Київський синдром

Чергова церемонія вручення премії Академії кінематографічних мистецтв і наук, більше відома як «Оскар», викликала бурхливу реакцію в українському суспільстві. Причому приводів для обурення було цілих два. По-перше, президентові Володимиру Зеленському знову, як і торік, відмовили в можливості виступити на церемонії. По-друге, «Оскара» за найкращий документальний фільм отримала стрічка з промовистою назвою «Навальний». І це при тому, що у списку домінантів була документалка «Будинок зі скалок», прямий стосунок до якої має Україна.

Перший (за хронологію) тригер більше вплинув не стільки на суспільство, скільки на владу. Так, гнівною тирадою зі звинуваченням організаторів «Оскара» в лицемірстві відзначився міністр закордонних справ Кулеба. Лицемірством очільник МЗС назвав відмову Зеленському разом із врученням «Оскара» за кращий іноземний фільм німецькій стрічці «На Західному фронті без змін». Мовляв, ви однією рукою підтримуєте антивоєнну тему, а іншою не даєте президентові воюючої з агресором країни висловитися.

Другий збурив уже масового політизованого українця. У чому тільки не звинувачували американську Кіноакадемію – в антиукраїнській позиції, проросійських наративах, у фактичній підтримці «кримсько-бутербродської» позиції Навального. Оперативно з'явилися навіть меми, чесно кажучи, часом досить дотепні – зокрема про те, що, відмовляючи єврею (Зеленському) виступити, американці нагороджують ксенофоба і націоналіста (Навального, як головного героя однойменного фільму)…

Одне слово, Україна традиційно палає полум'яним вогнем гніву і прагнення справедливості – у тому сенсі поняття «справедливість», якого сама ж дотримується. Чому так сталося, що українці, від звичайних користувачів соцмереж і аж до члена Кабміну, настільки серйозно сприйняли банальну подію з кінематографічного життя, ще й на протилежному кінці земної кулі?

За останній рік Україна відчула несподівані зміни у своєму становищі на світовій шахівниці. Відчула – і за цей час, таке враження, уже встигла до цього звикнути. Наша країна, її представники стали дуже популярними на Заході. Після того як політичні еліти євроатлантичної цивілізації таки дійшли консенсусу щодо підтримки України у війні проти Росії (а почасти і до цього), говорити про нас у позитивному ключі стало практично правилом хорошого тону.

Україну підтримують, причому далеко не тільки на політичному рівні, хоч у цій сфері насамперед. Передивіться список зустрічей/переговорів президента за час війни – у ньому ви знайдете безліч культурно-громадських діячів, не кажучи вже про політиків. Україні роблять компліменти – як щодо війни, так і щодо прогресу (реального чи не дуже) в євроатлантичній інтеграції.

Україні, її представникам вручають різноманітні нагороди – від музичного «Євробачення» до Нобелівської премії миру. Ні, необов'язково усі ці кейси продиктовані лише політичним порядком денним. Те ж «Євробачення» українці, точніше українки, вигравали тричі – і як мінімум перша перемога взагалі не мала жодного політичного підґрунтя. А, скажімо, Нобелівську премію з літератури за логікою «українцям усе дають тільки тому, що вони, такі нещасні, відбиваються від оскаженілого російського ведмедя» – номінований український письменник Сергій Жадан не отримав. Але безглуздо заперечувати вплив усього того, що відбулося з Україною після 24 лютого 2022 року, на ставлення до нашої країни і наших громадян у західному світі.

Саме це і спровокувало хвилю обурення серед українців – і простих громадян, і чиновників. Як це так, нам – героїчним українцям, які воюють тут не тільки за свою незалежність, а й за увесь західний світ (а такі заяви звучать від українських можновладців, починаючи із Зеленського), посміли відмовити. Причому на відмову президентові обурилися навіть прихильники опозиції, принаймні головної опозиційної партії – ЄС. Мовляв, ми тут самі в себе розберемося, але на зовнішній арені будьте ласкаві ставитися до нас відповідно.

Історія з фільмом «Навальний», з одного боку, нібито не про це, але насправді тут також чітко проглядається той самий наратив. Мовляв, як ви можете вручати нагороду за фільм про того, хто нас образив, зокрема фразою про те, що «Крим – це не бутерброд»?

У психіатрії давно відоме таке рідкісне захворювання як «єрусалимський синдром». Цей синдром трапляється в частини туристів/паломників, які відвідують Єрусалим, власне, святі для усіх трьох великих авраамічних релігій (ісламу, християнства та юдаїзму) місця. Люди, охоплені цим синдромом, починають вважати себе месією, відповідно поводитися, виголошувати певні заяви і навіть вдягатися в стилі, скажімо, християнських уявлень про Ісуса Христа. І головне – ці люди цілком серйозно починають вважати себе центром всесвіту. Ну як же, це ж саме я – той (та) месія, що має врятувати усіх вас, грішних, від геєни вогненної!

Щось схоже відбувається і з українцями. Звісно, не можна сказати, що цей, умовно кажучи, «київський синдром» охопив частину нашого суспільства і політикуму на рівному місці. Ні, українці воюють, хоробро воюють і демонструють неймовірні результати проти однієї з якщо й не найсильніших, то наймасовіших армій світу точно. Однак згадайте риторику як вітчизняної влади, так і українського суспільства.

Тут вам і численні звинувачення на адресу Заходу, який чи то мало дає Україні зброї, чи то взагалі не допомагає (найгарячіші голови дійшли навіть до такої логіки). І безкінечні соцмережеві флешмоби – то з гаслами «Закрийте небо», то з леопардовим вбранням. Звісно, за всіх мінусів колективного Заходу (який взагалі-то далеко неоднорідний, навіть усередині Євросоюзу, що вже казати за ширше охоплення цим терміном) на початку війни, саме допомога євроатлантичної спільноти – і не тільки військова, між іншим, хоча вона насамперед – дозволяє нам досі вести більш-менш успішну оборону і навіть контратакувати. І зброї нам за цей рік дали стільки, скільки ми й не чекали, і санкції, що б про них не говорили, свою справу роблять, про що сигналізує ситуація в російській економіці.

І на рішення Німеччини дозволити передачу Україні «Леопардів» (а також надати власні танки) вплинули, звісно, не звабливі фотографії українок у леопардових сукнях та лосинах, а переговори на найвищому рівні та зміни – як кадрові, так і ментальні – у нинішній німецькій владі. І, якщо вже говорити прямо, головним героєм цивілізованого світу, який зібрав, згуртував та обіцяє вести цю антиросійську коаліцію до перемоги України, є таки президент – але не України, а Сполучених Штатів Америки. Саме позиція Джо Байдена стала ключовою у всій нинішній історії. А без підтримки Білого дому Україна не мала б і малої частки того, що вона отримала – на військовому, гуманітарному, дипломатичному та інших фронтах.

Але українці за рік війни не тільки змужніли, упевнилися у своїх силах. Вони ще й увірували в те, що увесь світ обертається навколо України. Що центром світового інтересу – і політичного, і соціокультурного – є саме наша країна. Хоча насправді це далеко не так. Скажімо, обидві нинішні наддержави, США та Китай, цілком очевидно вважають головною своєю загрозою, відповідно, Китай і Сполучені Штати. Але не Росію. І при всій значущості українського кейсу для світової стабільності – історія з Тайванем для Вашингтона є значно, значно важливішою. Саме тому Тайбей, не будучи членом НАТО, має реальну (а не декларативну, а ля «Будапештський меморандум») підтримку Вашингтона – а Київ, попри всі обіцянки підтримувати у війні до перемоги, поки що лише запевнення, що колись ви в НАТО таки вступите. Запевнення, між іншим, від представників лише Демократичної партії, тож у випадку зміни влади в Білому домі та Капітолії, особливо на не просто республіканську, а протрампістську – ситуація може різко змінитися. А з Тайванем так не вийде, оскільки є відповідні юридичні зобов'язання. (Не кажучи вже про важливість Китайської республіки, як себе досі називає Тайвань, для світової економіки.)

В історії з фільмом «Навальний» – схожа ситуація. Ми відразу домовимося вважати, що нагороду фільму справді вручили з політичних міркувань, оскільки навряд чи багато українців його бачили, тому й обговорювати власне мистецьку цінність стрічки немає сенсу. Так-от, там, де українці цілком можуть вважати цей крок антиукраїнським і проросійським – логіка американців може бути повністю протилежною.

Бо Навальний є негативним персонажем у нинішній геополітичній кризі тільки за умови, якщо дивитися на неї з української вежі. Якщо ж піднятися вище і позирнути на персону Навального з точки зору Заходу – то виявиться, що це альтернатива путінському режиму. Альтернатива, з одного боку, досить відома і впливова – принаймні на рівні популярності серед громадян РФ, – аби за її допомогою ще більше розхитати кремлівську вертикаль влади і послабити її вплив усередині Росії. З іншого – це ще й досить потужний тригер для персонально Владіміра Путіна. Інакше б не було всієї тотальної заборони на навіть нейтральну згадку прізвища «Навальний» у підконтрольних (тобто практично всіх) медіа Росії, не було б кримінального переслідування і засудження. Ні колишній олігарх і зек Міхаіл Ходорковський, ні давній-предавній опозиціонер Грігорій Явлінський – жодної подібної реакції не викликає. «Яблоку» Явлінського до останніх часів навіть дозволяли балотуватися (звісна річ, безуспішно, але сам факт) у Держдуму, на місцевому ж рівні в партії Явлінського тільки в Москві і Петербурзі на 2021 рік було понад 250 депутатів.

А політсилі Навального усього цього після певного моменту (імовірно, виборів мера Москви 2013 року, де він мало не опинився у другому турі з «єдиноросом» Сєргєєм Собяніним) не дозволяють. Тобто має місце неадекватна реакція Кремля на цього персонажа. Тож перемога прізвища «Навальний» на найпопулярнішому кінозаході світу – вдарить по Путіну значно сильніше, ніж фільм про «якихось українських дітей», яких він навіть не помічає.

Та це якщо оцінювати ситуацію з глобальної точки зору. В україноцентричному світі, який вибудували собі українські політики і громадяни, усе виглядає зовсім інакше. І саме тому, через цей «київський синдром», наші з вами співвітчизники – від міністра до пересічного дописувача на Facebook – так бурхливо і нервово реагують на цьогорічний «Оскар».

І в цьому б не було нічого страшного, якби не кінець війни, який рано чи пізно настане. Причому, найімовірніше, з умовно позитивним для нас результатом. Так-от, після завершення війни Україна неминуче почне зникати з перших шпальт світових ЗМІ, з порядку денного європейських та американських політиків (і добре, якщо ми встигнемо вступити до ЄС та НАТО чи принаймні отримати якісь «тайванські» або «шведсько-фінські» гарантії безпеки від західних ядерних держав). Це буде абсолютно логічний процес.

Скажімо, Косово, заради безпеки якого збройні сили країн-членів НАТО провели операцію з бомбардування військових об'єктів у Югославії, не те що не є членом Євросоюзу чи Північноатлантичного Альянсу, а досі не визнане навіть усім західним світом. Аж п'ять країн Євросоюзу – Греція, Іспанія, Кіпр, Румунія та Словаччина – не визнали незалежність від Сербії цього державного утворення. Навіть Хорватія, яку, нехай і не так відкрито, як Косово чи нині Україну, підтримував у боротьбі за незалежність від Белграду Захід, стала членом Євросоюзу аж 2013-го, а до Шенгенської зони увійшла тільки цьогоріч.

Українці, які, з одного боку, звикли вірити різним політичним шарлатанам, а з іншого – увірували у свою «месіанську» роль в нинішньому світі, можуть отримати дуже болючий удар. Тож варто якнайшвидше спускатися з небес на землю. І навчитися оцінювати те, що відбувається у світі, не тільки з позиції «Ми тут головні, нам усім винні – і то негайно». Інакше протверезіння, яке рано чи пізно таки настане, обернеться важким похміллям.