Львів, якого вже нема

Прогулюючись проспектом Свободи, важко собі уявити, що ще два століття тому це була болотиста рівнина річки Полтви, заросла очеретом, а наші прапрадіди з човнів стріляли тут качок. Після того як Галичина увійшла до складу Австрійської імперії, в кінці XVIII – на початку XIX століття тут, розібравши оборонні укріплення, влаштували «променаду» – прогулянковий бульвар з містками через Полтву, якими дефілювали міські модниці. Тут виникли перші у Львові кав’ярні, цукерні і 1841 року – перший кіоск з морозивом. Тут же у серпні 1840 року відбулася перша на теренах євразійського простору демонстрація феміністок. Одна з них, до речі, курила цигарку.

Новий австрійський центр міста забудовувався багатьма пам’ятниками, яких давно вже тут нема. Перший пам’ятник взагалі на території України походить зі Львова, його спорудили у середині XVIII століття. Це була статуя гетьмана Станіслава Яблоновського, захисника Львова від останнього наїзду татар 1695 року. В середині XIX століття статую перенесли на місце біля теперішнього Національного музею, після чого цю центральну вулицю Львова стали називати Гетьманськими Валами. У 1930-х роках пам’ятник виявився тут зайвим, і його перенесли на площу Трибунальську біля костелу Єзуїтів (нині площа Ангелів біля Гарнізонного храму Петра і Павла), звідки він 1944 року, після окупації Львова Червоною армією, безслідно зник.

Ще одна статуя стояла на Гетьманських Валах у другій половині XIX століття. Це фігура архангела Михаїла, який нищить Сатану. Фігуру відлили з бронзи ще на початку XVIII століття, і вона прикрашала Королівський Арсенал. Після появи її тут львівські батяри, тодішні мисливці за кольоровими металами 1873 року вкрали в архангела позолочені крила. Після того як наприкінці XIX століття Полтву в центральній частині міста остаточно пустили під землю, архангела Михаїла звідти забрали, і нині кожен охочий може його оглянути в Музеї-арсеналі на Підвальній.

Якщо ми поспацеруємо центральною алеєю міста, яку з часів СРСР називали Стометрівкою, то ближче до Оперного театру опинимося на місці колишнього пам’ятника кривавому радянському диктатору Владіміру Лєніну, поставленому тут 1952 року. Це вже доволі давня історія, і лише старші люди пам’ятають, що коли були дітьми, питали: «що це за дядько вилазить із комина, він що, коминяр?», бо трибуна, за якою нібито стояв Лєнін, дуже нагадувала комин. 14 серпня 1990 року за рішенням міської влади, пам’ятник демонтували, а наступного дня під фундаментом львів’яни побачили могильні плити з Єврейського цвинтаря і нагробні плити Січових Стрільців з Янівського цвинтаря. Тоталітарний режим будував свою владу на кістках людей, а свої пам’ятники – на могильних плитах.

Ще один радянський пам’ятник, про який більшість львів’ян напевно ніколи не чула, встановили 1939 року трохи лівіше від сучасної Хвилі, що поряд із Шевченковим монументом, одразу після захоплення Львова Червоною армією. Це був бетонний монумент Сталінській конституції, або (інша його назва) Монумент дружби народів. Пам’ятник був оздоблений написами українською, польською та єврейською мовами, адже третину населення тогочасного Львова складали євреї. Сталінський монумент довго у Львові не простояв: у червні 1941 року, ще до приходу німецьких військ, він був повалений і потрощений натовпом.

А приблизно на місці пам’ятника Шевченкові стояв чи не найкращий львівський пам’ятник усіх часів. З нагоди двохсотлітнього ювілею розгрому турецьких військ під Віднем 1683 року австрійська влада, яка у Львові потурала польським націоналістичним настроям, дозволила спорудити пам’ятник королеві Яну Третьому Собеському – захисникові Львова від турків і татар. Львів’янин Тадей Баронч відлив помпезний монумент 1898 року. По Другій світовій війні совєтські вояки залюбки фотографувалися біля пам’ятника, наївно вважаючи, що це Богдан Хмельницький. Радянська влада порекомендувала полякам забрати зі Львова монумент, і 1950 року Собеський спочатку виїхав до Варшави, а з 1965 року він стоїть у Ґданську.

На місці сучасного монумента українським поліціянтам на площі Григоренка з 1912 року стояв пам’ятник діячеві польського національного руху XIX століття Францішкові Смольці. Смолька відомий тим, що ініціював спорудження на Високому Замку так званого копця чи кургану на честь трьохсотліття Люблінської унії (1569-1859) – державного союзу Польщі і Литви. По Другій світовій війні совєтська влада запропонувала забрати пам’ятник до Польщі, утім тодішня польська влада відмовилася, і його було просто знищено.

Нині на початку головної алеї парку імені Івана Франка стоїть чавунна ваза зі зображенням знаменитих «Алегорій життя» видатного данського скульптора XIX століття Бертеля Торвальдсена. А понад століття тому, з 1902 року на цьому місці стояв пам’ятник триразовому цісарському намісникові Галичини за часів Австро-Угорщини Аґенору Ґолуховському. Ґолуховський був одним із засновників Рільничої Академії в Дублянах і Львівської політехніки. Відомий своєю польською і антиукраїнською політикою, він запровадив у Галичині польську мову в урядових установах і судах.

На початку XX століття у Львові посилився рух за запровадження української мови у навчальних закладах і боротьба за відкриття українського університету. Українські студенти щоночі чіпляли українофобові Ґолуховському на голову ноцник (нічний горщик), і щоранку поліція знімала його. У зв’язку з цим були навіть запроваджені цілодобові поліційні чергування під пам’ятником, аби запобігти образливим акціям українців. Після Другої світової війни поляки відмовились забирати пам’ятник своєму патріотові на батьківщину, вочевидь вважаючи його діячем місцевого масштабу, і цей монумент, який безумовно мав велику мистецьку цінність, було знищено радянською владою.

Статуя Матері Божої в центрі міста є чимось дуже важливим для духовного життя львівʼян. Тут на свята завжди молиться багато вірян. Львівська Божа Матір має свою багату історію, яка доводить, що вічне й нетлінне завше неодмінно перемагає.

Цією площею ще у XIX столітті протікала Полтва, а навпроти готелю «Жорж» був камʼяний міст через річку з фігурою Святого Івана.

А трохи далі, приблизно на місці пам’ятника Міцкевичу, був острів, на якому стояла капличка Матері Божої з Лоретто. З середини XIX століття Полтву почали поступово заковувати у камінь і пускати під землю. Саме на місці цього острова під час робіт вдарило сильне джерело, і тут запланували збудувати криницю з тесаного каменю. А 1862 року графиня Северина, дружина знаменитого і багатого графа Бадені вирішила залишити після себе у Львові добру памʼять. Вона купила в Мюнхені гарну й величну фігуру Богоматері, виготовлену з білого мармуру і встановила її на цьому місці. Після цього площа стала називатися Марійською.

На початку XX століття польська громада Львова вирішила встановити памʼятник своєму видатному поетові Адаму Міцкевичу. Памʼятник хотіли поставити на місці теперішньої фігури Діви Марії. Але підземні дослідження виявили, що склепіння Полтви не витримає великого навантаження споруди. Найоптимальнішим для Міцкевича виявилося його теперішнє місце, але неподалік уже стояла Матір Божа, тому її вирішили перенести на місце, де спочатку задумували спорудити памʼятник Міцкевичу. З тих часів у Львові побутувала приказка: «Посунься, Матір Божа, бо Міцкевич іде».

Проєкт нової криниці з фонтаном було завершено одночасно з пам'ятником польському поетові і споруджено на цьому місці 1904 року. На відміну від сьогоднішньої фігури, яка стоїть обличчям до вулиці Коперника, тодішня дивилася у протилежний бік. Після 1939 року Матір Божа муляла очі безбожній владі. Фігуру в 1950 році зняли і перенесли до каплиці Боїмів. Тепер вона зберігається у церкві Святого Андрія. На її місці на початку 1950-х встановили добре відомий старшим львівʼянам фонтан з міфологічними морськими потворами. І нарешті 1997 року копія скульптури Матері Божої повернулася на своє місце і продовжує бути окрасою і захисницею Львова.