українців? Спробуємо розібрати програму цієї політичної сили.

Усі спроби знайти в Інтернеті програму ВО «Свобода» виявилися марними. Ще недавно автор читав цей витвір політичної думки і не переставав дивуватися, як таке могло зареєструвати міністерство юстиції цивілізованої країни. А тепер усі офіційні сторінки цієї партії перебувають у стані «технічної реконструкції», і доступ до них закритий. Виникає питання, чому у такий відповідальний час ВО «Свобода» вирішило приховати від сторонніх очей свою програму? Можливо, причиною такої блокади є рішення суду за позовом комуністів? Тим більше, якщо українські націоналісти не побоялися закласти такі принципи у партійну програму, то чому тепер задкують? Але все ж на «Програму захисту українців» вдалося натрапити на сторінці одного із симпатиків. Розумію, що це не те, що містилося у всій відвертій красі на сайті «Свободи», але основні постулати, хоч і причесані, там збережено.

Значну частину «Програми» становлять історичні декларації, тут ВО вражає послідовністю та впертістю. Тобто «Свобода» вважає, що коли всі парламенти світу визнають факт геноциду українців, відбудеться суд над комуністичною ідеологією, будуть ліквідовані старі імперські символи, справедливий суд засудить катів українського народу, буде визнано воюючою стороною ОУН-УПА (саме так, через дефіс) і Росія розкається за злочини комунізму, тоді почнеться нова історична епоха для України. Допоки цього не сталося – не до економічних питань провідній політичній силі старої Галичини. Проте не так все просто…

Виявляється, майбутнє українське економічне диво також закорінене в історичній минувшині. Росія має не тільки покаятися за злочини СРСР, але й виплатити неймовірну компенсацію Україні-жертві, «не менше, ніж жертвам Голокосту». Ці гроші також будуть потрібні для встановлення торжества історичної справедливості. Зрозуміло, що частина їх піде на компенсацію «депортованим українцям  Кубані, Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Лемківщини». Напевно, з цих самих фондів буде виплачуватися персональна пенсія воїнам УПА і грошова компенсація за всі роки невизнання їх ветеранами. Сума російського «розкаяння» буде такою великою, що вистачить також заплатити усім постраждалим від техногенних катастроф по всій Україні. Ото заживемо! Але залишається одне малюсіньке питаннячко: а що буде, якщо Росія відмовиться заплатити навіть одного рубля? Що тоді буде з цією прекрасною програмою?

Тоді, напевно, доведеться обходитися власним ресурсом. ВО «Свобода» припасла і на цей випадок свій чарівний сценарій. Мало того, що партія створить такі умови, що мільйони українських заробітчан негайно повернуться в Україну, але й усе їхнє майно і фінансові ресурси, без оподаткування, будуть оголошені інвестиціями в українську економіку. Правда, ніхто не запитує, чи хочуть ці люди повертатися, як ніхто й не цікавиться, чи хотіли б вони інвестувати свої капітали саме у галузі української економіки. Знову ж таки, виникає питання: а чи захочуть заробітчани ризикувати майбутнім своїх дітей і повертатися туди, звідки їх витиснула нужда? І на це запитання є у «Свободи» пропозиція. Партія обіцяє «усунути основну причину трудової еміграції – забезпечити конституційне право на житло кожній українській сім’ї». Спитаєте, чиїм коштом? Дуже просто, «Свобода» «зобов’яже будівельні монополії зводити соціальне житло за доступними цінами». А якщо приватні будівельні фірми відмовляться витрачатися на соціальне житло, що тоді? А в такому випадку «Свобода» перейде до політики протекціонізму на користь української нації. Такий собі економічний націоналізм.

Але націоналізм ВО «Свобода» кардинально відрізняється від того, з яким щойно засвітився Віктор Ющенко. Справа в тім, що «Свобода» сповідує етнічний націоналізм. Суть його полягає у кровній спорідненості, і всі, у кого в жилах не тече чистісінька українська кров, не можуть належати до титульної нації, а отже, не можуть бути рівними з етнічними українцями громадянами. Вони приречені на вічну другосортність, на статус національної меншини. Таким чином, «свободівці» хочуть позбутися вільної конкуренції і закріпити свій ексклюзивний статус у Конституції. Для реалізації цього плану їм потрібно зовсім мало: повернути графу «національність» у паспорти, прийняти «Закон про пропорційне представництво в органах влади українців та представників національних меншин», переглянути законність приватизації усіх великих підприємств (напевно, з подальшою передачею їх в руки етнічно чистих українців).

Цікава програма, тільки знову є одне питання. А хто матиме право визначати чистоту крові? Чи це буде якась особлива комісія, що складатиметься з біологів, лікарів і антропологів, чи це будуть старі й перевірені ідеологічні бійці від ВО «Свобода», які на око визначатимуть вміст української крові? Цим питанням не варто легковажити і залишати його на відкуп неперевіреним або корумпованим особам, оскільки вся наша економіка і соціальна система відтоді базуватимуться на принципі «правильної» крові.

Не хочу більше подібними дурницями забивати читачам голови. Всі й так прекрасно розуміють, що Україна – багатонаціональна держава, що українцями її громадяни є не по крові, а за паспортом. Що найвищим виявом громадянської позиції у такій країні не може бути етнічний (радикальний) націоналізм, а тільки державний патріотизм. В іншому ж разі або нам не оминути громадянської війни, або все, що тут відбувається, – дешева популістська клоунада.

Постскриптум

На закінчення хотілося б зауважити, що кандидати у депутати – не марсіани, що вони кров від крові і плоть від плоті нашої. Вони говорять те, що ми, з кореляцією на регіон, хочемо від них почути. Нашу політичну культуру швидко не змінити, але й потурати їй небезпечно. А тому на вибори треба обов’язково йти, серйозно зваживши перед тим усе наобіцяне партіями та кандидатами і, як кажуть наші моральні авторитети, проголосувати по совісті.