«Голова Мінотавра»: вишуканий ретро-детектив

Краєвський ретельно, чи не з маніякальністю Стівена Кінґа, прописує кожну дрібничку, оповідь тягнеться неквапно, даючи можливість у якнайменших дрібницях просякти духом і настроєм тогочасного світського і поліційного життя…

Означення «ретро-детектив», яким позначують всю творчість Краєвського, відсилає до часів мого дитинства (коли детективи тільки «ретро» і були) та імен Конана Дойля, Ґілберта Честертона, Аґати Крісті та, скажімо, Жоржа Сіменона (чийого Мегре я так і не зміг полюбити). Це вже потім повиринали всі незнані радянському читачеві піджанри – поліцейський детектив авторства численних американських авторів чи, наприклад, іронічні детективи Йоанни Хмелевської (та її розмаїтих і суттєво менш талановитих епігонів), які тоді читали як просто детективи, без всіляких доданків.

У 90-ті беззастережне панування нескінченних російських серіялів про «Бєшєних» та «Пєщєрістих» нівелювало саме слово «детектив» до плінтусового рівня, коли ним почали називати все круто заварене літературне сміття. Шанувальникам класичних авторів залишалося перечитувати їх повні бібліографії у підозрілих перекладах, оскільки чогось притямного у жанрі на українських теренах не виникло.

Саме тому появу на українському ринку книжок Марека Краєвського (інтерв’ю з яким читачі ZAXID.NET мали можливість почитати нещодавно) я вітаю цілком і повністю. Хоча перший його український переклад, «Кінець світу в Бреслау» з’явився друком ще 2007 року, книга не отримала належної підтримки і залишилася майже непоміченою. Друга і третя спроби, зроблені геть нещодавно, можна вважати суттєво успішнішими. Вихід «Смерті в Бреслау» та, особливо,  «Голови Мінотавра» супроводжував чималий розголос - і суто рекламний (радіо та сітілайти), і інформаційний: Краєвський гучно відвідував Львів для дописування «Голови Мінотавра» і так само гучно його презентував на Форумі видавців у Львові, котрий щойно відгримів.

 

Всі імена в його книгах з цих архівів і взяті, всі маршрути перевірені особисто – не сумніваюся, що до існуючих маршрутів «польським Львовом» долучиться ще й маршрут «Голови Мінотавра».

 

Отже, як нас попереджає анотація «Голови Мінотавра», кримінальний комісар Ебергард Мокк, який у низці романів розслідує злочини у Бреслау (довоєнному Вроцлаві), для розв’язання наступної справи приїздить 1937 року до Львова, де співпрацює з місцевим комісаром Едвардом Попельським. Привертає увагу вже саме розставлення акцентів: симпатиків «Львува-який-ми-втратили» серед поляків достатньо, а залучення львів’янина в якости напарника Мокка неабияк потішить і українських читачів. Але Краєвський не став би широко відомим ні у Польщі, ні за її межами, якби не мав чим зачепити читача, байдужого до географії.

Рецепт Краєвського, як і слід було очікувати, дрібку складніший, ніж у його менш уславлених колеґ. Ретро-антураж вимагає обізнаности у тогочасних реаліях, але Марек доводить це до мистецтва. На одній зі львівських зустрічей він розповів, що при написанні роману користувався всією літературою, яку зміг знайти – від сучасних польських і українських досліджень до автентичних газет, оголошень і навіть телефонних довідників. Всі імена в його книгах з цих архівів і взяті, всі маршрути перевірені особисто – не сумніваюся, що до існуючих маршрутів «польським Львовом» долучиться ще й маршрут «Голови Мінотавра».

Детектив цей і справді витриманий у цілком класичному дусі. Краєвський ретельно, чи не з маніякальністю Стівена Кінґа, прописує кожну дрібничку, оповідь тягнеться неквапно, даючи можливість у якнайменших дрібницях просякти духом і настроєм тогочасного світського і поліційного життя, батярських притулків і, наприклад, математичного товариства. Герої Марека люблять попоїсти, покурити і подумати, тож маємо і такі описи, а ще вони переконливо спілкуються – діялоги у книзі теж на висоті і не хибують на безсенсовість. Персонажі не цураються цитувати латину, а кожному розділові передують епіграфи – від Борхеса до Збіґнєва Герберта. Єдине, що випинається з цього ряду, – кілька жорстоких сцен, переважно на початку та наприкінці книги – данина, я так розумію, сучасним уявленням про жанр.

 

Персонажі не цураються цитувати латину, а кожному розділові передують епіграфи – від Борхеса до Збіґнєва Герберта.

 

Маю згадати і ще одну причину, через яку «Голова Мінотавра» мене причарувала: мова. Божена Антоняк, яка переклала всього виданого в Україні Краєвського, мовою володіє незгірш за Юрія Винничука, хіба що галицизмів поменше. І до захопливого і легкого читання додається ще й радість від добірної мови. Також подяка редакторам і коректорам книги – жодної одруківки у тексті я не помітив, велика рідкість у наших краях, а майже всі незрозумілі слова і фрази розтлумачено у примітках.

Останнім часом доводиться звертати увагу не тільки на якість тексту, а й на його подання. Залишивши за кадром оформлення книги – не мені про то судити – маю сказати добре слово про якість паперу і друку тексту і висловити два зауваження. Внутрішні поля у книзі надто вузькі, тож книгу доводиться суттєво розгинати, щоб розібрати там текст. Якість же друку обкладинки критики не витримує – за кілька днів акуратного носіння книги в сумці вона протерлася до білих плям. Якби не ці маленькі мінуси, радості читання не псувало би нічого.

Марек Краєвський Голова Мінотавра. -  Львів: «Піраміда»,  2009