Агресивна полонізація Львова за часів Австро-Угорщини. Перші вибори до львівської міськради 

Після введення 1871 року так званої орієнтаційної системи міський публічний простір Львова зазнав насправді агресивної полонізації, і більшість вулиць отримали назви на честь польських діячів, багато з яких не мали жодного стосунку до міста. Дивина - у столиці провінції Австро-Угорської держави – жодної вулиці на честь австрійських імператорів, історичних діячів, письменників, учених та інших видатних осіб. Лише одна вулиця на честь ерцгерцога Кароля Людвіга (тепер частина проспекту Свободи), бо він певний час на ній мешкав, і площа цісаря Фердинанда I, яка вже 1862 року була перейменована на Марійську. В австрійській державі – нічого австрійського і все польське – феномен, який ще чекає на своїх дослідників.

Австрійська влада за замовчуванням визнала польськість Львова і не перешкоджала утвердженню у місті польського патріотичного духу. Польські національні лідери в умовах поразок повстань у підросійському Царстві Польському звернули свої погляди на Галичину з порівняно ліберальним австрійським режимом, і передовсім на Львів, як на можливий «польський П’ємонт». Утім майже тотальна полонізація Львова загалом не здавалася дивною, бо на той час у міській владі домінували поляки, українців були одиниці, а в деяких каденціях навіть жодного. А за переписом населення 1857 року українців (греко-католиків) у Львові було лише 7,48%, а 1890 року 17,1%.

Тимчасом проєкт розробки нового Статуту самоврядування Львова стикався з рядом труднощів. Відповідно до проєкту, зі 72 членів міської ради лише 12 (16,6%) могли бути євреями в той час, коли за переписом 1857 року євреїв (юдеїв) у Львові було 40,6% - найбільше за всю історію міста. Комісія, яка розглядала проєкт, виходила з того, що майно громади Львова за своїм походженням і джерелом нагромадження було винятково майном християнської громади, тому до управління і співвласництва цим майном єврейська громада не могла бути допущена. Обґрунтовувалася ця позиція тим, що в минулому всі громадянські права у місті належали лише християнському населенню, а точніше так званій католицькій нації. Євреї тоді становили окрему громаду, яка не сплачувала міських податків, не брала участі у викупах під час облог, і усувалася від будь-яких обов’язків щодо підтримання міської господарки та управління містом.

Крайовий сейм затвердив цей Статут, проте цісар тричі від 1866 до 1870 року відхиляв його з огляду на порушення прав єврейської громади та невідповідності окремих статей документа ухваленій 1867 року Конституції Австро-Угорщини. Врешті після внесення комісіями міської Ради незначних змін і доповнень проєкт Статуту в його остаточній редакції був затверджений цісарем 14 жовтня 1870 року.

Статут, наданий міській громаді, заклав правову основу модерного міського самоврядування, відкрив простір для активної участі громадян міста в реалізації своїх економічних, соціальних та політичних прав. Завдяки розвитку демократичних традицій за австро-угорського володарювання до львівського самоврядування входили представники всіх націй, які мешкали у Львові. Вирішальним чинником для обрання до Ради був доволі високий майновий ценз або освіта. Закон про вибори передбачав для громадян певні обмеження. Право обирати мали міські громадяни та особи, які володіли майном на території громади. Окрім того, право голосу мали державні установи, корпорації, фундації, промислові, кредитні та сільськогосподарські спілки, головні офіси яких містилися у Львові, і які сплачували податок. Міськими радними могли бути лише чоловіки віком від тридцяти років. Жінки могли брати участь у виборах лише за посередництва чоловіків чи довірених осіб.

1883 року Ратушу з’єднали першим у Львові телефонним зв’язком із пожежною командою та іншими установами. У Ратуші засідав магістрат і тут після надання місту 1870 року самоврядування мешкав президент міста.

У січні 1871 року львівські містяни вперше обирали міську Раду. Утім перші вибори міського голови завершилися безрезультатно. Ані попередній міський голова Юліан Шемельовський, ані провідник польських патріотичних лібералів Францішек Смолька не набрали потрібної кількості голосів. На повторних виборах у квітні того ж року львівські газети розгорнули на Смольку – майже культову особистість у польському середовищі - шалену інформаційну атаку: журналісти пригадали йому і гру на біржі, і участь у невдалих бізнесових проєктах, і спробу самогубства. Психологічно не витримавши завзятої атаки, Францішек Смолька зняв свою кандидатуру, і таким чином першим обраним президентом міста став директор філії Кредитного банку Флоріан Зємялковський, поміркований прихильник політичної лінії компромісу з Віднем.

Перший виборний мер Львова був людиною непересічною: доктор права Львівського університету, засуджений до страти а потім помилуваний цісарем революціонер, депутат Галицького сейму та австрійського парламенту. Утім довго попрацювати на посаді президента міста Зємялковському не довелося, вже у квітні 1873 року цісар призначив його на посаду міністра Галичини, яку він обіймав упродовж наступних 15 років.

Сфера діяльності представницького органу громади міста – міської Ради охоплювала питання бюджету та фінансів, адміністрування, будівництва та комунального господарства, охорону громадського порядку, соціальний захист населення, освітні заклади. У сфері діяльності міської Ради особливе місце посідали питання бюджету та фінансів. Проводячи незалежну економічну та фінансову політику, міська Рада виходила з того, що видатки на потреби громади повинні покриватися тими доходами, які отримує місто. І хоча більшу частину прибутку бюджету становили міські податки, їх усе ж не вистачало для покриття міських потреб, що зростали. Для покриття дефіциту міська Рада вдавалася до позик у Галицькій ощадній касі або у Віденському банку. Зокрема, дефіцит бюджету був характерним для бюджетної політики Ради в 1871-1895 роках.

У галузі освіти Рада призначала та звільняла директорів, учителів шкіл, керівників та викладачів інших міських закладів освіти, які фінансувалися з міського бюджету. Видатки з бюджету міста на потреби освіти рік у рік зростали. У період від 1871 до 1895 року за рахунок міста збудували 16 початкових шкіл, гімназію, Реальну та Промислову школи. Однак успіхи шкільництва стосувалися здебільшого польської громади, українці ж Львова тривалий час не мали жодної школи, яка б фінансувалася за рахунок коштів міста.

І навіть після відкриття на початку 1880-х років у Львові українських шкіл українська громада не мирилася з дискримінаційною освітньою політикою міських органів влади, тому на власні кошти утримувала приватні українські школи. Українське педагогічне товариство на початку XX століття утримувало у Львові три початкові школи.

Що стосується громади міста Львова, то магістрат був політичною владою першої інстанції, відповідав перед мешканцями за комунальні послуги, які повинні були надаватися громаді. Міська влада проводила серйозну роботу у сфері охорони здоров’я і боротьби з епідеміями, здійснювала контроль за дотриманням санітарних умов, чистоти й порядку у місті, своєчасним вивезенням сміття, чищенням каналів і туалетів. На мешканців міста і власників будинків, які не дотримувалися встановлених приписів та розпоряджень магістрату з цих питань, накладався штраф у розмірі від 5 до 25 гульденів. Тобто система функціонування міської влади Львова була типовою для багатьох міст тогочасної Європи.