Канікули з коровою, танком і злодієм
Культура

Канікули з коровою, танком і злодієм

Уривок з дитячої книжки Малгожати Стрековської-Заремби

21 серпня 2017 359 0

Двоє найкращих друзів, Куба і Войтек, докладають усіх зусиль, аби не провести канікули в селі. Та всі їхні старання марні — і герої потрапляють до виру кумедних і шалених пригод.

Про щиру дитячу дружбу пише польська письменниця Малгожата Стрековська-Заремба. «Канікули з коровою, танком і злодієм», яка вийшла у видавництві «Школа» є історією про важливі речі: про слухняність та пустощі, про страх і сміливість, про щиру дружбу, а також про «оту Аську, яку любити не можна, а все ж любити потрібно». Книжку презентують під час 24-го Форуму видавців, але для читачів, які не хочуть чекати — ZAXID.NET публікує уривок.

* * *

Оселедці з молоком

Войтек завжди може щось вигадати, іноді я навіть його боюся. Добре, що він мій друг.

Спершу, як справжній друг, він мене втішив. Він і Аська вже не одну дрібницю з’їли — і досі живі. Кульку і кубик від настільних ігор, ґудзики, жувальну гумку і стирачку, ковпачок від клею, землю для квітів, пінопласт... Ну, вони дійсно вже трохи з’їли неїстівних дрібниць.— Найбільш небезпечні — гострі предмети, з ними треба мчати до лікаря. Якщо ключ був маленький, то він не мав би зашкодити. Хоча може й зашкодити, — пояснював він і відразу запитав, чи є в мене гроші.

Якби в мене були гроші, то ми б купили в аптеці засіб для очищення організму Арека.

— Мама давала нам такі рослинні таблетки — і вони завжди допомагали, — пояснив він.
— Дітям ліки точно не продадуть, — переживав я.
— Дітям не можна продавати алкоголь і сигарети! — Войтек знав усе краще, ніж я.

На жаль, у мене не було ні копійки, бо всі мої заощадження я витратив на морозиво. Ми повинні були придумати, що робити з ключем у животі Арека, але так, щоб це нічого не коштувало. Підказати нам щось таке міг тільки дідусь Анджей.

— Нам треба щось таке, що подіє миттєво, — сказав я своєму дідусеві, не втаємничуючи його в деталі. Бо він би ще сказав батькам — і в мене з’явилися б нові проблеми.
— І ще, щоб воно нічого не коштувало, — швиденько додав Войтек.
— Я можу вам тільки сказати, що я використовую... але я сподіваюся це не для того, щоб накапостити Асі? — запитав дідусь.

Ми його заспокоїли, тому він дав нам рецепт проносного: солоний оселедець запити сирим молоком.

— Супер! — я був щасливий. У нас удома завжди було молоко, а у п’ятницю — ще й оселедці. А сьогодні була саме п’ятниця! — Дякую, дідусю, ти геній! — я поцілував здивованого дідуся і полетів до Арека.

Арек грав у баскетбол на подвір’ї перед будинком. Його мама, на щастя, була на роботі. Він не був схожий на смертельно хворого. Та ключ міг зашкодити не одразу.

Войтек швидко пояснив Ареку, яка страшна небезпека на нього чигає.

— Люди не можуть довго жити з ключем у животі, навіть з маленьким ключем від поштової скриньки, — пояснив він.

Арек знову зблід і хотів бігти до своєї мами. Я мусив швидко переконати його не робити цього.

— Ми вилікуємо тебе раніше, ніж твоя мама повернеться з роботи і дізнається, що в тебе в животі ключ, — сказав я і запропонував йому оселедець з молоком.

Він погодився. Ми повернулися до нас і нагодували його оселедцем. Він з’їв, попив молока і навіть сказав «дякую».

— На здоров’я, — чемно відповів я.
— Тепер зачинимо його в туалеті, — нагадав Войтек.

Ну так, якщо оселедці діють миттєво, то краще, щоб він уже там сидів.

— Ми можемо зачинити Арека у нашому туалеті? — запитав я дідуся Анджея.
— Якщо він погоджується, то чому б і ні, — іноді з дідусем добре мати справу, бо він не питає зайвого.
— Я згоден, — сказав досі блідий Арек.

Я приніс із кухні табуретки і сів із Войтеком біля дверей туалету. За дверима сидів Арек і чекав, поки подіє оселедець. Трохи згодом він утомився сидіти і попросив комікси про Астерікса. Нам теж набридло, тому ми принесли з кімнати невеликий столик, підперли ним двері туалету і почали грати в шашки.

— Читай уголос! — попросили ми Арека.

Дідусь дуже зрадів, що ми так мудро і ввічливо граємося. Тривало це досить довго. На час обіду ми випустили Арека. Учорашній суп був не найсмачнішим, але Ареку після нього стало краще. Він перестав відчувати ключ у животі.

— Шкода, що в нас немає металошукача. Ми б перевірили, чи рухається ключ, — зауважив Войтек.

Даремно він це сказав. Коли я уявив, що в животі Арека щось рухається, то в моєму животі теж щось почало рухатися, булькотіти і гарчати. Ареку довелося поступитися мені місцем у туалеті. Потім ми помінялися місцями. Арек знову нам читав, а я і Войтек грали у шашки.

Давно в нашому будинку не було так спокійно. Дідусь заснув у кімнаті, Беррі спав на моїх ногах, Арек читав, а Войтек не махлював під час гри, тому сперечатися не було про що.

І раптом ми всі одночасно підскочили аж до стелі. Дверний дзвінок дзвенів, мов божевільний. Водночас хтось прокрутив ключ у замку.

— Будь ласка, — почув я голос Адама, й у дверях з’явилася мама Арека.

Якби я знав, у чому вона нас звинуватить, то ніколи б не пустив Арека в туалет і ми б не сиділи кілька годин під дверима, щоб йому було не так сумно.

Корова на батарейках

Ядумав, що за містом світ закінчиться і будуть тільки ліси, поля, і сам не знаю, що ще. Проте ми їхали і нічого не закінчувалося. Асфальтова дорога бігла собі вперед, минула залізничний переїзд, пробігла повз костел і цвинтар, оточила великий сад, у якому рядами стояли фруктові дерева, промчала через кукурудзяне поле і по-бігла на луку, а за лукою вже виднілися будинки, такі самісінькі, як у нас у передмісті.

Аська туркотіла за всю нашу трійку. Її цікавило все, а особливо, чи в тому цілому Забудьковому чи Закутьковому є старі верби з дуплами.

Навіщо їй дупла? У тітки кімнат багато — для всіх вистачить.

— У них живуть польські чорти, — неохоче пояснив Войтек і штурхонув Аську в бік. Мабуть, він не хотів, щоб вона питала про чортів.

Атож, я б теж соромився сестри, яка розпитує, за якою адресою живуть польські чорти. Правда ж?

На щастя, вона не встигла запитати. Рафал став на узбіччі й пішов на луку, щоб перегнати стадо корів з одного пасовиська на інше. Дідусь Анджей раптом ожив і теж хотів піти на луку, а тітка вирішила скласти йому компанію.

— Біжіть до будинку, це той, що з коричневим дахом і півнем на димарі: Хата під Дубами, — тітка показала на будинок на околиці села.
— Цей величезний?! — здивувався Войтек.

Дім дійсно був величезний, точніше широкий, мов розлоге дерево. У нього був коричневий дах і коричневі віконниці, а сам він був білий, мов товстопузий сніговик. Він стояв у великому садку над озерцем серед очерету, барвистих квітів, під високим дубом. Дім був оточений коричневим дерев’яним парканом, а нижчий паркан відділяв будинок від саду й подвір’я, по якому ходили кури, гуси, два пси, кіт і корова.

Точніше, корова стояла на воротах. Вона мала таку саму пихату міну, як в Арека перед тим, як він проковтнув ключ і налякався.

— Му?! — сказала вона, побачивши нас, але не зрушила з місця.
— Вона так на нас дивиться, ніби жива, — прошепотіла Аська.
— Вона і є жива! — пирхнув Войтек.
— Я хотіла сказати, що ніколи не дивилася корові прямо в очі, — сказала присоромлена Аська.

«Ніхто з нас не дивився прямо в очі корові», — подумав я.

— Мені дуже шкода, — Аська присіла біля корови, та вона навіть вухом не повела.
— Це ж корова твоєї тітки, зроби щось! — почав вимагати Войтек.

Ще чого, я не буду говорити з коровою. Мені треба їй відрекомендуватися, чи що? У Войтека завжди тисячі ідей, а перед коровою в нього зовсім вичерпалася фантазія.

Ми стояли, мов клоуни. Нарешті я вирішив перебороти себе і поговорити з упертим коровиськом.

— Привіт, я твій двоюрідний брат, — сказав я.

Ой-йой-йой! Я сказав найбільшу дурницю, яку лише можна було вигадати. Як мені спало на думку сказати корові, що я її двоюрідний брат?! Добре, що Арек мене не чув, зате Войтек чув і тепер він аж валявся по землі зо сміху.

— Наступного разу візьми із собою інструкцію з обслуговування корови, ха-ха! — реготав він.

Корова також мене почула, вона дружньо махнула хвостом і пустила нас на подвір’я.

— О, то твоя двоюрідна сестричка ще й ввічлива, — єхидно зауважила Аська.
— Ви вже познайомилися з Мальвінкою? — запитала тітка, заходячи з дідусем на подвір’я. — Мальвінка в нас на особливих правах. Вона найчастіше розважає дітей, які тут відпочивають, бо це неймовірно талановита тварина.

Талановита корова! Ще що вигадала. Тітка думає, що вона казки нам може розповідати?

— Мальвінко, засвисти нашим гостям, — попросила тітка корову, а та скрутила величезний язик у трубочку і... просвистіла!
— Ох!.. Вона на батарейках? — запитав здивований Войтек.

Корова на батарейках! Войтеку іноді краще спершу думати, а потім щось казати. Тітка розсміялася до сліз, і навіть дідусь розсміявся. Може, здорове повітря вже почало діяти?

На подвір’я Мальвіна нас впустила, але не в дім.

— Вона чекає, поки хтось її поцілує, — сказала тітка.

Поцілує? Я не встиг розсміятися, бо Мальвіна надула губи й рушила просто на мене.

О ні! Я повинен поцілувати корову?! Як Рафал виховав собі збочену корову, то хай її й цілує! Я й так все витримав! Дозволив вивезти себе в село! Я сидів тихо в купе протягом усієї поїздки! Але з коровою я цілуватися не буду!!!

— Привітайся з Мальвінкою, ти їй сподобався, — тітка подумала, що мене треба підбадьорити.
— Я її поцілую, — Аська вирішила взяти на себе те дурнувате цілування, але коли вона наблизилася до Мальвіни, корова хляснула її хвостом.
— Вона хоче поцілувати все-таки тебе, — сказала здивована Аська.

Ой, матінко! От скажіть мені: звідки ця корова може знати, з ким їй хочеться поцілуватися? Ну вона просто не може цього знати!

На жаль, Мальвінка знала. І що мені залишалося робити? Я навіть не буду розповідати, що було далі, бо мені соромно.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук