Віра за колючим дротом

80 років тому радянська влада провела у Львові так званий псевдособор Української греко-католицької церкви. Під тиском спецслужб частину священників змусили погодитися на «возз’єднання» з Російською православною церквою. Ті ж, хто відмовився зректися своєї Церкви, втратили парафії і право на служіння. Багатьох засудили за «антирадянську діяльність» і відправили до таборів та на спецпоселення. Проте навіть у найвіддаленіших регіонах СРСР, у бараках і лісових поселеннях, вони продовжували служити під постійною загрозою нового арешту.

Саме про цих людей, їхню щоденну боротьбу за віру – нова виставка «Ця вірність коштувала їм дорого» у музеї «Територія терору», що відкриється 13 березня. Вона розповідає не про відомих ієрархів, а про звичайних парохів, чиї імена не завжди збереглися на звороті фотографій. Яким було життя греко-католицьких священників на засланні, про важку працю, побут, підпільні богослужіння ZAXID.NET розповіли історики, наукові співробітники музею Юрій Коденко та Юлія Артимишин.

Розкажіть про тему виставки, про передумови тих репресій й утисків, яких зазнали греко-католицькі священники. Чи мали вони вибір?

Юрій Коденко: У березні 1946 року відбувся псевдособор Української греко-католицької церкви, інспірований радянською владою. Працівники спецслужб змусили греко-католицьких священників підписатися під згодою, що вони бажають возз’єднатися з Російською православною церквою.

Під тиском і погрозами підтримала цей собор лише частина духовенства. Більшість виступила проти і перейшли в підпілля. Почався так званий «катакомбний», тобто підпільний період існування Церкви. Священники, які не приєдналися до Російської православної церкви, почали зазнавати утисків, переслідувань і репресій. Частину з них заарештували і відправляли на заслання. Після звільнення їм не дозволяли вертатися до своїх домівок, на захід України. Вони їхали у віддалені райони Радянського Союзу до своїх родин, які вже на той час теж були депортовані.

Вагон-телятник, в якому українців везли на Сибір, інсталяція в музеї «Територія терору» (фото ZAXID.NET)

І ось в наших фондах ми знайшли фотографії саме таких священників, записали спогади їхніх дітей. Це не буде виставка про відомих постатей Греко-католицької церкви, про яких вже багато написано. Ми не завжди знаємо, хто зображений на цих фотографіях. Іноді це просто «невідомий священник» в облаченні на тлі ікон, який стоїть у бараці на спецпоселенні. Декого ми знаємо лише за іменами, інших – просто за прізвищами. Але ці фотографії ілюструють наслідки їхньої незгоди з радянською владою, де вони опинилися і в яких умовах.

Ми поділимо цю виставку на три блоки. Перший блок – це дорогою до спецпоселень. Там будуть фотографії священників, фрагменти з їхніх спогадів. Другий блок – побут. Там є фотографії, де вони на тлі своїх бараків. Вони їх збудували власними руками, бо були змушені самі себе забезпечувати. Тобто вони жили звичайним життям, були змушені виживати і годувати свої родини.

Отець Іван Янтух в робочому одязі, м. Чита, Забайкалля, 1956 р. (фото з домашнього архіву Мирослави Криницької)

І третій блок – це релігійні відправи на засланні. Позаяк католицька церква була заборонена, то служити літургії вони взагалі не могли. Тому робили це потайки. Різдвяні, великодні відправи, які служили священники, – про це третій блок нашої виставки.

Ті священники, що ставали православними, їм автоматично залишалась парафія, церква, робота. Чи змогли вони потім, після виходу УГКЦ з підпілля, повернутися назад?

Юрій Коденко: Вони поверталися. Тому що переходили з примусу. Навіть отець Гавриїл Костельник, один з ініціаторів проведення псевдособору, якого звинувачували у зраді Греко-католицької церкви. За документами, з якими я працював, його сини були заарештовані НКВС і піддавалися тортурам, а йому доводилося спостерігати за цим. І він був змушений це зробити. І багато інших, які переходили в РПЦ, робили це під тиском і репресіями. Можливо, й були випадки, що переходили з ідейних переконань – їх відлучала Греко-католицька церква, але більшість повернулася.

Якщо священники відмовлялись переходити в РПЦ, це автоматично означало заслання? Вони могли перейти на цивільну роботу, щоб себе забезпечити, чи їх всіх ув’язнювали і висилали?

Юрій Коденко: коли священники вибирали тактику виживання, щоб не зраджувати свою церкву, вони фактично вели світське життя. Мали цивільну роботу, щоб виживати. А хтось йшов у підпілля, але це теж був важкий вибір, тому що в будь-який момент можна було за це постраждати. І священники катакомбної церкви служили у якихось приватних будинках, але теж були під постійним ризиком арешту. І не тільки вони самі, а ще й можна було нашкодити своїй родині. Тому вони обирали різні варіанти.

Юлія Артимишин: Одна хвиля депортації відбулася після Собору, 1946 рік. А друга хвиля – в 1949 році, після вбивства Ярослава Галана, яке, ймовірно, було інсценізоване радянською владою. Тоді священникам інкримінували співпрацю з упівцями, ОУН. Наприклад, парох зі Знесіння Володимир Харина у спогадах пише, що був засуджений ще в 1940 році, при перших совєтах. У 1946 році вернувся до Львова, працював у художньому музеї, а в 1949 році його знову арештували. І, власне, після смерті Галана, посилилася така реакційна хвиля. Тобто вироки і пізніше були, просто вже за іншими статтями.

Бараки на поселенні Санніки. Хабаровський край, 1950-ті роки (фото з архіву Богдана Лукія)

За якими статтями їх засуджували? І де вони відбували ув’язнення: це був суворий режим в’язниці, робота в таборах, спецпоселення?

Юрій Коденко: Це 58 стаття кримінального кодексу – «антирадянська діяльність». Частина відбувала покарання саме в колоніях і таборах ГУЛАГу. Потім, коли їх звільняли, їх відправляли на спецпоселення, тому що додому не дозволяли повертатися. Частину священників з родинами відразу депортували на спецпоселення. Тобто навіть після таборів всі опинялися на спецпоселеннях.

Скільки тривали такі ув’язнення і заслання?

Юрій Коденко: Це вже залежно від вироку – було і 10 років. А от на спецпоселення потрапляли не за рішенням судів, а «особого совіщанія». Це позаконституційний орган: ні конституцією Радянського Союзу, ні законодавством не було передбачене його існування. Цей орган, створений НКВС, керувався внутрішніми нормативними документами. І от саме цей позасудовий орган засуджував священників до заслання на спецпоселення.

Спочатку вони могли присуджувати п’ять років, десять, але потім була улюблена практика Радянського Союзу – засуджувати без терміну. Тобто фактично, коли їх вивозили, казали, що ви навічно відправляєтеся у ті віддалені регіони. І вони дійсно перебували там до того моменту, коли почалася десталінізація і хрущовська відлига. Українці були одними з останніх народів, кому дозволили повертатися додому.

Яке було відношення до засуджених священників? Гірше, ніж до інших в’язнів, чи таке саме?

Юлія Артимишин: Вони були змушені працювати на рівні з іншими, важко, фізично. Люди здебільшого знали, що цей засуджений – священник, але для адміністрації вони були такими ж в’язнями. Ходили на роботу разом з іншими. За ними пильніше наглядали, тому що їх вважали ідеологічними ворогами радянської влади.

Засуджений біля лісозаготівельної машини в тайзі. Хабаровський край, 1950-ті рр. (фото з архіву Богдана Лукія)

Якщо священників ловили під час релігійних обрядів, їх могли перевести в гірші умови, посилити режим чи дати новий термін?

Юрій Коденко: Так, могли – знову засудити за антирадянську діяльність або відправити ще далі, в більш складні умови. Тому що спецпоселення були різними – були вже обжиті, а могли в чистому полі чи в лісі висадити і сказати: от тепер будете жити тут. Там все своїми руками треба було зачищати, створювати самостійно нові бараки.

Юлія Артимишин: батька художника Олександра Ласовського з Ула-Уде відправили у віддаленіший район за те, що відправляв служби на свята.

«Кімнатка невеличка, а то свята, Різдво чи Великдень, чи там... хрестини, чи похорон, і всі до нас йшли. Пам’ятаю такий момент: тато відправляє, а якийсь заходить, ну напевно з тих, з синьою шапкою [НКВС – ред.], а сестра маленька була, не пускає заходити. Їм то надоїло, словом, нас на грузовик, і далеко в тайгу», – розповідав він.

А як їм вдавалось у тих таборах, де був строгіший режим, проводити богослужбові обряди? Як ховались від охорони, щоб не потрапити в ще гірші умови?

Юрій Коденко: В таборах ГУЛАГу могли служити лише молебні, проводити сповідь або благословення над хворими. Літургію відслужити було складно. Навіть на спецпоселенні не було повних умов для того. Хоча у найвіддаленіших спецпоселеннях могло не бути ні міліції, ні коменданта: ніхто не втікав, адже навкруги непрохідні ліси і дикі звірі. І тому там було легше провести молитву в бараці.

А де ближче до влади, там ховалися. Молилися в якійсь хаті, але хтось пильнував, чи не наближається варта здалеку. Адже могли донести місцеві мешканці, не українці, і за це можна було отримати покарання. На виставці буде фото, на якому священник кропить кошики на Великдень, а всі довкола максимально зібрані, щільно стоять двома рядами для того, щоб швидко розійтися, якщо раптом викриють.

Великдень на засланні, Інта, Комі, 1957 рік (фото з архіву Ярослави Гасюк)

Юлія Артимишин: «Хрестили, вінчали, службу Божу правили, але не всюди і не все», – так згадував один отець. Діти засуджених священників акцентують, що вони навіть в тюрмі намагалися надалі проводити свою богослужбову діяльність. Одна жінка розповіла про свого батька-священника Дениса Лукашевича, якого засудили до 25 років позбавлення волі. Він робив вервички з хліба, у листах зумів передати рецепт, як треба було його випікати, щоб потім використовувати його для обрядової діяльності.

«Тато казав, шо вони там, в тюрмі, відправляли Службу Божу і робили вервички з хліба. Тато з хустинки стелив собі під причастя чашу. Був якийсь стаканчик за чашу, пристосовувались, як могли. А хліба такого кусочок брали, десь комусь присилали такі проскурки, і вони ділились... Тато казав у листах, яку робити форму хліба простого несоленого», – розповідала історикам Ірина Лащевська (Лукашевич) зі Сорок-Львівських.

Олександра Крип’якевич, донька засудженого отця Артемія Цегельського, пригадувала, які він правив підпільну службу. До нього приходили не тільки українці, греко-католики, але й старообрядці, німці. Молилися кожен по-своєму, але це було таке міжконфесійне порозуміння. Зрештою, це могла бути єдина духовна особа серед засуджених. Хоча за таку діяльність його могли вислати ще далі.

У багатьох цих спогадах зазначають, що це дуже підтримувало людей, які перебували на засланні, вони цього потребували, чекали свят. Якщо священника не було, то його родина знала обряд, пам’ятала молитви. Були такі місцевості, де вже не було священника, люди ставили на стілець його єпитрахиль і біля неї молилися. Це для них мало і певну психологічну віднову. Олександра Крип’якевич казала: «ми були як армія співпраці батька».

Яким був побут священників на засланні? На яких роботах вони працювали, чим займались?

Юлія Артимишин: Працювали на шахтах, лісоповалі, будівництві. Вони не мали ніякого захисту, спорядження. Дуже часто страждали органи дихання. Багато священників старшого віку просто не виживали фізично.

«Батько був скрипалем. На Сибіру вимагали робити норму на лісоповалі. Його руки огрубли від фізичної праці. Освоїв баян. Водив піонерський табір під музику пісні “О спомагай нас, Діво Маріє”, чим викликав велику радість в українців. Був невправним лісорубом, його прикривали люди з бригади, виконували за нього норму, щоб тільки в лісі на пеньку міг відслужити літургію. Спільна молитва була для всіх виселенців великим даром», – згадував про о. Артемія Цегельського його син Андрій.

Оркестр на Воркуті, серед яких зі скрипкою в руках отець Цегельський (фото зі сторінки історія УГКЦ)

І після того, як поверталися із заслання, теж працювали фізично. Хтось на заводі, картонному цеху – хто де знаходив собі місце. Були випадки, коли влаштовувалися, наприклад, бухгалтером, вели якусь облікову документацію. Хоча одночасно й відновлювали підпільну релігійну практику. Проте за ними постійно стежили.

До вчительства, мабуть, не допускали?

Юрій Коденко: Ті, що проходили за 58 статтею, вважалися небезпечними, ідеологічними ворогами. Це люди з антирадянською репутацією. До них не було довіри, адже вони могли поширювати антирадянські тези. До вчительства їх, звісно, не допускали. Але вони займалися з дітьми самостійно, вчителювали. На деяких спецпоселеннях не було шкіл. Діти здебільшого допомагали батькам, а вже з 13-14 років ставали до дорослої праці. У нас є фотографії, де священники потайки займаються з дітьми, вчать їх релігії.

Як зі священниками «працювали» потім, після заслання? Де вони знаходили собі місце?

Юрій Коденко: Зі «спецконтингентом» проводили політично-виховну роботу. Намагалися переконати у перевагах радянського життя. Їм не дозволяли повертатися додому, взагалі на захід України. Селилися на Донбасі, у центральній Україні, шукали цивільну роботу. А потім поверталися до священничої практики.

Якщо вони не зламалися тоді, у важких умовах, і залишилися священниками, то й продовжували ними бути і після повернення. Саме завдяки ним Церква і вижила.

Виставку тематичних світлин можна оглянути з 13 березня у музеї «Територія терору» на проспекті Чорновола, 45Г. Відкриття о 16:00.