«Зараз головне – вижити, плани будуватимемо там»

Вони розвивали український Маріуполь, відкрили бібліотеку україномовної літератури, школу бандури, музей вишиванок, збудували українську Православну церкву і розписали її петриківкою. А ще помагали нужденним. І це все за кошти благодійників: меценати вірили у їхню дієвість і потрібність їхніх ініціатив, тому радо переказували кошти. Однак русскій мір вирішив «врятувати» Маріуполь та інші міста від всього українського, і всі надбання, виплекані роками і зусиллями тисяч небайдужих, були втрачені і зруйновані.

Проте волонтери Маріуполя не здались. Всім своїм активним складом вони евакуювались у Дніпро і продовжили свою роботу із втричі більшим запалом. Зараз, за рік їхньої діяльності на новій локації, вони створили місто у місті: мають свою громаду, мережу своїх закладів, організовують події, підтримують бізнес та митців, постраждалих на війні та наших захисників.

ZAXID.NET розповідає, у чому секрет незламності маріупольських волонтерів.

Перша церква петриківкою. Передісторія

Маріупольці будували свою українську церкву багато років. Ще в кінці 1990-х вони викупили колишнє адміністративне приміщення на березі Азовського моря, перебудували його і малими кроками наповнювали. Це мав бути двоповерховий храм: церква Петра Могили та собор Успіння Пресвятої Богородиці в одній будівлі.

Громада ПЦУ у Маріуполі була не дуже велика, тому всі роботи проводили повільно. Згодом вони познайомилися з місцевим волонтером Кирилом Долімбаєвим, який своїм авторитетом і зв’язками допоміг швидко зібрати кошти на розпис фасаду храму петриківським розписом. Церква потрапила в Книгу рекордів України як перша повністю розписана петриківським розписом зовні. Після цього при церкві почали створювати інші культурні та освітні структури.

Маріупольська церква Петра Могили та собор Успіння Пресвятої Богородиці (ПЦУ) до війни

«Ми хотіли проводити роботу з молоддю. Церква повинна займатися освітніми процесами. Завжди при монастирях, церквах в минулому були бурси, семінарії, навчальні центри. Так воно повинно бути», – пояснює священник маріупольського храму ПЦУ Роман Перетятько.

Та повномасштабне вторгнення змусило полишити всі надбання і рятуватися самим, адже проукраїнські місцеві діячі були у перших списках «зацікавлення» окупантів. Вони переїхали у Дніпро. Бібліотеку та всі зібрані експозиції спалили росіяни. Новий храм зазнав руйнувань.

Військовий капелан ПЦУ Роман Перетятько, парамедикиня Юлія Паєвська (Тайра) та волонтер Кирило Долімбаєв у маріупольській церкві до війни

«Церква побита уламками, дах понищений, вікна вибиті. Були прильоти під сходи будівлі і в стіну, де мала бути вівтарна частина собору, там є діра 2 на 2 м. Будівля вся розграбована, але стоїть», – розповідає отець Роман.

Маріупольська діаспора у Дніпрі

Попри те, що українська громада все втратила у рідному місті, після всього пережитого вона не втратила віру у свою роботу і потрібність. Вони з ще більшим запалом продовжили свої соціальні та культурні ініціативи, адже тепер їх потребувала значно більша кількість людей.

Офіційно зареєстрованих у Дніпропетровській області переселенців є близько 300 тисяч. Фактично – десь 400-450 тисяч. Запоріжжя і Дніпро стали головним «хабом» для переселенців, які втікали із зони бойових дій на сході України.

У Дніпрі священики маріупольської церкви за допомогою волонтера Кирила Долімбаєва у березні 2022 року створили найбільший гуманітарний хаб в Україні «Доброго ранку, ми з Маріуполя». Тоді він обслуговував 2500 переселенців щодня. Там надавали базову допомогу продуктами, ліками, засобами гігієни, одягом.

«Зараз до нас приходять до 200 сімей ВПО на день. Вони отримують продуктові набори, одяг, постіль, подушки, ковдри, допомогу юриста і психолога. Хабом займається 30 волонтерів, з них 90% – маріупольці. Благодійниками є українці, які переказують на рахунки кошти, міжнародний німецький фонд, який допомагав ще в Маріуполі», – каже отець Роман.

Роман та Марина Перетятьки допомагають нужденним і військовим

Роман Перетятько та його сестра Марина є засновниками благодійної організації «Елеос Донецьк», яка при церкві допомагала малозабезпеченим. Тут, у Дніпрі, всі проекти також реалізовують через неї.

Російська культура вбиває

Тим часом Кирило Долімбаєв створив окремий проект – резиденцію «Вільний простір Little Mariupol», і масштабував його на кілька локацій. У Дніпрі вже існує п’ять таких просторів. Окрім традиційної гуманітарної допомоги, він відкрив нову громадську безкоштовну бібліотеку із 4 тисячами різножанрових книжок, українською та англійською. Великої уваги волонтер приділяє культурним проектам.

«Проводимо різноманітні майстер-класи на всіх локаціях. У першу чергу, для популяризації саме автентичної української культури, спадщини. Це мотанкарство, писанкарство, витинанка, вибійка. Створили мовний клуб, український та англійський. Проводимо низку психологічних тренінгів для дорослих, у першу чергу, для жінок. Це нейрографіка, де через малювання вони виплескують свої психологічні проблеми на полотно. Працював у нас також психолог, юрист, надавалась безкоштовна допомога», – перелічує Кирило Долімбаєв.

Для всіх охочих проводять безкоштовні майстер-класи з мистецтва та традиційних ремесел

Волонтер переконаний, що росіяни своєю культурою вбивають українців.

«Вони насаджували свою культуру, своє бачення історії на сході України. І люди в це вірили, а потім стали адептами Росії. Культура вміє вбивати не гірше, ніж кулі. Держава на той момент програла інформаційну війну. Люди не знали своєї історії. 2014-го року Росія, насадивши свою культуру, ввела в оману людей на сході України, і розпочалася війна. Тому я спочатку став військовим волонтером, а потім перейшов у культурну та соціальну площину», – пояснює Кирило Долімбаєв, який досі поєднує волонтерство із роботою у банку.

«Якщо підприємцям не допомогти, вони повертаються в окупацію»

Волонтери також підтримують малий бізнес, особливо релокований з окупаційних зон. Долімбаєв переконаний, що розраховувати тільки на допомогу закордонних партнерів не варто, бо після закінчення війни доведеться наповнювати бюджет без донорської допомоги. Тому їхній хаб допомагає українським підприємцям. У двох локаціях Little Mariupol відкрили магазини, де представлена їхня продукція.

«Ми купуємо у них цю продукцію, надаємо кошти бізнесу відразу, і вони вкладають їх у свій розвиток, масштабування. Це малий бізнес, який виробляє будь-що, починаючи з сувенірів і закінчуючи ковбасами. Ми надаємо їм майданчик для реалізації. Головна ціль – щоб цей бізнес потім офіційно реєструвався та сплачував податки. Малий бізнес може стати потім великим, а згодом – національним бізнесом», – пояснює банкір.

Він розповідає, що були випадки, коли підприємці виїжджали з окупації, але не отримали належної підтримки від держави та місцевої влади, не змогли стати на ноги, тому знову поверталися додому і продовжили вести бізнес там, сплачуючи податки на користь окупантів.

Little Mariupol підтримав вже близько ста підприємців. Наприклад, це виробництво ковбас, релоковане з Єнакієвого, маріупольський підприємець, який виробляє квашені овочі, переїхав до Дніпра і працевлаштував 50 людей, фермер з-під Слов’янська, який виробляє сир та ковбасу. Є підприємці, які виробляють поліграфічну продукцію, футболки з принтами, худі, світшоти, вироби з дерева, сувенірну продукцію, хендмейд-іграшки, свічки, мило.

У двох локаціях Little Mariupol можна купити продукцію релокованих зі сходу підприємців

Також волонтерський хаб популяризує українську домашню кухню. На двох локаціях відкрили ресторани, де кухарями працюють переселенці. Кирило наголошує, що будь-який гуманітарний проект неможливо реалізувати без бізнесу.

«Це соціальний бізнес. Залучаємо підприємців релокованого бізнесу, які мали досвід в ресторанній справі, і разом співпрацюємо. До кожної гуманітарної ініціативи ми докручуємо ще бізнесову, яка нам допомагає сплачувати оренду, комунальні платежі. Частка прибутку йде на фінансування наступних соціальних проектів», – пояснює волонтер.

Про волонтерство і патріотизм

Кирило Долімбаєв зізнається, що не любить слова «патріот» і показової любові до Батьківщини.

«У нас в Маріуполі було багато "патріотів", які носили вишиванки на день вишиванки. А потім ці люди наводили в Маріуполі ракети русні, здавали проукраїнських людей. Вони вважали себе патріотами, а потім стали такими. Тому я не полюбляю слово патріот. Я громадянин своєї країни, і все. І це є нормально, коли у громадянина є свідома позиція», – пояснює маріуполець.

Каже, що сам в побуті російськомовний, але це не заважає йому робити корисні справи для країни і співвітчизників.

«Багато переселенців перейшло на українську, ті, хто пережив війну. Хтось почав займатися волонтерством. Були випадки, що люди, які були відомі в Маріуполі проросійською позицією, змінилися і стали проукраїнськими. Це мене вразило. Але вони дійшли до цього через біль, страждання, руйнації, евакуації», – каже Кирило Долімбаєв.

На його думку, головна проблема людей, які втратили все або частково, полягає у тому, що вони опускають руки. Деякі можуть почати зловживати алкоголем, наркотиками, у частини з’являються суїцидальні думки.

«Розуміючи все це, я особисто захотів допомагати саме переселенцям у різноманітних напрямках – працевлаштування, гуманітарна, психологічна, юридична допомога. Не є самоціллю надати їм якісь матеріальні блага. Самоціллю є надати їм психологічну підтримку та соціалізацію, щоб вони відійшли від цих деструктивних думок на першому етапі, а на другому – розпочали інше життя, де мали б роботу, мали гідність, могли б міняти домівку, сплачувати за неї або розпочати свій власний бізнес», – пояснює свою позицію волонтер.

Кирило Долімбаєв впевнений, що патріотизм виражають добрими справами

Кирило додає, що багато волонтерів вважають, що роблять недостатньо. Але, за його переконаннями, кожне зусилля і робота на благо інших є потрібними і цінними.

«Це крапля, з якої народжується океан. Але потрібно, щоб кожна людина щось робила. І ми вже показали з 2014 року, як нація, як українці, що ми можемо об’єднатися, відкласти сварки та допомагати. Просто допомагати, не тому, що за це платять гроші або це додає репутації, а тому що це потрібно, це нормально. Тим ми відрізняємося від кацапні, бо ми працюємо не за гроші, ми розуміємо, що це просто треба», – каже Кирило.

Загалом війна дуже змінила людей. Отець Роман розповідає, що багато людей почали вірити в Бога, він в цьому переконався як військовий капелан. А ще люди навчилися відрізняти важливе від другорядного.

«Моя дружина завжди мріяла бути психологом, хоча за освітою юристка. А зараз каже: “Скільки там того життя, треба вчитись”. Вирішила не відкладати і почати нову освіту. І так багато людей. Більше часу почали приділяти сім’ї. Не ходити на роботу, яку вони не люблять. Люди почали замислюватись, що є більшою цінністю – і це сім’я, бульш духовне, а не матеріальне. І люди почали більше любити Україну», – говорить о. Роман Перетятько.

«Сподіваюся померти в Маріуполі в глибокій старості»

Священник Роман Перетятько каже, що частина маріупольців вже адаптувалися на нових місцях, починають влаштовувати своє життя в іншій частині України. А є люди, які готові повернутися відразу, як тільки буде можливість. До останніх зараховує і себе.

«Там поховані мої діди. Це місто, де я народився, виріс і, сподіваюся, помру там в глибокій старості. Ми чекаємо перемоги, і все для того робимо, щоб її наблизити. Плани будувати будемо там. А поки тут головне – вижити і допомагати людям», – каже Роман Перетятько.

Натомість Кирило Долімбаєв вже не планує повертатися додому.

«Я в Маріуполі жити не буду. На це є низка причин. Звісно, коли ми звільнимо Маріуполь, я туди приїду з гуманітарною місією, допомагати людям, відбудовувати місто, але жити там вже не буде можливості», – зазначає волонтер.

Зараз Кирило Долімбаєв, крім своєї основної ГО «Небесна фортеця», яка існує ще з Маріуполя, реєструє ГО Little Mariupol, і планує її ще більше масштабувати, не виключено, що й за кордоном. Також розглядає ідею відкрити філію Little Mariupol у Львові.