Львів – здебільшого російськомовний – вже чи знову?

Палка борчиня за українську мову Лариса Ніцой нині робить доволі невтішні висновки щодо україномовного флагмана України – Львова: «Ну Львів, вибачте, Львів, на жаль, вже втратив статус українськомовного міста. Ви вже не українськомовне місто, вибачте. Луцьк українськомовне, Тернопіль українськомовне ще ну так-сяк. Луцьк зараз мені ну видається найбільш українськомовний з усіх. А Львів вже ні, вже все. Львів, як і Київ. Всюди, куди не приїдеш, всюди звучить москальська мова. В школу прийдеш — діти москальською між собою на перервах говорять. Львів вже проспав свою українськомовність».

Якщо навіть пані Лариса й трохи тут перебільшила мовне зросійщення Львова, я все ж не можу випустити такої слушної нагоди, аби вкотре не пройтися своєю улюбленою темою російськомовності столичного королівського міста. Ключова теза пані Лариси звучить так: «…вже ні, вже все». Тобто вже ні, а що – хіба раніше Львів не був російськомовним?..

Річ у тім, що українське місто Львів упродовж усієї своєї історії було і польським, і єврейським, і австрійським, було й російським. Російськомовним значною мірою місто залишається й сьогодні, хоча російської мови на вулицях Львова з початком повномасштабної війни з болотною імперією явно поменшало. Свої висновки я роблю на підставі власних соціологічних досліджень, бо коли людина роками чи навіть десятиліттями прогулюється вулицями Львова щодня по 2-3 години, то висновки напрошуються самі. Епоха користування мобільними телефонами на вулицях дала значні додаткові можливості для аналітичної оцінки мовного урбаністичного середовища.

Так от, якщо ще донедавна, до 2022 року з десяти розмов перехожих, почутих на вулицях Львова, можна було відстежити 50-60% російською мовою, то від часу великої війни цієї мови практично не чути, або чути дуже мало, і зрозуміло з яких причин. Окрім небажаної можливості нарватися на неприємні пригоди за використання мови окупантів, є ще одна доволі втішна причина – багато російськомовних львів’ян щиро зізнаються, що тепер просто бридяться своєї рідної мови – і це неабияк тішить.

Власне в березні-квітні 2022 року у Львові російської мови трохи побільшало через наплив біженців з окупованих територій і територій воєнних дій. Не секрет, що чи не сто відсотків цих людей говорять російською. За цей час через Львів пройшла не одна сотня тисяч біженців, утім наш міський голова прогнозує, що на постійне проживання у Львові з них залишаться близько 50 тисяч. Деякі переселенці вже скуповують цілі під’їзди в елітних житлових комплексах. 50 тисяч на сімсот тисяч мешканців Львова це всього лиш понад 7%, і є надія, що їхні онуки, а може навіть і діти остаточно асимілюються і стануть україномовними, на противагу тим росіянам і російськомовним, які в часи СРСР і навіть у перші десятиліття Незалежності потреби українізуватися зовсім не мали.

Це може видатись фантастичним, але у Львівській області 1950-1960-х років етнічних росіян було більше, аніж в Чернігівській чи Сумській на самому кордоні з Росією. У Львові від кінця п’ятдесятих і до середини чи навіть до кінця сімдесятих років минулого століття, коли так звані спальні райони Наукової, Стрийської чи Кульпарківської через потребу індустріалізації стали заселяти вихідці з приміських сіл, у Львові було понад тридцять відсотків етнічних росіян і стільки ж російськомовних українців, вихідців із-за Збруча. Тобто місцевих галичан-українців було у місті тоді не більше третини.

Щодо етнічних українців наддніпрянців чи вихідців зі Сходу України історія була така, що всі вони зі зрозумілих причин затято спілкувалися російською мовою. Це, можливо, було несправедливо, але галичани їх теж називали москалями, бо мовна, а не етнічна ознака вважалася найголовнішою. Не хочу казати про всіх українців Львова, прізвище яких закінчується на –енко, але я за все своє життя серед них не зустрічав жодного, який би в побуті чи на роботі говорив українською, причому їхня кацапомовна затятість деколи була більша, аніж у етнічних росіян. Коли я працював на заводі «Електрон», як якогось марсіанина сприйняв хлопця на прізвище Собенко, здається, з 8-го цеху, який спілкувався українською, утім згодом виявилося, що він походить з родини, яка виїхала до СРСР зі Сполучених Штатів (деколи траплялися й такі дива).

У 1950-1960-х роках на проспекті Шевченка висіли дуже гарні й вишукані електричні ліхтарі з художнім написом на склі «Улица Академическая», що свідчило багато про що. Мова вулиці була російська, українські діти й підлітки, спілкуючись вдома українською, змушені були у вуличних пацанячих компаніях підлаштовуватися під «опщєпанятний». Пам’ятаю хлопців хуліганів, вихідців з родин українців-галичан, які після відсидки на зоні, а здебільшого й без цього, спілкувалися російською, що було зовсім незрозуміло й обурливо. Але є закон, що мова кримінального і хуліганського світу – це мова імперії. За Польщі українські батяри у Львові підлаштовувалися під польську мову, за часів СРСР – під російську. Лише наприкінці 1980-х хлопці у «пацанячих» компанія почали переходити на українську, а вже на початку 1990-х знаменитий Завіня вів усі «стрілки» українською. До цього часу, тобто до часу української Незалежності українська мова у Львові була не у фаворі.

А все починалося з того, що росіяни, які приїхали до Львова після так званих «доленосних Народних Зборів» в Опері 1939 року, переконували себе, що потрапили до міста явно не українського. Ігноруючи «сільську» українську націю, вони виявляли набагато більше цікавості до усього «міського» пансько-польського. Російськомовні нові львів’яни зі Сходу створили собі своєрідний «культ польщизни», бо навіть такий варіант європейськості влаштовував вихідців із Тамбова. Російсько-польська солідарність імперського духу потрапила в резонанс, рідні душі знайшли одна одну, хоча перша була цілковитим господарем, а інша зазнала принципу «горе переможеним». Львівські поляки дуже швидко й органічно освоїли російську мову, і багато з них хизувалися нею ще донедавна. Мемуаристка Ядвіга Дабулєвічова згадувала, як львівські поляки вже у 1939-1940 роках у своїх «довціпах» широко вживали «кавалки» з російської літератури й говірки. А росіяни у повоєнному Львові залюбки сприйняли польський місцевий фольклор, і у ресторанах кінця 1940-х років каверверсія знаменитої пісні «Tylko we Lwowie» звучала таким чином: «Сосиски с капустой я очень люблю – Только во Львове».

Нащадки кирзових підполковників із «Нєчєрнозємья» – новоспечені львівські інтелігенти вже у 1960-х роках слухали Чеслава Нємена і відповідно захоплювалися поезією Ципріана Каміля Норвіда. Книжка львів’янки росіянки Олександри Матюхіної «W sowieckim Lwowie» не випадкова була видана у Польщі, бо в Україні, і зокрема у Львові, навряд чи знайшлася б така кількість охочих ознайомитися з думкою «загадкової російської душі» щодо львівської ментальності часів совєтської імперії.

Польська публіцистка Анна Вилєґаля тремтливо, співчутливо й глибоко досліджує «різні обличчя львівської російськомовності», що ніколи б не спало на думку комусь із українців. Тому не надто нині дивуймося русофільству значної частини поляків (тепер вже в межах 20%), які голосують за відвертих кремлівських агентів Славоміра Менцена («Конфедерація») і Ґжеґожа Брауна («Конфедерація Польської Корони»). Це в них від щирого серця, і їхня ненависть до України й українців добре грає в унісон з політикою кацапських нелюдів.

У часі радянської імперії СРСР росіяни і російськомовні – представники культури кочівника-наїзника швидко підім’яли під себе українську культуру селянина-орача. Урбаністичне начало перемогло рустикальне. У дію вступив принцип «скачи, враже, як пан каже». Усі галузі життя у Львові впевнено опанувала нова імперська культура (чи антикультура) і нова тут російська мова.

Переглянувши львівські телефонні довідники совєтського часу (а телефони були тоді «панським» привілеєм), можна побачити там чи не 90% прізвищ на –ов і –енко. Окрім згаданого вище кримінального світу, росіяни-мемуаристи переконували, що навіть круті молодіжні неформальні тусовки у Львові виникали виключно у середовищі російськомовних прибульців зі Сходу, що, звісно, є повною брехнею.

Тримати домашніх псів і прогулюватися парками у вихідні теж стало привілеєм російськомовних, бо питомий селянин-галичанин не міг собі уявити, як можна тримати в хаті для розваги свійську тварину, а у вихідні, замість спацеру Стрийським парком, конче мав їхати на рідні села, аби гарувати на городі, бо треба було щось їсти.

А тепер, як наслідок імперської політики СРСР, про реальну кількість російськомовних у Львові. Якщо людина у центрі міста щось продає по десять годин на день упродовж декількох років, то вона щосекунди занурена у феноменальну репрезентативну вибірку, якій можуть позаздрити навіть найкрутіші соціологічні інститути, бо через поперечний переріз центрального проспекту в обидва боки денно проходить від 40 до 100 тисяч народу, що легко перевірити за допомогою секундоміра.

Продаючи магнітофонні касети, квитки на концерти чи морозиво на початку 1990-х на розі проспекту Свободи і вулиці Коперника, я з’ясував, що в етнічно майже 90-відсотковому Львові тоді мешкала (і не факт, що нині мешкає набагато менше) понад третина російськомовного населення. Я прискіпливо фіксував, якою мовою зверталися до мене мої покупці, звісна річ, відфільтровуючи іноземців та «іногородніх», що дозволяли мені робити філологічні знання та й життєвий досвід, врешті-решт.

Так ось, від 30 до 35 відсотків у будні дні і від 37 до 42 відсотків у вихідні (коли наше львівське українство вирушає на рідні села), львів’яни (я це підкреслюю) зверталися до мене російською. Якщо ж сюди додати ще тих російськомовних, які зверталися українською, то вийде цифра цілковито фантастична. Торгуючи у кіоску на Сихові біля поліклініки, я був ошелешений тим, що навіть у цьому найбільш українізованому районі Львова все ж від 20 до 30 відсотків людей зверталися до мене російською.

Цифри, як бачимо, доволі невтішні, зважаючи на офіційне статистичне 90-відсоткове українство і 8-відсоткове російство. Звісно, на той час квола українська держава не спромоглася значною мірою асимілювати у Львові і росіян, і російськомовних українців. Але були й інші часи. Наприкінці 1980-х у Львові майже поголовно всі російськомовні защебетали солов’їною, бо «гряде українська держава», утім жодної української держави фактично не сталося, і дуже швидко «українські неофіти», зітхнувши з полегшенням і зрозумівши, що занадто перестрахувалися, знову перейшли на «опщєпанятний». Щось схоже траплялося і в Києві та й в інших містах України в часі і після Помаранчевої революції і Революції Гідності, а також, як бачимо, від початку повномасштабного вторгнення і донині, тобто за позірною українізацією швидко наставав відступ у бік звичного зросійщення. Про це сьогодні б’ють на сполох і мовні омбудсмани, і ось також і Лариса Ніцой.

Львів щодо російськомовності, звісно ж, не Київ. І основна проблема не тут, а в решті України поза Галичиною і Волинню. Утім Україна історично приречена бути українізованою, що зрештою зафіксовано в її назві. Пройдуть роки, можливо десятиліття і неодмінно українська мова, яка так важко нині торує собі шлях, запанує на всій території держави, і ось тоді, якщо новітнім кацапам знову заманеться «визволяти» російськомовних чи «захищати» російську мову, то вже не буде кого «визволяти» і що «захищати».

Титульна ілюстрація створена за допомогою ChatGPT