Коли Росія відкрито напала на українські міста, багато з них, що раніше любили загравати з імперською історією, почали переосмислювати своє коріння і – на диво для самих себе – знаходити там український слід. Місцеві адміністрації сміливіше змінювали назви вулиць та валили з постаментів радянських ідолів. Знаковою подією став демонтаж пам’ятника Єкатерині II в Одесі, який довго був символом міста, а сама імператриця величалася засновницею «приморської перлини». Миколаїв також переглянув свої наративи, місцеві краєзнавці витіснили зі своїх екскурсій історії про Пушкіна та Потьомкіна і почали розповідати про Миколу Аркаса та борців визвольних змагань.
Міста, що відчули на собі російську агресію ще в 2014 році, також започаткували якісні зміни. Цікаві туристично-культурні проекти мав Маріуполь до того, як його знищили російські війська. Помітні трансформації і прифронтового Слов’янська – міста, що заснували солевари, а в сучасні часи воно було відомим бальнеологічним курортом і центром керамічного ремесла.
ZAXID.NET розповідає, чому важлива дерадянізація та дерусифікація для українських міст та як її здійснює прифронтовий Слов’янськ.
Місто, з якого почалась війна
У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке захопили російські диверсанти після окупації Криму. З цього і почалася історія тривалої війни, яка спершу мала гібридну назву – АТО. Місто звільнили через три місяці. Відтоді воно є незламною прифронтовою фортецею, якою було майже 350 років тому. Зараз Слов’янськ не тільки змінює політичні погляди, а й трансформує свою культуру.
У 2016-2017 роках у краєзнавчих музеях Слов’янська і Лисичанська (Луганщина) реалізували проект «Музей відкрито на ремонт». Його метою була реорганізація роботи, перетворення установ на сучасні культурні центри, що активно включені у життя міста і формують гуманітарну політику своїх регіонів, займаються науковою, освітньою і просвітницькою діяльністю. Музей розглядався як центр, що може об’єднати різні покоління мешканців і стане місцем для дискусії та формування критичної думки, що особливо важливо в часи інформаційної війни.
І хоч зараз більшість процесів призупинені через повномасштабне вторгнення, музей займається просвітництвом на своїй сторінці в соцмережах, а також презентує спадщину за кордоном.
Солевари, козаки і шкідливі міфи
Слов’янськ етнографічно належить до Слобожанщини. Власне ця назва й означає, що тут селилися козаки, створювали слободи, почали займатися промислами. В околицях Слов’янська було багато соляних озер, тому тут у XVII ст. започаткували солеваріння. Часи були небезпечні, часто нападали татари, тож для захисту поселенців козаки збудували тут фортецю Тор, співзвучну з ім’ям бога грому зі скандинавської міфології. Однак в українських землях ця назва пішла від однойменної річки (нині – Торець) і, відповідно, Торських озер.
Краєзнавець зі Слов’янська Ігор Гулько нещодавно видав вже другу книжку про історію міста «Солоний – Тор – Слов’янськ». Йому вдалося ще до війни отримати з московських архівів 10 рукописних документів XVII століття, давні акти про заснування міста. Ігор Гулько каже, що датою заснування міста є 1676 рік, тоді воно називалося Солоний через велику кількість солоних озер, з яких виварювали сіль. Так і виникло поселення, в якому жили козаки та українські селяни. Козаки Тора входили до Ізюмського козацького полку.
«У нас побутує версія про те, що Слов’янськ був заселений в основному росіянами. Я неодноразово зустрічав це в інтернеті на різних форумах. Але у своїй праці я наводжу переписну книгу міста Солоного 1683 року, де перелічується 199 українських козаків на чолі з отаманом Тимофієм Навроцьким і лише 31 російський житель. Тобто місто практично було заселене козаками, які будували фортецю і місто. Вони провадили своє господарство, могли займатися солеварінням, але при нападі татар мали відбивати ці атаки. При цьому воєвод призначала сюди Московська держава, цар або білгородські воєводи. Тобто люди були наші, українці, а командували, збирали данину московські представники», – розповідає Ігор Гулько.
Фортеця, яку збудували для захисту від нападів татар, була дерев’яною. Назва Тор вперше зустрічається в архівних документах в 1700 році, каже дослідник, а до цього місто називалося Солоний. У 1783 році місто перейменовують на Слов’янськ як наслідок політики панславізму Російської імперії.
Також краєзнавець розвінчує пропагандистські імперські легенди.
«Одна з таких поширених легенд: Слов’янськ був названий так після того, як його відвідала Катерина II та вигукнула “славне містечко”. Справа в тому, що Катерини ІІ тут взагалі не було. Її подорож в Крим до свого фаворита Потьомкіна проходила осторонь Слов’янська. Тим більше тоді, коли вона тут проїжджала, міста як такого ще не було. Була фортеця. Тому ніякого вигуку Катерини II й близько не було», – пояснює Ігор Гулько.
Сіль була першою корисною копалиною, розробкою якої займалися на українському сході, ще від чумаків, розповідає історикиня Наталя Михальченко. Але після Кримських воєн Тор-Слов’янськ втратив свою важливість, тому що з’явився доступ до кримської солі. Після цього Слов’янськ почав розвиватися як курорт. А великі поклади глини дали можливість розгорнути масштабне виробництво кераміки.
Культура степу
Зараз Слов’янськ одне з найбільших прифронтових міст і одне з найстаріших на сході. Археологія Донецької області дуже цікава і прадавня. Там були гарні умови для життя людей, корисні копалини, річки, земля, сприятливий клімат. Тому люди там селилися від прадавніх часів. Загалом у Слов’янську і довкола археологи знаходили багато артефактів різних періодів і культур. У давнину торгові шляхи зі сходу на захід пролягали цими землями, багатими на річки. Тут багато городищ і курганів, де ховали покійників кочівники, а потім козаки варили селітру.
«Всі кочові племена, які ми можемо згадати з історії, там були представлені в різні періоди. Є багато пам’яток скіфсько-сарматського, половецького періоду, кургани, кам’яні баби, святилища і поховання», – каже Наталя Михальченко.
Директорка Слов’янського краєзнавчого музею Євгенія Калугіна, анонсуючи зміни концепції культурної установи, хотіла окремо наголосити на степовій культурі і спадщині регіону. Колекцію музею прикрашає скіфський меч-акінак V ст. до н.е.
Багатство землі на історичні артефакти підтвердили і випадкові знахідки тероборони, на які натрапили торік під час будівництва захисних конструкцій. Захисник Слов’янська Віталій Киркач-Антоненко відкопав тисячолітні жорна, кераміку, знаряддя праці, які за попередніми висновками відносять до салтівської культури (700-1000 роки н. е.), що існувала переважно в лісостепу й степу у період Хозарського каганату.
За що ми воюємо
Історикиня Наталя Михальченко народилася у Донецьку і називає себе амбасадоркою українського сходу. Вона багато років займається промоцією туристичних принад міст Донеччини, розповідає їхню незаідеологізовану історію і спростовує стереотипи про жителів сходу.
У 2014 році Наталя разом з партнеркою Тетяною Кабаковою створили сайт UA-Travels про самостійні подорожі Україною, на якому найбільш популярним став розділ саме про український схід, адже він був найменш відомим регіоном серед дослідників України. Паралельно Наталія Михальченко веде власний блог в Instagram про Донеччину.
«Звертаюся я фактично до всіх українців, які цікавляться історією, особливо тієї частини, яка до певного часу була колоніальною. Нам викладали в школі, у вузах її імперську версію, а українська історія віддалялася на максимально задній план. Українське коріння багатьох міст, не кажучи про великі регіони, імперська, а потім радянська і сучасна російська історія подавала як “ісконно русскіє”, нівелюючи вплив козацтва, а також європейські інвестиції й українські рухи, які були активні абсолютно на всіх теренах України», – пояснює Наталя Михальченко.
Історикиня наголошує, що знати власну історію українцям потрібно ще й тому, щоб пояснювати європейцям, за що ми воюємо.
«Іноземці ставлять запитання багатьом українцям, які приїхали до них, чи точно це Україна, чому ми чуємо від Росії, що це російські землі. Важливо правильно на це відповісти, до чого звернутися, які історичні джерела показати. І для цього є мій блог і його рубрики – від історії, культури, мистецтва до протидії дезінформації, яка ллється великою кількістю з північних теренів», – каже дослідниця.
Наталя розвінчує стереотипи про український схід, які дуже плекає російська пропаганда, про його тотальну російськомовність і орієнтованість на Росію.
«Мої молодші класи школи були в Донецьку, у ще радянські часи, а між тим нас водили в Донецький краєзнавчий музей, де розповідали про давню історію, козацтво, визвольні рухи, УНР. Всі ці речі були в експозиції, і документи були доступні для людей, які цим цікавилися», – згадує жінка.
Вона зазначає, що російська пропаганда любила вихоплювати винятки і роздувати їх до величезних масштабів. «Пропаганда набирала обертів як протидія наростаючій українській самосвідомості. Тоді найменші прояви розбурхувалися до неймовірних масштабів і подавалися як спільна думка великої маси людей. При цьому це був абсолютний маргінес», – наголошує Наталя Михальченко і додає, що насправді у багатьох антиукраїнських акціях брали участь самі росіяни, видаючи себе за жителів цих регіонів.
Наталя наводить ще один якісний приклад антипропаганди – фільм «Євродонбас», про європейський вплив на міста Донеччини та Луганщини, іноземних інвесторів, які їх розбудовували. У ньому автори не лише розповідають про маловідомі історичні факти, але і розвінчують радянські міфи. Промислові міста сходу України понад 100 років тому були невіддільною складовою європейської економіки, розбудовою Донбасу займалися німці, бельгійці, британці, французи та американці, а його розквіт розпочався задовго до приходу більшовиків до влади.
Наталя Михальченко вважає, що найкращою промоцією історії є заклик до раціонального, критичного мислення, власний досвід, створення спільноти людей, які готові ділитися своїми враженнями, знаннями, давати інформацію, розповідати.
«Для мене найважливішим є особистий приклад, спостереження за блогерами, лідерами думок, публічними персонами, які розповідають щось через свій досвід любові до певних речей. Не просто, що є для нас доброго, хорошого, цікавого, красивого, а що надихає, що захоплює, чому це так відбувається. Такі речі більше торкаються, хочеться отримати досвід, враження. І через них ми відчуваємо певну спорідненість з речами, які потім будують уявлення про Україну, регіон, нашу культуру і мистецтво», – пояснює Наталя Михальченко.