Шкарпеткожери

Під час 24-го Форуму видавців, який відбудеться у Львові 13-17 вересня, презентують дитячу книжку популярного чеського письменника Павла Шрута — «Шкарпеткожери». Павел Шрут та ілюстраторка Галина Міклінова розповідають дітям (та їхнім батькам) про загадкових «шкарпеткожерів» — таємничих істот, які нишком поїдають людські шкарпетки. Книжка вийшла друком у видавництві «Школа».

ZAXID.NET публікує три коротких оповідання чеського автора.

* * *

Розпаровані шкарпетки

Пан Вавринець справді носив різні шкарпетки. На лівій нозі червону, на правій чорну, часом брунатну та сіру, інколи зелену й синю — хоч і пам’ятав, як у дитинстві мама казала йому: «Зелена чи брунатна — для дурника придатна!»

Звідси можна зробити висновок, що різні шкарпетки були для нього не модною витівкою й не наслідком неуважності, а мало не потребою.

Зранку панові Вавринцю ніколи не вдавалося знайти в усьому помешканні пари однакових шкарпеток.

Усі були розпаровані!

Він уже й шухляди в комоді висував, і кожну одежину з кошика для брудної білизни витрушував, і пральну машину розбирав, і з кутків пилюку вимітав, і в сурму зазирав... але всюди було порожньо.

Пари однакових шкарпеток він ніколи не знаходив.

Увечері позичив у сусідки Смутної кішку, бо дійшов цілком логічного висновку: шкарпетковий крадій, вочевидь, то миша.

Кішка обнишпорила всі шпаринки, мишей не виявила, але щось таки знайшла.

Напівз’їдену шкарпетку!

Це, звісно, була лише половина успіху, але пан Вавринець усе одно зрадів і, не гаючи часу, вирушив на закупи.

В одній великій крамниці залізних виробів, усе передивившись, знайшов і купив десять мишоловок.

«Миші дошкуляють? Найкраща приманка — сало чи шматочок твердого сиру!» — підбадьорливо усміхнулася пані продавчиня.

Пан Вавринець відступив на три кроки, закотив штани, показав шкарпетки (синю й зелену) і сказав:

— Та яке сало! Шкарпетка!

Пані продавчиня сплеснула руками. Від самого ранку черги, а тут іще й це.

Вона хотіла пояснити покупцеві, що на шкарпетку ніяка нормальна миша не впіймається.

Вже відкрила було рота, аби сказати, та вчасно спинилась.

Одна шкарпетка в цього чоловіка синя, інша зелена — а дурникам краще не суперечити.

Вона ледь усміхнулась і зітхнула, коли дивний покупець, уклонившись, вийшов.

Мишами тут і не пахло

Дорогою додому пан Вавринець насвистував щойно вигадану мелодію. Це була весела мелодія, сповнена сонця й теплого вітру.

Для похорону чи весілля вона не дуже годилася, бо їй бракувало врочистості, проте пан Вавринець її запам’ятав.

Мелодія нагадувала йому про дівчину Геленку та про чудовий літній день на палубі екскурсійного пароплава.

Сонце сяяло, повівав теплий вітерець, і вони цілу дорогу трималися за руки, стоячи біля поруччя на носі судна.

А коли увечері пароплав вертався, долаючи течію, вони поцілувалися. Спершу раз, а потім іще багато разів... аж поки судно минуло пристань і повним ходом зіштовхнулося з металевою протипаводковою загорожею на березі річки.

Пролунав страшний удар, на палубі зчинилася паніка, але всі мандрівники — і пан Вавринець із Геленкою — живі та здорові дісталися до берега.

Лише пароплав уже відплавав своє. Він перетворився на непотрібний іржавий каркас, який стирчав на набережній і чекав, поки його заберуть на брухт.

— Вітаю, пане! Шкарпетки є! — відірвав його від спогадів знайомий голос. Це був невеличкий усміхнений китаєць, власник крамнички навпроти будинку, де мешкав пан Вавринець.

Китаєць торгував овочами, фруктами, пральними порошками та іншою всячиною, але пан Вавринець зазвичай купував лише шкарпетки та якісь консерви.

— Доброго дня, Карліку! — привітався він.

— Добрий, добрий, і ціна теж добрий, — широко усміхнувся пан Лі-ку. (Звали його саме так, але постійні покупці по-дружньому зверталися до нього «Карліку».)

Пан Вавринець узяв із полиці бляшаночку польських сардинок, півхлібини й пару чорних шкарпеток.

— Завтра похорон, — пояснив він.

Карлік співчутливо похитав головою.

— Але не мій, — додав пан Вавринець.

Пан Лі-ку знову засяяв, а пан Вавринець перетнув вулицю й вибіг сходами нагору.

Прокручуючи ключ у замку свого помешкання, він прислухався. Йому здалося, ніби всередині щось шарудить.

«Миші! — стрельнуло в голові. — Правду казала продавчиня. Мені дошкуляють миші».

Але мишами там і не пахло.

Миші ж не співають насмішкуватих пісеньок. А з його квартири на два голоси лунало:

«Хихотунець-Хихотунець, шкарпетка впала в казанець!»

Пан Вавринець стояв за дверима як укопаний. Тримався за ручку, але не відчиняв.

Стояв і слухав. Намагався вгадати, що діється в його домі.

Рамік і Тулік бешкетують

Поки пан Вавринець набереться сміливості, витягне ключ із замка, натисне на ручку й зайде всередину, я краще сам вам розкажу, що діялося в його домі.

До Хихотунця прийшли в гості Рамік і Тулік — його двоюрідні брати, близнюки Рамзес і Туламор-молодший. Тулік був на годину старший, але, якби він не носив на шиї картату хустинку, сумніваюся, що ви б його відрізнили від брата.

Не думайте, що Хихотунець їх пустив до чужої домівки, він для такого був надто добре вихований.

«У шкарпеткожерів немає власного житла. Вони завжди в когось удома. Але поводитися там як удома їм не можна!» Так звучало одне з численних правил, прищеплених дідусем.

Рамзес і Туламор залізли всередину самі, не постукавши.

Бо шкарпеткожери можуть пробратися куди завгодно. Їм досить непомітної тріщинки або щілини під дверима.

Ніякого дива в цьому немає. Закликати на допомогу диво можна тільки в казках. У звичайному житті, на жаль, див не буває.

І люди, і шкарпеткожери мусять вибиратися зі скрутного становища самотужки — шкарпеткожери при цьому здатні на таке, що людям лишається тільки заздрити.

Вони можуть зморщитися, а потім знову розтягнутися й набути нормального шкарпеткожерського вигляду.

Проблема одна: різко морщитися й розтягуватися дуже боляче, тому шкарпеткожери це роблять лише за крайньої потреби.

Проте Рамзес і Туламор спокійно зайшли до помешкання пана Вавринця крізь балконні двері, які він улітку лишав прочиненими.

А зайшовши, зразу заходилися бешкетувати, як малі діти, хоч і були вже великі. Рамзес забіг до ванної й знайшов там душ.

— Давайте пограємося в пожежників! — весело закричав він.

— Хлопці, не дурійте, зараз прийде пан Вавринець.

Хихотунець спробував угамувати своїх бешкетливих братів, але ті на нього зовсім не зважали.

— Класна ідея, я зараз добуду вогонь.

Туламор-молодший нишпорив кухнею і шукав сірники.

— Не треба!

Хихотунець спритно скочив на поличку над плитою та схопив коробочку сірників.

Тим часом Туламора-молодшого привабила сурма. Він миттю її схопив і почав дмухати.

— Припини! Дідуся розбудиш! — розпачливо просив Хихотунець.

Але Туламор-молодший уже видобув із сурми звук, схожий на тривожну сирену.

— Горить! Горить!

І Рамзес миттю увімкнув воду...

...а пан Вавринець витяг ключ із замка, натиснув на ручку й зайшов у передпокій.

У квартирі щось швидко зашамотіло й захлюпало. Пан Вавринець ухопив швабру й кинувся на кухню. На перший погляд здалося, що без нього тут зовсім нічого не сталося.

Усе було на своїх місцях. Тільки на підлозі щось привернуло його увагу. Щось схоже на мокрі сліди! А у ванній на плитці стояла калюжа води. Може, то накапало, коли він вранці купався? Ні, точно ні, він же завжди ретельно витирав підлогу.

А сліди звідки? Правду кажучи, зовсім не схожі на мишачі...

Пан Вавринець обшукав усю квартиру, зазирнув у шафу, поліз шваброю під ліжко, оглянув балкон, але злодія так і не виявив.

Оскільки пан Вавринець був не з тих, хто любить сушити собі голову загадками й розгадувати кросворди, а в газетах спочатку береться за розгадування судоку, він відкрив бляшанку консервованих сардинок, куплену в пана Лі-ку, відрізав дві скибки хліба та спокійно повечеряв.

А наївшись, почав усюди розкладати мишоловки. У кожну клав шматочок над’їденої шкарпетки, яку за ліжком знайшла кішка пані Смутної.

Місто за вікнами почорніло, і на нічне небо збирався викотитися місяць. Час іти спати.

Була повня, і пан Вавринець засинав, знаючи, що його чекають дивні сни. Вони завжди йому снилися на повний місяць.