«Коли вбивала улюбленого героя, то плакала сама»
Культура

«Коли вбивала улюбленого героя, то плакала сама»

Сценаристка «Кіборгів» Наталія Ворожбит про силу інтровертів

Мар'яна Вербовська, 11 вересня 820 1

Після виходу в прокат фільму «Кіборги», сценаристка Наталія Ворожбит стала чи не найвідомішим іменем в українській драматургії. Щоб написати сценарій вона три місяці їздила зоною АТО з військовими, які розповідали про 242 дні оборони донецького аеропорту. Фільм отримав найпрестижнішу українську премію «Золота дзига».

Але на цьому тему війни сценаристка не залишила. Цієї осені Наталія Ворожбит готується одразу до двох прем’єр. У вересні в Києві вперше покажуть виставу «Погані дороги» про стосунки жінок та чоловіків на війні, а у листопаді в прокат вийде фільм «Дике поле» за романом Сергія Жадана.

ZAXID.NET зустрівся з Наталією Ворожбит під час театрального фестивалю «Кіт Ґаватовича» у Львові, аби поговорити про те, як війна впливає на театр.

***

Про себе

Я інтроверт. Це насправді часто допомагає у роботі. Наприклад, вмію добре слухати, можу це робити безкінечно і мені при цьому справді цікаво. Про себе говорити не люблю. Іноді мені це заважає. Щоразу, коли треба приймати участь у великих соціальних проектах, то мені непросто, швидко виснажуюся, не можу довго перебувати у інтенсивному спілкуванні.

Насправді за останні роки я зробила велику роботу над собою. Раніше не могла взагалі говорити отак, ніяких інтерв’ю.

Підготовка сценарію для «Кіборгів» вимагала багато розмов. Насправді це міф, що військові не люблять говорити. Вони охоче розповідають свої історії, особливо жінкам. Для них це можливість покрасуватися, розказати про свої пригоди. Бо їх ніхто особливо не слухав. Своїм дружинам вони це не розкажуть, аби вони не хвилювалися. Це ноша, з якою вони іноді мовчки живуть.

Про підготовку до «Кіборгів»

Мені пощастило з самого початку, у мене був консультант Андрій Шараскін. Він приводив до військових і готував їх до того, що я збираю історії. Тобто я не приходила з-за кута з диктофоном і не розпитувала нікого зненацька. Звичайно, це часто були навіть такі справжні посиденьки. Ми разом їздили по зоні АТО, заїжджали у військові частини, зустрічалися з офіцерами. Ми могли щось пити і тоді розмова йшла легше.

Наталка Ворожбит три місяці провела в зоні АТО, збираючи історії для сценарію фільму

Не було такого, що я когось «розговорювала». Хто не хоче розказати, так і не заговорить, хіба півжиття з ним прожити… Був правда один дуже мовчазний військовий, спочатку зовсім не хотів говорити. Але він щодня бачив, як я ходжу з диктофоном і мені усі щось розповідають. Я по очах бачила, що в нього вже там внутрішній монолог – от-от сам мені все розкаже. І от я якось сіла біля нього, він вдав ніби й далі не хоче говорити, а потім його вже неможливо було зупинити.

Написання сценарію «Кіборгів» тривало понад рік. Найбільше часу я витратила на збір інформації і підготовку. Звичайно, мені було емоційно дуже важко. Сценарій мені замовили в кінці 2014 року. Коли це все жахливо закінчилося в аеропорту – треба було зрозуміти, як про це написати. Я добре розуміла для кого я пишу. З одного боку, це були реальні герої, а з іншого – живі люди, яких не треба ідеалізувати. Треба було це все врахувати і водночас нікого не образити.

Після виходу фільму мені дзвонили дуже різні люди, навіть не знаю звідки в них мій телефон. Якось піднімаю слухавку: «Доброго дня, я полковник такий-то, подивився фільм і дуже дякую!» Це було надзвичайне відчуття.

Про резиденцію в Карпатах

Мені важко пояснити, як я формувала сюжет. Я працювала інтуїтивно, це важко розкласти математично. Звичайно, коли вбивала героя, якого найбільше любила, то знала, що це викличе масу співчуття і сліз. Плакала сама. Але знала, що це потрібно зробити, аби люди відчули усю біль втрати. Бо тільки тоді, коли втрачаєш шось дуже цінне, нарешті усвідомлюєш що важливе, а що ні.

Зазвичай я пишу у першій половині дня. Сідаю за комп’ютер і набираю текст. Бажано, щоб зранку мене ніхто не відволік і не збив побутовими речами. Коли треба вже дописувати, то я мушу кудись тікати. Коли вдома, то дуже важко сконцентруватися – сім’я, школа, зустрічі…

«Кіборгів» я дописала у Карпатах. Біля міста Вижниця на Буковині є село Виженка, отам прямо під горою я і дописувала. Це була така міні-резиденція для чотирьох сценаристів, які втекли подалі від реальності дописувати свої роботи. Ми орендували хату з господинею, нас годували, це був дуже вдалий вибір.

Про театр

Раніше я соромилася слова драматург. Вигадувала різні професії, аби тільки не казати хто я. Тепер кажу прямо, вже байдуже, що хтось не розуміє, що це означає. Єдине, що мені не подобається слово «драматургиня», але аналог важко знайти. Мені дуже сподобалося як це звучить у Чехії «драматичка», шкода що так не називають і у нас. Я, до речі, зовсім не проти фемінітивів, просто «драматургиня» не подобається.

Вважаю, що дуже добре, коли під час вистави глядачу незручно. Особливо, коли йдеться про документальний театр. Ви розумієте, що це не гра і все по-справжньому. Взагалі, документальні вистави треба закривати тоді, коли ви бачите, що виконавцям більше не болить. Ми робили виставу «Моя Миколаївка» з дітьми зі Сходу, де вони розповідали власні історії. І от десь через рік виконання ми помітили, що вони вже не переживають, а грають, пускають сльозу у потрібний момент і таке інше, то вирішили закрити цю виставу. Вона вже зробила свою роботу, вони пропрацювали свої травми.

Драматургу страшніше ходити на театральні прем’єри, ніж на кіно. Кіно – це довготривалий процес, ти встигаєш звикнути, розумієш і уявляєш до чого це все веде. А театр – це завжди сюрприз і не завжди зі знаком плюс. Бо це швидко робиться і режисер не завжди тебе хоче чути. У мене менше досвіду у кіно, але це було легше. Ну і треба сказати, Ахтем [Сеітаблаєв – режисер «Кіборгів»] не змінював сценарій, це багато для мене значило.

Під час зйомок «Кіборгів»

Я мало ходжу в український театр, мені майже завжди нецікаво і нестерпно в ньому знаходитися. Травмована своїми постановками… Думаю, це профдеформація. Я також перестала критикувати український театр, просто відчуваю, що це зараз мій внутрішній конфлікт і буду необ’єктивною. Це все одно, що я буду вам розповідати про родича, від якого натерпілася. Казатиму, що він поганий, а для всіх він хороший. Звичайно, з’являються чудові ініціативи, але я завжди боюся ходити на прем’єри. Знаю, що український театр розвивається і дай йому Бог здоров’я.

У мене є невеликий досвід режисури, але не знаю, чи буду його поглиблювати. Воно ніби і логічно було б, але як для інтроверта, то зона комфорту мені важливіша. Здається, швидше перестану п’єси писати, щоб не виникло бажання їх ставити, аніж перейду в режисуру.

Про жінок і чоловіків на війні

Кожне написання п’єси в мене починається з ідеї. Це має бути щось таке, про що ти навіть говорити не можеш: і важко, і соромно, і незручно. Для мене це завжди шанс вирішити якісь свої питання. Така собі психотерапія. «Погані дороги» я вирішила писати після того, як закінчила сценарій «Кіборгів».

Так настраждалася і наплакалася, отримала такий досвід, який потрібно було кудись вкласти. І от, коли з Royal Court театр [лондонський театр, відомий як прогресивний центр сучасної драматургії в Англії] попросили мене написати виставу про Донбас, я вже знала, що писатиму про свій досвід. Так виникла п’єса про стосунки жінок і чоловіків під час війни. Мене насправді дуже вразило, як у такі часи загострюються емоції, як змінюються роль жінок і чоловіків… Я відповідей у тексті не даю, але дуже багато сама для себе проговорила.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук