Казімеж Мадей: Плоскі жарти – це образа для мистецтва

- Мене завжди хвилює приїзд в Україну, але цього разу я для себе відзначив, що щось насправді змінилося. Я бачу природність у розмовах поляків з українцями, бачу багато сердечності з обох сторін. Цього разу я не зустрів жодного жесту нетактовності чи агресії.

Дні Кракова у Львові вже стали доброю традицію культурного обміну між Львовом та Краковом. Цього разу особисто для нас вони запам’яталися концертом «Королева руж» у виконанні артистів краківського кабаре «Льох Камелот». Ми вирішили прийти на концерт одразу, як почули про виконавців, мистецтво яких мали можливість оцінити в Кракові. Кожна пісня у виконанні акторів – це невеликий спектакль, кожен жарт із прицільним підтекстом. Їх мистецтво примушує думати, сміючись. Про життя у «teatrze dziwnym» w Zaułku Niewiernego Tomasza» («дивному театрі» в провулку Фоми Невіруючого»), як називають кабаре самі актори, в інтерв’ю із директором, сценографом, режисером кабаре «Льох Камелот» Казімєжем Мадеєм.

– Під час концерту Ви говорили про те, що переповнені особливими почуттями, оскільки народились у Львові.

– Я народився трохи далі від Львова, у Зимній Воді. Хрестили мене у Катедральному соборі, тут був єдиний тоді діючий католицький костел. Пам’ятаю Львів, коли ще був Радянський Союз, було страшно, було бідно, все було сумно. Потім я приїхав з кабаре «Льох Камелот», коли вже була Україна. Ми виступали в театрі «Воскресіння», потім цей театр приїжджав до Кракова. Це, правда, була наша одинична співпраця. Ця зустріч для мене була дуже значна, 80% аудиторії становили українські глядачі, я співав старі львівські пісні, зал зі мною. Потім я заспівав стрілецьку пісню, яку виконували колись моя мама (моя мама знає багато українських пісень) – і вони, зал, ошаленіли (сміється). Тоді я заспівав наступну – «Ой по-під гай»… До речі, весь «Камелот» знає цю пісню, ми завжди її співаємо.

Щодо моїх відчуттів під час концерту… це було важко, адже це був мій особистий концерт, мої витоки, моє дитинство. Я повернувся до дня свого народження, до коріння, до дня, коли з’явився на світ. Раптом я повернувся до цього моменту. У цій Катедрі отець Кирницький давав шлюб моїм батькам, хрестив мене і мого брата. Мені сьогодні було важко навіть просто говорити.

– Ви за освітою художник. Як ви захопилися режисурою, музикою, кабаре?

– Я здавав документи на навчання і вагався – театральне чи художнє спрямування. Тож я поїхав у складі трупи на перегляд молодіжних театрів, а в Академію мистецтв приніс свої малярські роботи. Там мені сказали, що вони хороші, я пішов на іспит і склав його. Так я пішов навчатись в Академію мистецтв, але театр увесь цей час був в мені. Потім я потрапив до «Пивниці під баранами», знаменитого кабаре у Кракові, і пробув там 20 років. Я малював, працював у кабаре, робив театральні постановки, займався режисурою в театрі. У мене є дві спеціальності – я художник і сценограф, крім того, режисую, і це все разом, об’єднано.

– Чи пам’ятаєте Ви день відкриття «Льоху Камелот»?

– Це важке питання, бо до провулку Св. Томаша, де працює наше кабаре, раніше ми діяли в двох інших місцях. Перше місце – кав’ярня у музеї. Туди приходили пенсіонери, всі засинали на диванчиках. У другому місці був військовий клуб. Це була така собі суміш біґосу і запаху армії, і туди також практично ніхто не приходив. Це вже потім ми знайшли наш підвальчик. Виявилося, що це якесь магічне, зачароване місце, і ми тут залишилися.

– Яким є зараз кабаре у Польщі?

– «Льох Камелот» важко назвати кабаре у типовому розумінні. Воно включає багато різних речей, нетипових. Звичайно, є жарти, є смішні речі, але є і серйозні номери. Там є все – навіть дивне чи без сенсу. Я обожнюю нонсенси, трохи закручені і ризикові речі. Часто, коли я питав директора якогось телебачення, чи не хотів би він записати наш виступ, він говорив, що це не для загалу, що занадто важке для сприйняття.

– Читали, що ви називаєте себе «teatrze dziwnym» w Zaułku Niewiernego Tomasza»…

– Так. У нас є красиві речі, написані насправді видатними польськими композиторами і поетами. Але деколи я роблю речі, які розумний глядач розуміє і тішиться, реагує, натомість так звана «широка публіка» - ні. Знаєте, коли часом роблять опитування серед людей, яка телепрограма подобається, йдеться про те, щоб ця програма подобалася всім. Натомість я спрямовую нашу програму до людей, які думають. Низькі, плоскі жарти мене не цікавлять, бо це образа для мистецтва. Навіть підчас перегляду короткого естрадного виступу у голові має щось спрацювати, не тільки «ха-ха-ха». А тому мене не цікавить широкий загал, щоб це було для всіх. Я хочу, щоб глядач думав.

– Як примусити думати?

– Це все з кожним разом складніше. Телебачення показує передачі для найширшого загалу. Жарти, які базуються на найнижчих інстинктах. Такий простий сміх можна почути у кнайпі, коли хтось вип’є горілки. Розум вже не працює. Тоді людина сміється з найплоскіших жартів. Але чому треба вважати, що усі глядачі напились горілки і вмикати їм такі примітивні речі? Це лякає. У кабаре зараз зменшується кількість відвідувачів. У нас теж. 

– Чому люди не цікавляться речами, які змушують їх думати?

– Це не до кінця так. Навіть при комунізмі на телебаченні виходили речі дуже високого рівня. Комуністична влада, незважаючи на те, що була жахливою, намагалася освічувати і піднімати рівень свідомості людей. У наш час йдеться про гроші, тобто про те, щоб люди платили і дивилися, щоб їм було якнайлегше. Вони втомлені, і якщо є мистецька програма, вона має бути дуже легкою. Верхи роблять страшну річ – регрес, руйнація думки. Це йде зверху. Страшно, що існують технології, які мають на меті відівчити людей мислити. Відомо, що легше керувати людьми, які не мислять, ніж тими, які думають. Людям дають найпростіше – хліб і видовища. Футбол і трохи хліба, і достатньо.

– Чи є культурний спротив проти таких речей?

– Це неможливо. Ми просто робимо своє. Ми тримаємо свій останній бастіон, боремося. Воно заливає, ніби чорна лава.

– Так, ваша творчість – це супротив. Як ви складаєте програму, що вас надихає?

– Це дуже просто. Є велика група людей, артистів, які приходять до нас, кожен з них щось приносить нове, нові ідеї. Кожен з цих людей перебуває у пошуках, творить, мислить, втілює. А я – такий жорстокий деспот, який вибирає на власний розсуд хороші речі, цікаві (сміється). Вони часом сваряться зі мною, але я мушу постійно утримувати рівновагу програми, щоб глядач і плакав, і сміявся, і щоб, звісно, сказав, що  це гарно. Намагаюся робити так, щоб було по-різному.

– Ваше кабаре не є типовим. Краків - місто туристичне, як іноземці реагують на виступи?

 – До нас приходить дуже багато іноземців: німців, англійців, зі США, часом заходять глядачі з України. У нас виступає чудова, чарівна, божественна Лада-Марія Горпенко з України. Вона є великою, справжньою  зіркою.

 – Як добираєте колектив? Які іспити проходять новачки?

– Коли хтось до нас приходить, його оцінюють троє членів журі. Зал, тобто глядачі, колектив і я. І якщо пропорція складається хоча б два до одного, тоді це добре. Люди демонструють, що хочуть, на власний розсуд. У нас діє таке правило – один раз може виступити кожен. У кожного є шанс. Якщо зал нудьгує, колектив кривиться, я не надто задоволений, то кажемо людині «ні». Якщо початківець має хоча б два позитивні голоси, то залишається.

– Мистецтво потребує підтримки. Чи достатньо у Вас коштів для розвитку, роботи, втілення проектів?

– Усі члени колективу ще десь працюють. У нас 17 учасників. Кабаре показує свою програму раз на тиждень (п’ятниця, - ред.), вони працюють безкоштовно. Коли ми їдемо на гастролі, концерти, вони оплачуються, але не виступи у самому кабаре. Наші артисти… вони це роблять від серця. Тільки при якихось зовнішніх постановках кабаре звертається по кошти до міста, натомість саме кабаре утримують артисти.

– Чи є у кабаре якісь свої традиції, митці люди забобонні, можливо, маєте свої прикмети? Мабуть, у вас в кабаре дуже весело?

– Найвеселіше у нас в гардеробі (сміється). Всі ми говоримо, як шкода, що глядачі не сидять у гардеробі. Прикмети… Був у нас цікавий випадок, коли один з учасників кабаре вирішив створити футбольну команду. Всі були у цій команді. У нас був спонсор, ми мали свою форму, взуття. Повне укомплектування. Ми грали у четвертій чи п’ятій лізі, просто для себе. І було так, що постійно хтось травмувався. Один копнув м’яч так сильно, що вивихнув коліно. Другий побіг по м’яч, і у нього хруснула нога. Третій стукнувся і вибив два зуби. Постійно щось ставалося. Один артист не хотів грати у футбол, бо мав свої концерти. Коли наш воротар поламав пальці, сидів у гардеробі з рукою в гіпсі, до нього підійшов колега, який гастролював. Він був дуже втомлений, ледве дихав, глянув на гіпс товариша і сказав – візьміть мене все-таки у команду, я вже не хочу жити.

– У Львові Ви виступили із концертом «Королево Руж», виконували старопольські марійні пісні.  Що би ще хотіли заспівати для львів’ян? Додамо, що концерт у межах Днів Кракова у Львові був неперевершеним.

– Власне, було б добре показати сам Краків. У нашому репертуарі, наприклад, є концерт виключно краківських пісень – народних, написаних поетами. Наша артистка – Яга Вронська  виконує концерт під назвою «Острів Краків». Це не про Краків, але це пісні лише краківських композиторів. Хотілося б, щоб публіка під час Днів Кракова ознайомилася із піснями про наше місто. У мене, наприклад, є концерт львівських пісень, але, як кажуть, не вези дерев до лісу. Мене завжди хвилює приїзд в Україну, але цього разу я для себе відзначив, що щось насправді змінилося. Я бачу природність у розмовах поляків з українцями, бачу багато сердечності з обох сторін. Цього разу я не зустрів жодного жесту нетактовності чи агресії. Розмовляти – так само звично, як дихати. Ми сиділи у компанії, де я раз звертався до українця, раз до поляка, у мене не було враження, що це хтось чужий, інший, або, що мушу бути з ним обережним.

 – Чи відкрили Ви для щось нове під час цього візиту?

– Так, наприклад, місце, у якому ми знаходимося (кав’ярня «Музею ідей», - ред.). Раніше тут були лише сумні занедбані пам’ятки, а зараз, заходжу сюди, і бачу – є господар. Він старається, щоб було гарно, добре, тепло, він приємний – справжній господар, дбає про кожну дрібницю. Багато є таких місць, куди заходиш і бачиш, що воно має господаря, навіть якщо у нього не надто багато коштів. Але з маленьких речей складається щось красиве, добре і тепле. Зроблене з серцем. Цього разу я заходив у кілька таких місць, і бачив, що у них є серце господаря. Раніше такого не було. Це найпрекрасніше.

– Коли ви приїдете до Львова з гастролями?

– Коли мене запросять. Я можу їздити навіть щодня. Але важливо, щоб був привід. Щоб я отримував задоволення, і глядачі, люди, до яких я приїду, теж були задоволені. Я б із задоволенням представив тут якогось нового артиста, вони у мене постійно творчо зростають.

Довідка ZAXID.NET 

Казімєж Мадей (народився 1952 року) – директор краківського кабаре «Льох Камелот», багаторічний сценограф кабаре «Пивниця під баранами», режисер, актор, художник.

Закінчив факультет живопису Академії мистецтв у Кракові 1977.

У 1984 здобув нагороду за найкращу сценографію на фестивалю Internazionale Atti Unici в Ареццо (Італія).

У 1990 став лауреатом премії ім. Вєслава Димного за різнобічну творчу діяльність Фундації ім. Вєслава Димного (Монреаль).

13 березня 1992 року в «Гарнізонному Клубі» у Кракові заснував «Міське кабаре». В 1993 кабаре було перенесене на вул. Святого Томаша, 17 і перейменоване на «Льох Камелот». Казимир Мадей від початку виконував у ньому функцію директора.