Історії єврейські - І

Хочемо запропонувати увазі наших читачів три єврейські історії, розказані Олегом Гірником. Перша з них пов’язана з Ігнатієм (Іґнацом) Шенфельдом. Він був львівським поетом, симпатиком комуністичних ідей, а під час Другої світової війни йому довелося стати співкамерником знаменитого Вольфа Месінґа у ташкентській в’язниці…

Але краще про це розповість автор.

Вперше з єврейською культурою зустрівся, коли в Кременці під горою Бона потрапив на єврейський цвинтар. Було це незабутнє враження – гора, всіяна вертикальними плитами із дивовижними літерами й загадковими символами. Додатковий ефект створювали обставини моєї строкової служби в ракетних військах СРСР: із совєтської казарми періоду «пєрєстройки», я зненацька потрапив у інший, майже казковий світ древньої культури, від якої залишились лише надгробні пам’ятники.

Це пережиття глибоко залягло десь на підсвідомому рівні, тож коли моє око на стихійному львівському книжковому ринку «під ногами першодрукаря» зауважувало щось, що повертало відчуття цього незабутнього враження – воно неодмінно потрапляло у мою колекцію «непотрібних речей», як приміром: совєтське видання російсько-єврейського (ідиш) словника чи видана у Вільнюсі «Философия Хабада. Рабби Шнеур-Залман из Ляды»… 

Рабин з Гори Кальварія 

 

Історія, яку переповів Іґнац Шенфельд, виглядала значно простіше, а весь дар Вольфа Месінґа містився в кількох відомих словах: спритність рук і ніякого шахрайства

 

Особливо потішали мене знахідки, котрі якимсь чином були пов’язані зі Львовом. Так сталося із книгою Ігнатія Шенфельда «Раввин с горы Кальвария» (Смоленск, 1994) із передмовою Булата Окуджави (був в часи СРСР непоганий бард). Ігнатій (точніше Іґнац) до війни проживав у Львові, вже з юних літ симпатизував комуністичним ідеям і всілякій підпільній діяльності. Безпосереднє знайомство із «радянською дійсністю» після «золотого вересня» 1939 дещо пригасили в ньому первісний запал, однак не похитнули віру в «високі ідеали». У числі біженців потрапляє в Ташкент. Проте комуністичні ідеали не вберегли від НКВС, котре мало намір використати Іґнаца Шенфельда у справі Катинської трагедії. В 1943 році слідство у його справі почало набирати вкрай несприятливого розвитку. «Коли тоді несподівано німці виявили могили польських офіцерів в Катинськом лісі, та ще здогадалися запросити комісію з нейтральних іноземців, котрі довели, що криваву розправу учинили навесні 1940 року чекісти, – зазначає Шенфельд. – Скандал набрав світового масштабу, й убивці забігали в пошуках матеріалів, які змогли б відвернути увагу від катинського злочину. Серед іншого, їм по заріз треба було скомпрометувати польський уряд в Лондоні і розробити брехливі обвинувачення щодо сформованої в Узбекистані армії генерала Андерса, яка на той час перебралася до Ірану. В ролі агента, що проводив в життя «злочинні наміри» лондонського уряду, повинен був виступити я». «адже ти маєш, …ля, шанс прогриміти на весь світ! А потім, хто знає? Радвлада завжди враховує щиросердне зізнання і може змилостивитися», – так вмовляв Іґнаца начальник слідчого відділу полковник Гнилощуков. Цікаве свідчення, з огляду на те, що книга опублікована у 1994 році саме в Смоленську, тобто задовго до визнання Росією причетності совєтської влади до злочинів в Катинському лісі.

За небажання співпрацювати Іґнаца засудили до десяти років заслання. Одружившись на засланні із кубанською козачкою Оленою, як громадянин Польщі потрапляє під амністію і разом з дружиною перебирається до Варшави. Звідти, попри ідеали, втікає до капіталістів: спочатку до Франції, згодом у Мюнхені отримує роботу в дослідницькому відділі радіостанції «Свобода». От і вся історія Іґнаца Шенфельда. 

 

У середині 60-х у США заговорили про експерименти совєтів в царині парапсихології, телепатії з метою створення т.зв. психотропної зброї

 

Проте, ще цікавішу історію залишив сам Іґнац, і то не про будь-кого, а про самого Вольфа Месінґа, з яким якийсь час ділив тюремну камеру в Ташкенті. Ще перед війною Іґнац мав нагоду відвідати рідне містечко (штетел) Вольфа Месінґа – Гору Кальварію, що знаходиться за 40 кілометрів від Варшави. У XVII ст. містечко ще називали Новим Єрусалимом. Його прикрашали шість костелів, п’ять монастирів і 35 каплиць. З часом місце почало втрачати значення для християн і його заселили євреї-хасиди із Поділля та Гуцульщини. За короткий час місце перетворилось на осідок «цадика», якого адепти «релігійно-містичного руху бідних єврейських мас» вважали спадкоємцем легендарного засновника хасидизму Баал-Шем-Това із Окопів Святої Трійці (містечко між Камянцем-Подільським і Хотином). Перед Другою світовою Гора Кальварія вважалася найпотужнішим центром хасидизму у Східній Європі. Там проживав «герер ребе» Авраам Мордехай – найвпливовіший цадик, останній із династії Альтерів, якого євреї вважали «магідом», тобто пророком-провидцем. Аби полегшити долю прочан, з Варшави до Гори Кальварія навіть проклали вузькоколійку, яку прозвали «Тюхтя».

Гурток молодих львівських поетів, до якого належав й Іґнац Шенфельд, перед війною вирішив створити літературне кабаре. Іґнац вирушає до Варшави на пошуки Генока Фукса – поета, актора й режисера. Там він дізнається, що «старий батяр» Фукс одружився з донькою гендляра із Гори Кальварія. Уявлення Іґнаца про хасидизм були дуже обмеженими: лише раз у єврейському театрі дивився хасидську легенду «Дібук» Симона Ан-ського і знав, що хасидизм на противагу сухим приписам рабинів дає перевагу чуттєвому контакту з Богом. Не дивно, що мандрівка до Гори Кальварія переросла для нього у справжню детективну історію і ледве не коштувала життя.

Прибувши в містечко, він заледве впізнав батяра Фукса. Хасидська метаморфоза приятеля викликала у нього регіт і паралелі із фільмом «Пілігрим», де Чарлі Чаплін грає роль перевдягнутого у священика  каторжника-втікача. Проте суботні відвідини синагоги залишили в Іґнаца незабутнє духовне враження: «Під час тривалого співу ті, що молилися, розгойдувалися і пристрибували, поки не впали в такий екстаз, що, вибігши на вільне місце перед цадиком, стали в коло, широко розкинувши руки, обняли один одного за плечі й пустилися в танок. Коло оберталося щораз стрімкіше, щораз сильніше притупцьовували ноги, щоразу швидше мерехтіли бороди і розліталися пейси. Коли швидкість кружляння досягла апогею, окремі танцюристи почали злітати догори і ніби зависати в повітрі – таких антраша не посоромився б і сам Ніжинській. Так, мабуть, піднялася первісна людина, вперше відчувши існування Бога!».

Проте інтенсивне духовне пережиття Іґнаца швидко втомило. Він покинув синагогу, перейшовся порожнім містом і на безлюдному місці викурив сигарету. На зворотному шляху його перестрів приятель Фукс і заходився слізно благати Іґнаца негайно покинути місто, бо поштар вже доніс, що сьогодні вперше за всю історію існування штетела побачив єврея, котрий на сам шабат дозволив собі закурити. «Тут з цим не жартують, можуть і каменувати», – додав на прощання Фукс.

А тепер, що стосується Вольфа Месінґа. Нещодавно на каналі «1+1» закінчено показ російського серіалу «Вольф Мессинг». Історія «провидця» просто вражала: молодий Месінґ подорожує Європою, на його сеанси приходять Айнштайн з Фройдом, дружини багатих магнатів зваблюють його у своїх спальнях, здібності Месінґа намагається використати Гітлер, а із Сталіним у Вольфа майже дружні стосунки… 

Історія, яку переповів Іґнац Шенфельд, виглядала значно простіше, а весь дар Вольфа Месінґа містився в кількох відомих словах: спритність рук і ніякого шахрайства. Як зазначає Шенфельд, Месінґ був поганим оповідачем: «Говорив він недоладно, уривчасто, запас слів його був невеликим. Зате він часто і багато цитував цілі уривки зі священних книг: завчене в хедері міцно засіло в його голові. І мені складно передати його оповідь не тому, що з того часу минуло дуже багато років, – всі подробиці я запам'ятав добре, – а тому що, як передати все те, що супроводжує розповідь містечкового єврея: сумні зітхання, виразні гримаси, рухи брів, які замінюють інколи цілі речення, всі ці характерні слівця «ой», «вей», «а золхен вей», «ша» і багато інших?». На жаль, такого Вольфа Месінґа ми не побачили у згаданому серіалі.

Не переповідатиму всю історію, котру почув Іґнац Шенфельд від Вольфа Месінґі у камері із нещасливим числом № 13 узбецького НКГБ. Цікаве наступне: звідки у авторів демонстрованого на «1+1» серіалу такі «незвичайні» дані про життя Вольфа Месінґа? І тут ситуацію також прояснив Іґнац Шенфельд. Попри те, що сам Месінґ категорично відмовлявся брати участь у будь-яких експериментах, його здібності викликали жваву дискусію в колах радянських матеріалістично орієнтованих науковців. Хтось пояснював його здібності як «біологічний радіозв’язок» та феномен «гравітаційних сил», а хтось на прізвище Косицький у журналі «Здоровье» прирівняв дар Месінґа до таланту Давида Ойстраха і Ван Кліберна. Інші побачили в ньому новоявленого графа Каліостро. Як зазначає Шенфельд, треба віддати належне самому Месінґу – він не брав участі у творенні власної легенди.

І тут знову ситуація склалася надзвичайно просто, за принципом: «спритність розуму й жодного шахрайства». Знайшлась людина, яка зрозуміла, як цілком непогано можна заробити на історії Месінґа. Це був журналіст Міхаіл Васільєвіч Хвастунов – писав під псевдонімом «М. Васильєв», а в московських колах відомий як «Міхвас». Автор багатьох статей з проблем науки, зокрема серії «Человек и Вселенная». Дотепний журналіст зметикував, що автобіографія Месінґа могла би стати світовим бестселером і заздалегідь подбав про 80% гонорару за літературне опрацювання матеріалу. З цією метою тиждень він провів на підмосковній дачі разом з Месінґом, силкуючись витиснути з його біографії бодай щось, що б відповідало масштабності його всесоюзної популярності. А що ж міг йому оповісти сам Месінґ? Що втік із Гори Кальварія із трупою цирку «Карделло», а основи ілюзіонізму вивчав під керівництвом пана Антона Кордонека – керівника циркової трупи? Що в рідному штетелі Вольфа Месінґа одні вважали дешевим шарлатаном, інші «мішіґене», тобто, як кажуть в Галичині, «ку-ку мамуню»? Що перед кожним виступом страшенно хвилювався, обливаючись рясними потами?

Радянський журналюга Міхвас заходився «творити» біографію блискучої кар’єри Месінґа, яка розпочиналась не 1939-го у Білостоці, а майже з пеленок. Тим паче, мистецтво фальсифікації біографій видатних осіб в СССР було дуже розвинуте. От і «стряпав» Міхвас комікс під назвою «Вольф Мессинг – о самом себе» на основі якого швидше всього був знятий демонстрований на каналі «1+1» серіал.

Як зазначає Шенфельд: «Читачів Міхвас, напевно, вважав ідіотами, які приймуть все за чисту монету; про редакторів радянських видавництв він був такої ж думки. Щоб надати «спогадам» Месінґа ваги, Міхвас нашпигував їх псевдонауковими вставками зі своїх же брошур. Таким чином мало створюватися враження, що автор спогадів глибоко освічена людина і знає, що говорить, коли міркує про психологію, психоаналіз, магнетизм, гіпноз, окультизм…». 

Уривки з «коміксу Міхваса» передруковували відомі совєтські журнали «Смена», «Супутник», «Байкал», «Литературная Россия», «Московский комсомолец», зокрема й популярний журнал «Наука и религия». Та це не все. Коли ж здавалося, що «проходімца» Міхваса ось-ось розкриють, в справу втрутилися «провідні американські науковці». 

 

Сам Іґнац Шенфельд на закінчення оповідання визнав: Загадка Вольфа Мессинга так і залишається для мене нерозгаданою

 

У середині 60-х у США заговорили про експерименти совєтів в царині парапсихології, телепатії з метою створення т.зв. психотропної зброї. КДБ просто мріяло про здійснення «завєтной мечти»: читати думки політичних противників, дисидентів й інших ворогів народу. З метою ознайомлення з досягненнями політичних противників в галузі парапсихології в СССР прибули дві членкині Американського товариства психологічних досліджень: Шейлі Острендер та Лінн Шредер. Результати поїздки були опубліковані в об’ємистій студії «ПСІ – наукове дослідження і практичне використання надчуттєвих сил духа і душі за Залізною завісою», що від 1970 по 1980 витримало аж п'ятнадцять видань і було перекладено багатьма мовами. Один із найоб’ємніших розділів книги носив назву «Вольф Месінґ, медіум, з яким експериментував Сталін», в його основу лягла публікація журналу «Наука и религия».     

Тепер, намагаючись раціонально пояснити всілякі «Битви екстрасенсів», «Паралельні світи», та багатообіцяючі оголошення різних провидиць, шаманів і магів у центральній пресі, називаю все це «пострадянський синдром Вольфа Месінґа». Сам Іґнац Шенфельд на закінчення оповідання визнав: «Загадка Вольфа Мессинга так і залишається для мене нерозгаданою. Можливо, кому-небудь пощастить підібрати до неї кращих ключів, ніж ті, які були в мене». Його ж висновок, доля і книга лише підтвердили моє переконання, що розгадки великих таємниць частенько криються там, де менш всього сподіваємося їх віднайти.