Українки, яких знищив Великий терор: кого і за що розстрілював НКВС

Коли історики говорять про сталінські репресії, уявлення найчастіше зупиняється на чоловічих іменах – письменниках, політиках, військових. Проте репресивна машина не мала винятків за статтю. Жінок заарештовували не лише як дружин чи доньок «ворогів народу», а й за окремими, часто абсурдними кримінальними справами. Особливо пильно НКВС стежило за українською інтелігенцією.

Саме цій малопомітній, але надзвичайно трагічній сторінці історії присвячена виставка «Жінки в прицілі НКВД», яка відкрилася у львівському музеї тоталітарних режимів «Територія терору». Під час лекції заступниця директора Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Тетяна Шептицька розповіла про українських жінок, яких у 1937–1938 роках розстріляли в київських тюрмах і поховали в Биківнянському лісі.

Історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» багато років досліджує саме період Великого терору 1937–1938 років, коли кількість убивств була найбільшою. Саме тоді до Биківні вивозили тіла розстріляних. За дуже приблизними підрахунками, у цьому лісі поховано близько 23 тисяч людей, серед них – за встановленими документальними фактами орієнтовно 681 жінка.

За словами Тетяни Шептицької, репресії проти українського жіноцтва не мали якоїсь окремої «жіночої логіки». Обвинувачення майже не відрізнялися від тих, які висували чоловікам.

«Це був один репресивний каток – система, яка свідомо нищила українське суспільство, зачищала територію від так званих “антирадянських елементів”. Під цей каток потрапляли люди незалежно від походження, віри, професії, віку чи статі», – пояснює дослідниця.

Кількість порахованих жертв дуже приблизна (фото музею «Територія терору»)

Серед розстріляних жінок – представниці творчих професій: художниці, письменниці, акторки, а також науковиці, музейниці, журналістки, вчительки, селянки й домогосподарки. Часто у справах «зрадників Батьківщини» виселяли або знищували цілі родини. Водночас історії жінок, які опинилися в руках чекістів, різні, але завжди глибоко трагічні. Про них ми знаємо передусім зі свідчень тих, кому вдалося вижити.

Однією з таких жінок була письменниця Зінаїда Тулуб. Їй інкримінували вигадане звинувачення в контртерористичній діяльності з підриву виборів. Зізнання з неї вибивали. Розстрілу вона уникла, але отримала вирок – заслання до таборів. Після звільнення Тулуб свідчила, що її тривалий час тримали в карцері, не давали спати, погрожували побиттям і розстрілом, морально ламали.

У Биківнянському мартиролозі є й ім’я Ніни (Леоніли) Заглади – української етнологині та дослідниці народної культури. Вона навчалася на правничому факультеті Київського університету Святого Володимира, але згодом обрала етнографію. Працювала в Академії наук, була науковою співробітницею кабінету антропології та етнології імені Федора Вовка, здійснила десятки експедицій Київщиною, Чернігівщиною, Полтавщиною, Волинню. Її найвідоміша праця присвячена темі дітей та їхньому вихованню в традиційній українській культурі.

Леоніла Заглада була відомою етнографинею (фото музею «Територія терору»)

Ніну Загладу заарештували як учасницю вигаданої контрреволюційної організації, яка нібито готувала відокремлення України від СРСР. Насправді ж під час допитів предметом «злочину» стала її наукова й музейна робота. Слідство звинувачувало її в тому, що вона «неправильно» формувала музейні експозиції – недостатньо демонструвала класову боротьбу й натомість показувала «віджиле старе село».

Її судили не за окремою, а за колективною справою разом із 12 колегами – музейниками та викладачами. Серед них була й етнологиня Лідія Шульгіна, дружина загиблого під Крутами Володимира Шульгіна. Обох жінок розстріляли.

Софія Налепинська-Бойчук походила з польської родини, вивчала мистецтво в Європі, але свідомо пов’язала своє життя з українською культурою. Вона стала художницею й графікинею, ученицею, а згодом і дружиною Михайла Бойчука – творця потужної мистецької школи. Під час допитів Налепинська-Бойчук не свідчила проти чоловіка. Її розстріляли в грудні 1937 року, за кілька місяців після Михайла Бойчука.

Софія Налепинська-Бойчук, 1910-ті роки (фото з УІНП)

Вероніка Черняхівська – онука драматурга Михайла Старицького. Вона реалізувала себе як перекладачка й поетеса, працювала у Наркоматі охорони здоров’я, їздила у відрядження до Німеччини. У 1938 році її заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини та «антирадянській агітації».

«Шпигунство вона категорично заперечувала. А щодо антирадянщини – дозволяла собі бути відвертою. Вона говорила, що її виховання і світогляд не збігаються з тим, що радянська влада пропонує українській інтелігенції й культурі», – зазначає Тетяна Шептицька.

Вероніку Черняхівську розстріляли у вересні 1938 року. Існує версія, що в тюрмі її зґвалтували і вона збожеволіла.

Вероніка Черняхівська з батьками Людмилою Старицькою-Черняхівською та Олександром Черняхівським. Київ, 1925 рік (фото з Вікіпедії)

Софія Стрільчик була вчителькою з Галичини, медсестрою Української галицької армії, працювала в польовому шпиталі. Переїхавши до Києва, вона стала «підозрілою» через сам факт перетину кордону. Її та чоловіка Миколу Стрільчика заарештували й розстріляли. Для чекістів вона автоматично стала «шпигункою» – її справу оформили в межах так званої польської операції.

Наймолодшою жертвою Биківнянського мартиролога є 18-річна Ганна Вовкодав – студентка третього курсу Київського залізничного будівельного технікуму. За свідченнями невідомих осіб її звинуватили у шпигунстві на користь японської розвідки.

«Для мене завжди загадка, звідки люди брали сили не визнавати провини. З огляду на тортури, вʼязничний побут, жахіття тюрем НКВС, шанс не зламатися був мізерний. Треба було мати величезну силу волі, щоб опиратися болю і беззаконню. Але Ганна Вовокодав категорично не визнала жодного звинувачення», – наголошує лекторка.

Дослідження жертв терору тривають (фото музею «Територія терору»)

Професійний, соціальний і віковий зріз жінок, знищених НКВС, вражає своєю різноманітністю. Вивчення їхніх імен та історій триватиме ще довго. Тому число 681 – дуже умовне.

«Ми дуже хочемо, щоб Биківня перестала бути для суспільства просто лісом. Щоб вона стала некрополем із конкретними іменами, з усвідомленою пам’яттю. Щоб люди приходили туди не випадково, а знаючи – хто і чому там похований», – підсумовує Тетяна Шептицька.

Виставку «Жінки в прицілі НКВД» можна побачити в музеї «Територія терору» до кінця лютого.