НКВДист, який знищив експонати Львівського музею

У вересні 2025 року Ірина Грицишин серед макулатури, яку їй принесли на утилізацію разом із російською літературою, випадково знайшла щоденник часів Другої світової війни та розповіла про знахідку в соцмережах. Її допис побачила команда дослідників ГО «Після тиші» і домовилась взяти щоденник на зберігання.

З’ясувалося, він належав оперативному співробітнику НКВС Олегу Кущу, який після виходу на пенсію завідував спецфондами бібліотеки Стефаника у Львові та безпосередньо причетний до знищення цінних фондів Львівського музею у 1952 році.

Дослідники знайшли в щоденнику записи часів служби Олега Куща в НКВС, в яких він розповідає про пиятику та позасудові страти німецьких військовополонених, в яких сам брав участь. ZAXID.NET розповідає, що вдалось про нього дізнатись та чим ця інформація з його біографії корисна дослідникам зараз.

***

Зразковий радянський громадянин, НКВДист, бібліограф

Олег Кущ народився у 1914 в Запоріжжі в сім’ї вчителя. Як вказано в автобіографії, яку він написав для працевлаштування у Львівську національну наукову бібліотеку України імені Василя Стефаника, у 1932 році він закінчив Запорізький металургійний технікум, після чого працював на «Запоріжсталі» техніком і начальником зміни. Паралельно на вечірніх змінах Олег Кущ навчався в Дніпропетровському металургійному інституті, однак у 1936 році, коли він навчався на третьому курсі, його призвали до Червоної армії.

Після демобілізації він повернувся на роботу на «Запоріжсталь», а в 1938 році пішов на службу до НКВС. Зокрема, у 1940 році він служив в управлінні по Кам’янець-Подільській області (нині Хмельницька), згодом – по Станіславській (нині Івано-Франківська).

У автобіографії Олег Кущ вказав, що брав участь у Другій світовій війні, де отримав поранення і контузію. Після війни служив в управлінні МДБ в Києві, а згодом – у Львові. Тут у вересні 1950 вийшов на пенсію у званні майора держбезпеки.

З його особової справи також відомо, що з 1948 по 1952 роки він екстерном навчався у Львівському державному університеті імені Івана Франка (колишня назва ЛНУ), де здобув історичну освіту, вченого звання не мав. Знав російську, українську, німецьку, польську та трохи англійську і французьку мови.

«Вчора сам організував розстріл до 100 німців»

Дослідники припускають, що кишеньковий щоденник на 1942 рік Олег Кущ міг забрати як трофей у німецького військового. А той міг отримати його в подарунок, оскільки на першій сторінці є рукописний подарунковий напис: «цей рік має бути добрим та дружнім до вас».

Подарунковий напис на першій сторінці щоденника: «цей рік має бути добрим та дружнім до вас» / З колекції ГО «Після тиші»

Ідентифікувати, що цим щоденником користувався саме той Олег Кущ, вдалось завдяки тому, що він сам же написав своє прізвище, ім’я та по батькові на одній із перших сторінок щоденника.

Він залишив у ньому записи за 1942-1943 роки та фрагментарно – за 1946-1948 роки, а також різні мемуарні нотатки. Із них історикам вдалось встановити подробиці його особистого життя під час служби в НКВС та реконструювати ці невідомі раніше елементи його біографії. Варто зауважити, що відкритий доступ до даних про колишніх працівників репресивних органів СРСР, передбачене ЗУ «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного та тоталітарного режиму у 1919-1991 роках» дозволяє оприлюднювати особисті дані Олега Куща як колишнього працівника НКВС.

Початок німецько-радянської війни Олег Кущ зустрів у Запоріжжі. 27 червня 1941 року він повернувся до Станіслава (Івано-Франківська), звідки за чотири дні разом з усім складом управління НКВС поспішно евакуювався аж до Чернігова. У мемуарних нотатках Олег Кущ назвав це «драпом Станіславського УНКВС».

«Тобто маємо справу з документом, який залишив активний співробітник радянської репресивної машинерії. Таке насправді трапляється не часто. З його записок добре бачимо, чим саме займалися співробітники НКВС під час війни», – розповідає історик та співзасновник ГО «Після тиші» Андрій Усач.

Німецький щоденник, який належав Олегу Кущу / З колекції ГО «Після тиші»

Описуючи поїздку з Чернігова до Києва 9 липня 1941 року, Олег Кущ писав:

«Васька Бокаєв по дорозі кидав ручні гранати, всі ми стріляли з гвинтівок і пістолетів. Курс – фронт».

Насправді ж на фронт вони так і не потрапили. Судячи із записів у щоденнику, тоді вони приїхали до Києва і насамперед вирішили випити.

«Набрали горілки, настоянок. Пішли в кафе і там влаштували "мирову" пиятику», – писав Олег Кущ.

Як дослідили історики, пияцтво – постійна тема в його записах: він описує, як часто і багато п’є алкоголю, а ще постійно відвідує театральні вистави у тилових містах та багато читає. А от про те, в чому полягала його «робота» у воєнні роки згадує дуже рідко.

«Становище таке, що противник недалеко від міста. У цей день я ходив по розпечених вулицях Вінниці, організовував зв’язок. Потім почав займатися збором дезертирів і тих, хто відстали від частин. Відбувалося щось немислиме. Натовпи бійців і командирів утікали з фронту, створювали загальну паніку. Я дістав собі автомат "ПП-Д" і взагалі відчував себе уже бувалим фронтовиком. Борис Рицлін непогано вирішив проблему харчування і навіть “шнапсу”. У будь-якому випадку, Михайлов часто був п'яний і в один із наступних днів звалився в бомбоукриття і зламав ногу. Гордо, як поранений Наполеон, ледь не в трусах, ходив по двору і віддавав грізні накази. Я зранку брав вантажівку і з Цивковським виїздив на шосе, яке веде до Немирова. Переважно всі дезертири направлялися туди. Набирали повну машину усякої наволочі, яку відвозили на формувальний пункт. А там з них комплектували полки, які, не дійшовши до лінії фронту, розбігалися», – описує Олег Кущ перебування у Вінниці 10-18 липня 1941 року, де співробітників управління НКВС по Станіславській області перевели до охорони тилу 12-ї армії.

Записи на сторінках щоденника Олега Куща / з колекції ГО «Після тиші»

Усі, кого Кущ згадав у цьому фрагменті, були співробітниками НКВС. До прикладу, Олексій Михайлов – це колишній начальник управління НКВС по Станіславській області.

Вже пізніше, перебуваючи під Сталінградом у складі 1-го управління НКВС УРСР, 5 лютого 1943 року Кущ занотував:

«Учора я був останній раз на священних вулицях Сталінграду, міста-героя, сучасних Термопілів. З яким задоволенням стріляв я у клятих фашистів, які, мов брудні воші, позалазили в нори і думали сховатися від каральної руки радянських месників. Я не прихильник масових розстрілів, але вчора сам організував розстріл до 100 німців, при чому власноруч убив 22 людини. І я (хай це здасться садизмом) кожному звіру у сіро-зеленій шинелі говорив перед тим як пустити кулю в голову декілька напутніх слів німецькою мовою».

Тобто, йшлося про масові позасудові страти німецьких військовополонених. Ба більше, у щоденнику він написав, що за його прикладом інші військові почали шукати німців по закинутих приміщеннях задля страти.

«І мені досі ще радісно, що я так добре вчора попрацював. За моїм прикладом багато військових почали шукати в підвалах зруйнованих будинків німців. Мене вважали старшим по знищенню фріців і до мене приходили з питаннями з цього приводу різні командири. Вже коли я сидів в машині, щоб їхати зі Сталінграда, прибіг наш шофер Павлик і сказав, що бійці зібрали цілу групу німців і чекають моєї санкції на їх розстріл. “Санкція” негайно була дана. Лозунг “убий німця” реалізується буквально», – писав Олег Кущ.

Про його подальшу службу наразі відомо небагато. Він дослужився до капітана держбезпеки, у 1943 році його нагородили медалями «За відвагу», «За оборону Сталінграду», «Партизану Вітчизняної війни», у 1944 – орденом Червоної зірки, у 1945 – Чехословацьким військовим хрестом.

Операція «Спецфонд»

Після звільнення зі спецслужб у вересні 1950 році він працевлаштувався у Львівську національну наукову бібліотеку імені Василя Стефаника, яка тоді була Львівською бібліотекою АН України: спершу заввідділу спецфондів, потім – заступником директора з навчальної частини. У 1968-1972 роках був директором Львівського обласного архіву. А у 1972 році повернувся до бібліотеки на посаду заввідділу спецфондів і обіймав її до смерті у 1984 році.

Справа, у якій зберігається особові документи Олега Куща / З архіву ЛННБУ імені Василя Стефаника

Очевидно, швидка перекваліфікація з чекіста на бібліографа не була випадковістю. Працюючи в бібліотеці, він складав експертні висновки про «шкідливу» літературу. Крім цього, він був безпосереднім виконавцем спалення мистецьких творів з колекції Львівського музею українського мистецтва у 1952 році.

У межах так званої спецоперації під кодовою назвою «Спецфонд» були знищені твори образотворчого мистецтва, левову частку яких становили роботи українських художників першої половини ХХ ст. Їх спалили у бібліотеці.

Історію самої операції, яку проводили таємно, але з відома вищих партійних органів СРСР, описали в «Каталозі втрачених експонатів Національного музею у Львові». Загалом у межах цієї операції знищили понад 700 творів мистецтва.

У відкритих документах бібліотеки також можна знайти інформацію, що Олег Кущ готував листи на запити військової прокуратури щодо ідеологічного підґрунтя творів Михайла Грушевського. Зокрема, в аналізі «Історії України-Руси» Кущ зазначив, що книга містить «антинауковий характер та контрреволюційну спрямованість буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського – ворога українського народу», які, зрозуміло, «були повністю викриті та ідейно розгромлені з позицій марксизму-ленінізму радянськими істориками».

Щоправда, офіційна біографія Олега Куща більш скромна. Наприклад, у вікіпедії він вказаний насамперед як бібліограф і укладач наукових праць.

«Історія Олега Куща добре ілюструє кар'єру чекіста, яка почалася ще під час Великого терору і завершилася в розпад боротьби з антирадянським спротивом у західних областях України. Наразі основне питання: чи дійсно закінчилася? Потрапивши на тиху роботу до бібліотеки, до архіву він все одно виринає в дуже сумнівних справах, як те ж знищення мистецьких творів, і тут легко помітити подальші зв’язки з попереднім місцем служби. Його щоденник, випадково знайдений і фактично врятований від знищення, – це дуже важливе джерело для подальших досліджень. Ми не так багато знаємо про тих, хто чинив радянські масові переслідування з їх власних слів. Очевидно, що можуть бути ще подібні знахідки і важливо їх не втратити, бо це дає нам змогу дізнатися більше про ті трагічні події», – зазначає Андрій Усач.

Команда ГО «Після тиші» оцифровує та оприлюднює сімейні архіви часів радянських репресій у межах проєкту «Неволя: документальна спадщина радянських масових переслідувань». Проєкт реалізується у співпраці з Goethe-Institut в Україні. Заохочуємо ділитися власними архівами для оцифрування та подальшого дослідження. Організація працює в публічноісторичному просторі «Після тиші» на вул. Гребінки, 6. Також можна звертатися в соцмережах – на сторінки у фейсбук та інстаграм.