Мрія про ЯЗ зруйнувала Іран

Спостерігаючи зі сумом і тривогою за тим, що відбувається на Близькому Сході, не можу позбутися думки: нам усім, схоже, дуже пощастило, що США та Ізраїль завдали удару по Ірану, який колись захопили релігійні фанатики. Допустити, щоб у їхніх руках з’явилася ядерна зброя, – означає поставити під загрозу не лише цей регіон, а й безпеку всієї планети. Давати таким режимам зброю масового ураження – безумство. Жодна релігія того не варта.

Але виникає запитання: якщо все дійшло до військового удару, де були міжнародні механізми стримування раніше? Чому світ знову реагує лише тоді, коли ситуація вже на межі? І скільки ще таких криз має статися, перш ніж з’явиться справжня система запобігання поширенню ядерної зброї?

Ці питання не є пустими. Кожна подібна криза має ще й інший, менш помітний ефект – вона поступово змінює мислення еліт держав. Що частіше світ стикається із загрозою ядерної зброї, то більше країн починає розглядати її не як табу, а як останню і єдину гарантію власної безпеки. І ця логіка дедалі більше проявляється в політичних дискусіях.

У Польщі, наприклад, чимраз частіше лунають розмови про необхідність розвивати власні можливості у сфері ядерних технологій і навіть про потенційний ядерний статус у майбутньому. Міністр оборони Польщі Владислав Косиняк‑Камиш говорив про потребу розвивати наукові й дослідницькі компетенції в цій сфері, підкреслюючи, що безпека вимагає не лише союзів, а й власних технологічних можливостей.

Анджей Дуда, коли ще був президентом Польщі, також заявляв, що країна готова розглянути розміщення ядерної зброї союзників на своїй території в рамках системи ядерного стримування НАТО, якщо таке рішення буде ухвалене. За його словами, «це могло б зміцнити безпеку східного флангу Альянсу».

Це не єдиний приклад. У Франції вже оголосили про намір розширити власний ядерний арсенал та активніше залучати європейських союзників до системи ядерного стримування. Париж обговорює участь у такій архітектурі безпеки з Німеччиною, Польщею, Нідерландами, Швецією та низкою інших країн, демонструючи, що питання ядерної політики в Європі виходить за межі окремих держав і стає питанням колективної стратегії.

Подібна логіка проявляється і в інших частинах світу. Принц-спадкоємець Мохаммед бін Салман відверто озвучив позицію Саудівської Аравії: «Якщо Іран створить ядерну бомбу, ми вчинимо так само якнайшвидше». Простіше кажучи, ядерна зброя знову сприймається як інструмент, за допомогою якого країни намагаються контролювати загрози. Але чи дійсно це спрацює? І чи не призведе це до появи нових осередків небезпеки, враховуючи, що та сама Саудівська Аравія – далеко не демократична країна, де рішення концентруються в руках однієї особи?

У Південній Кореї дискусія звучить майже так само. Ще попередній президент Юн Сок Йоль визнавав, що його країна технічно здатна створити власну ядерну зброю, якщо ситуація з безпекою погіршиться. «Якщо проблема стане серйознішою, ми могли б розмістити тактичну ядерну зброю або навіть створити власну», – говорив він, зазначаючи, що наразі йдеться про гіпотетичний сценарій. І це «поки» не може не турбувати, адже всі знають, що неподалік від Південної Кореї розташована країна з агресивним диктаторським режимом.

Усі ці заяви пролунали в різних частинах світу, але їх об’єднує одна й та сама думка: коли міжнародні механізми безпеки починають давати збої, держави шукають жорсткіших гарантій. Саме тому розмова неминуче приводить до ще одного, набагато болючішого прикладу – до України.

Слова президента Володимира Зеленського про те, що він «із задоволенням» прийняв би ядерну зброю, якби така можливість з’явилася, багато хто сприйняв як гучну політичну заяву. Але якщо прислухатися уважніше, у них звучить не стільки стратегія, скільки втома й відчай країни, яка вже кілька років живе у стані війни.

Україна воює з ядерною державою – путінською Росією, у якій звикли грубо порушувати міжнародне право. І при цьому українці добре пам’ятають власну історію відмови від ядерної зброї. Це сталося, як відомо, 1994 року. Підписавши тоді Будапештський меморандум, Україна погодилася передати третій за величиною ядерний арсенал у світі в обмін на гарантії своєї безпеки, територіальної цілісності та суверенітету з боку США, Великої Британії і Російської Федерації.

Через кілька років після підписання Будапештського меморандуму до влади в Росії прийшов Путін. Одурманений мріями про відновлення імперії та великими «вуглеводневими» грошима, якими Захід наповнював РФ, цей чекіст-фанатик перетворив свою країну з гаранта на агресора. Для українського суспільства це стало не просто дипломатичним епізодом, а глибокою історичною травмою. Країна добровільно відмовилася від зброї, здатної змінити баланс сил, бо повірила міжнародним «авторитетам». Коли ж війна все-таки прийшла, виявилося, що їхнє слово не варте паперу, на якому воно надруковане.

Тому розмови про «повернення бомби» – це не бравурність і не політичний спектакль. Це реакція на відчуття вразливості й розчарування у псевдогарантіях.

Але саме тут виникає головний парадокс. Ядерна зброя може здаватися останньою страховкою. Проте в країні, яка вже перебуває у стані війни, вона майже неминуче перетворюється не на гарантію безпеки, а на додаткове джерело ризику. Будь-яка інформація про її можливе створення чи розміщення може стати приводом для превентивного удару. Адже не секрет, що у військовій логіці часто діє жорстокий принцип: краще вдарити першим, ніж дозволити противнику отримати нову перевагу.

І тут ми знову повертаємося до того самого вихідного питання, що стоїть за багатьма сучасними кризами. Світ боїться поширення ядерної зброї – настільки, що іноді готовий вдаватися до військових операцій, щоб цьому запобігти. Саме цим страхом пояснюється й жорстка реакція на ядерні амбіції Ірану, через які США та Ізраїль вирішили вдатися до силового сценарію.

Але одночасно цей страх парадоксально підштовхує інші держави до протилежного висновку: якщо бомба робить країну практично недоторканною, можливо, саме вона є єдиною справжньою гарантією безпеки.

У цьому полягає одна з найтривожніших дилем сучасної світової політики. Що більше світ намагається зупинити поширення ядерної зброї силою, то більше держав починають замислюватися, що без неї вони можуть бути надто вразливими. А значить, зростає ризик того, що одного дня хтось вирішить, що натиснути кнопку – це теж «питання безпеки».

У цей тривожний час перед Україною відкривається унікальна можливість – не прагнути до ядерної зброї, а стати лідером у її нерозповсюдженні. В умовах, коли сусідні держави і навіть ключові союзники обговорюють свої ядерні потенціали, саме Київ може запропонувати інший шлях, заснований на високій дипломатії, моральній відповідальності та стратегічному мисленні. Така позиція не лише гарантуватиме безпеку країни, а й перетворить її на авторитетний голос на глобальній арені, здатний впливати на рішення, які ухвалюють найбільші держави.

Україна сьогодні стоїть на правильному шляху, намагаючись розробляти нові види звичайної зброї та масштабувати її виробництво. Але брати участь у порочному колі «ядерних перегонів» – це для неї неприпустима розкіш з погляду економічної та політичної залежності від Заходу. Замість того щоб піддаватися ілюзіям, Україна могла б зосередитися на зміцненні міжнародних механізмів контролю, посиленні ролі Договору про нерозповсюдження ЯЗ та розробці інноваційних платформ для ядерної безпеки. Це не утопія, а реальна стратегія впливу: країна, яка демонструє готовність відмовлятися від зброї масового ураження заради безпеки всіх, автоматично здобуває повагу й політичний вплив, недосяжні навіть з власним ядерним «щитком».

Подібна політика може зробити Україну прикладом для Європи і світу, засвідчуючи, що сила держави вимірюється не кількістю ядерних боєголовок, а вмінням будувати системи довіри та запобігання загрозам. У цьому контексті Київ може стати центром міжнародної кооперації з нерозповсюдження ядерної зброї, формуючи альянси і стандарти, які реально знижують ризик глобального конфлікту. Питання безпеки давно перестало бути локальним – і саме лідерство в нерозповсюдженні ЯЗ може дати Україні історичний шанс зміцнити мир і власний вплив одночасно, причому без шкоди для власної обороноздатності з погляду ведення конвенційних війн.