Кислотне середовище архітектури

IQГалина Пагутяк, 22 лютого 20119

Наче в оцті розчиняються дахи, фасади, шпилі старих будівель по всій Україні, де ще вони залишились. Будівельний бум розмахом і агресивністю нагадує післявоєнну розбудову, коли потрібно було десь селити вціліле населення і гостро відчувався брак житла.

Напівзруйновані старовинні будівлі зносились без жалю, слово «реставрація» можна було надибати лише у словосполученні «реставрація монархії», а реконструкція  проводилась за принципом економії, коли гостроверхі дахи перебудовували на пласкі, закладали цеглою вікна й парадні входи, збивали ліпнину. Нові громадські споруди проектували, відповідно до ідеології і смаків того етносу й класу, який змінив репресовані, знищені і депортовані етноси та класи. Про жодний опір за тоталітарної системи не йшлося.

У 1994 році німецький науковець Балдур Кьостер вирішив написати книжку про післявоєнну забудову Калінінграда, колишнього Кеніґсберґа, і побачив, що досліджень на цю тему практично не існує. Ні радянські, ні згодом російські історики архітектури не проводили аналізу унікальної ситуації, що склалась в «трофейному» місті, яке багато років було закритим для Західної Європи. І власне, з тієї самої причини дослідження не проводили й німецькі фахівці. Дослідник зробив інвентаризацію того, що залишилося, відзначив зміни і відтворив образ міста в часі з усіма реальними спорудами і тінями від тих, що колись були. Важко звинуватити його в упередженості, коли він пише приміром ось таке: «Позитивним було те, що німецькі будівлі, які взяло на баланс і відновило військове командування, й досі підтримують у доброму стані. Приватної ініціативи, що так окрилювала відновлювальні роботи на Заході, Калінінград не відав. Тут радше – не так, як в інших містах Росії – покладались виключно на директиви з Москви». Нагадую, що практично все 300-тисячне населення Кеніґсберґа під час та після Другої світової війни було вбите чи депортоване, а місто, покинуте його мешканцями, мусило докорінно змінитись.

Депортація корінних львів’ян не була тотальною, хоча Львів так само можна назвати «трофейним» містом. Поповнення у вигляді росіян, східняків, і згодом сільського населення теж змінило зовнішній вигляд Львова, однак він не зазнав таких перепланувань, як Калінінград, типову західноєвропейську забудову якого фактично перетворили на східноєвропейську. Відстежити поетапно й проаналізувати всі зміни – це завдання потребує трохи ширшого осмислення, ніж простий реєстр втрачених пам’яток. Взаємозв’язок середовища й архітектури, хоча й очевидний, але не досліджений як слід.

У нас лише 2008 року видали книжку «Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст.» накладом 2000 примірників (упорядник Юрій Бірюльов). Отже, така, здавалося б, нейтральна царина, як архітектура, насправді дуже залежна від політичного клімату. Коли політика тісно зближується з бізнесом, а влада лобіює його інтереси, забудова, реконструкція, реставрація можуть йти врозріз із загальноприйнятими культурними нормами. Якщо війна чи стихійне лихо – явища форсмажорні, то на пострадянському просторі влада, незалежно від кольору, може розправитися з архітектурою протягом кількох років чи десятиліть. Теперішня влада постала зі старої партійної  номенклатури і бритоголових бандитів 90-х, що є саме по собі вибухонебезпечною сумішшю лицемірства, аморальності та безкультур’я. Якщо у нас ще залишається надія, що майбутні покоління зможуть змінити цю обитель зла на людське житло, то втрачені духовні скарби не відновиш. Архітектура – і є духовний скарб. Від того, що ми бачимо кожного дня – вишукані кам’яниці Ренесансу чи безликі панельні будинки, залежать наше здоров’я і настрій.

 

Вперед на Євро-2012, або Tempus fugit

Підірвані храми – це вже в минулому. Навряд чи хтось нині, окрім релігійних терористів ворожих конфесій, підніме руку на храм чи зробить там склад міндобрив. Останнім часом зникають житлові будинки і сквери, які опинились на шляху автозаправок, торгових центрів, готелів. Особливо в Києві. Майбутній Чемпіонат Європи з футболу, здається, став тим вбивцею старовинної архітектури, якого не було ще з часів війни. Будинки, які простояли 100 років, раптом почали сповзати дніпровськими схилами. Звісно, іноземні гості, які приїдуть на футбольні матчі, навряд чи належать до поціновувачів сецесії чи конструктивізму, але вони повернуться в країни, де є парки, дбайливо збережені пам’ятки минулого, і їм навіть на думку не спаде, що цю красу можна кинути під гусениці бульдозерів. У Києві вже зникло кілька будинків, ще більше дало тріщини, а кількість зрубаних дерев важко полічити. Пересічний обиватель, доля якого не пов’язана ні зі старими будинками, ні з новими, не замислюється, що котлован над станцією метро Театральна може врешті стати причиною катастрофи, й існує загроза того, що саме він потрапить до числа жертв. А без парків і скверів його діти можуть обійтися: хай дивляться телевізор.

Щоб розв’язати руки забудовникам і заткнути рота протестувальникам, нещодавно прийнято лобістський закон, тобто нову редакцію Закону про регулювання містобудівної діяльності (закон був заветований і зараз очікує на повторне обговорення), що фактично позбавляє громади права втручатись у незаконні й шкідливі забудови. Громадськість відреагувала на це відкритим листом культурних діячів. Іноді мені здається, що ці всі звернення нагадують умивання рук, і що супроти безчинства влади, зрощеної з бізнесом, допоможе лише жива стіна захисту, тобто масові протести. Ми живемо в суспільстві, яке цінує мистецтво й культуру лише в чужих краях. І так було ще й до радянської влади. Глибоке усвідомлення безсилля і плиткий відчай. Якщо більшість суспільства після останніх моторошних подій у Мінську продовжує захоплюватися білоруським диктатором, то це означає, що цьому суспільству вистачить дешевого хліба в обмін на фундаментальні людські права: право на справедливість, на доступ до культури, освіти та інформацію. Можна сьогодні зняти охоронну таблицю з будинку, а завтра знести той будинок бульдозерами. І всі кінці сховати під стосами паперів. Можна просто зумисне допровадити будинок до аварійного стану і теж знести.

4.jpgВосени я побувала в трофейному Кеніґсберзі – теперішньому Калінінграді, місті яке було не так знищене бомбардуванням, як розібране й вивезене у вигляді цегли, каміння та дощок. Якщо Варшаву відновили, то  Калінінград продовжують руйнувати, він справляє враження пустельного міста, яке ніяк не вдається наповнити життям. На місті одного з пруських цвинтарів побудований розважальний центр і автостоянка. На забудовників і власників впало так зване «прокляття Тутанхамона» – усі вони померли загадковою смертю. Власне найбільше руйнувань зазнали культові споруди. По всій Калінінградській області знищені усі старі містечкові та сільські цвинтарі.

У нас, на Львівщині, церкви нищили, перетворюючи на склади. То було нищення, яке мало ідеологічну мотивацію. Останні ж 20 років, в епоху дикого капіталізму, мотивацією ддя забудовників слугує лише жадоба збагачення. Такий стан справ може тривати ще 10-20 років і завдати такої шкоди, якої місту не завдавали упродовж століть. Tempus fugit. Чому б не побудувати на околицях міст бізнесцентри, адміністрації й торгові комплекси, а історичну частину зберегти? Завтра знову якийсь банк захоче оселитись в книгарні, а в аптеці зроблять ресторан. Навіщо у центрі стільки банків, яка з них користь? Місто для грошей чи для людей, врешті-решт? Чи іноземні туристи приїжджають сюди для того, аби милуватися мавзолеєм «Укрсоцбанку»?

Відділити владу від бізнесу з кожним роком стає дедалі важче. В центрі Калінінграда стоїть кістяк будинку, який був у цілком доброму стані – на першому поверсі крамниці, на інших - квартири. Його обідрали, а тепер чекають моменту, коли  можна буде знести, оскільки виявиться, що реконструкцію робити вже пізно й задорого. Подібне практикується усюди, на просторах колишньої неозорої Радянської батьківщини. Десь більше, десь менше. Наступ на Пейзажну алею в Києві, вертолітний майданчик для гаранта в Маріїнському парку, ліс у Харкові, Ялтинський парк в Калінінграді, парк Знесіння у Львові, я не здивуюся, як ліс на Сихові зникне через кілька років.

Нові мікрорайони Сихова збудовані на тектонічних розломах, ринок Шувар – на скотомогильнику, Краківський ринок, як відомо, стоїть на кістках євреїв.Усе це щедро скроплено святою водою, адже тепер місця для споруд не вибирають, як раніше, а хапають усе, що ще не схоплено. Фальш і лицемір’я вітців міст давно відомі, як і їхня захланність. Доки не зміниться сама система, не буде бачення міста, як живого організму. Якби повісити на кожен будинок ім’я його справжнього власника і прикриття, яке він має, ми б зрозуміли, що Львів перебуває у справжніх павучих тенетах. З нього вип’ють усі соки, а тоді павуки почнуть битися між собою.

 

Латане місто

Цікаво, з якою швидкістю з’являються у старій частині міста пластикові вікна? Бо їх стає дедалі більше, і якщо самі львів’яни думають, що це нормально, то навряд чи так думають іноземні туристи й фахівці ЮНЕСКО. Утім, нікого не цікавить, що хто думає, бо міська влада не реагує жодним чином на самовільні дії власників. Пластикові вікна на фасадах площі Ринок інакше як «рагулізмом» не назвеш. Феномен «рагулізму» свідчить не про відсутність естетичного смаку, бо не всі мали його і в часи Відродження, а про перерваність традиції, за якої житло було домом для кількох поколінь, а не вкладенням капіталу. Перефразовуючи Екзюпері, хтось скаже: я бачив гарний будинок з червоним дахом і садком, а інший скаже: я бачив будинок за мільйон баксів.

3.jpg

Те, що не можна знищити, намагаються зіпсувати. Кілька років тому влада дала вказівку власникам крамниць на перших поверхах впорядкувати фасади і тротуари. Тоді з’явились зелені, бузкові, оранжеві латки на шляхетних будинках, які різко контрастували з занедбаними фасадами, а до них - пластикові вікна й двері й слизька плитка на тротуарі. Та власне, вони існують досі. Хоча можна було довірити цю справу фахівцям, а не майстрам євроремонту. Що знаходиться під шаром штукатурки – невідомо.

Реставрація й екологічна безпека коштують дорого, а потьомкінські фасади – ні. Якщо можна притягти до відповідальності приватних підприємців, яким не так уже й затишно, то притягти до відповідальності мешканців житлового будинку чи власників особняків неможливо. Перші не мають грошей, а інші мають їх стільки, що відкупляться від самого сатани. Та й ментальність дається взнаки. Роками мешканці будуть воювати з жеками, благаючи залатати дах, але нікому не спаде на думку просто зробити це самим, за власні гроші, бо це їхній ДІМ. Відчуження від довколишнього архітектурного середовища – це лише частинка тотального відчуження від власної країни, з якої так хочеться поїхати, аби не бачити того, що тут відбувається.

Оскільки грошей вистачає лише на латки, та й ті латки доводиться вже пришивати гнилими нитками після хабарів та відкатів, увага громадськості рідко звертається на околиці, де теж є чимало будинків, які заслуговують на те, щоб стати офіційно пам’ятками історії чи архітектури. Недолугі прибудови, хліви, стихійні сміттєзвалища, кіоски – цього вистачає. Сядьте у трамвай номер 2, доїдьте до кінцевої зупинки на Пасічній і подивіться на ті трансформації, що відбуваються з будинком львівської письменниці Габріели Запольської, на те, як збивають із сецесійних фасадів ліпнину, щоб покрити пластиком для утеплювання і пофарбувати в «красивий» поросячий колір. Бо невдовзі у нас залишиться лише крихітна пляма центру з реставраційними роботами, що не відповідають жодним цивілізованим стандартам.

2.jpg

«Нам Європа не указ», - як пишуть аноніми в коментарях. Але якщо ти бодай трохи поживеш у такому місті, як Львів, Київ чи Калінінград, то зрозумієш, що сперечатися з варварами недоречно. Подібні питання просто не обговорюються: грамотна забудова старих міст, професійна реставрація чи збереження зелених насаджень.

 Мій земляк Василь Британ, який вже майже 30 років працює архітектором у Калінінграді, дав мені змогу не лише побачити в Калінінграді місто з минулим,  а й те, як змінюють його новочасні будинки, то еклектичні за стилем, то стилізовані під пруську архітектуру,  просто невдалі проекти й довгобуди чи скульптури не на своєму місці. Тобто ці явища, недбалість, «рагулізм», лобіювання владою окремих проектів, - характерні для всього пострадянського простору. У 60-х роках виникає ідея перетворити трофейне місто Калінінград на ідеальне соціалістичне місто. Будинки історичної спадщини просто не вписувались в генеральний план, їх наче не існувало. Але в усі часи були приховані патріоти міста, які намагались врятувати бодай щось. І власне врятували багато. А Кафедральний собор, що самотньо стоїть на колись густозаселеному острові Кнайпгоф, врятував Імануїл Кант, оскільки був похований під стіною собору. Що далі від центру, то більше шансів було зберегти окремі вулиці чи квартали, однак і вони колись стануть комусь поперек дороги.

 Мені вдалось побачити не лише Калінінград, а й справжнє пруське містечко, що тепер називається смт Желєзнодорожний, де зберігся архітектурний ансамбль.  Будівлі, деякі напівзруйновані, бруківка, заторкнуті лише часом. Правда, кірху 15 століття підпирають гаражі й комірки, і сліди вандалізму очевидні, як і всюди по малих містах. Став і млин на греблі відділяють руїни маєтку від містечка. Від маєтку збереглась в’їзна брама, частина муру і майже повністю – конюшні. Справжній куточок Східної Прусії можна було б перетворити на туристичний центр. Там ще присутня гармонія архітектури й краєвиду.

кеніг-100.jpg

Де немає гармонії, де  вона була, але порушена, там немає справжнього душевного комфорту і нормального людського побуту. Кислота захланності роз’їдає все. За роки самостійності та незалежності було знищено більше архітектурних пам’яток, ніж за роки комуністичного режиму, і темпи зростають.Що більше місто, то швидший темп.

Кожного дня з’являються повідомлення про ганебне поводження з пам’ятками минулого, виникають стихійні протести. А все – через брак справжніх господарів. За гроші можна купити будинок, але господарем в ньому за гроші не станеш. Можливо, настав час створити громадські організації, які б не були грантоїдами, а об’єднували велику кількість людей різного віку по всій Україні й не займалися б колабораціонізмом з владою.

 

P . S . Ідея цієї статті виникла у мене вже давно, після поїздки до Калінінграда у вересні минулого року, після якої я пересвідчилась, наскільки типовими на пострадянському просторі є способи розправи з архітектурними пам’ятками і принципи містобудування.

  

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук