Зламаний чекістами поет, через арешт якого застрелився Микола Хвильовий

Михайло Яловий був першим арештованим із будинку «Слово» після початку сталінських репресій. Через арешт поета застрелився його товариш Микола Хвильовий, у передсмертній записці він написав, що «арешт Ялового – це розстріл цілої генерації».

ZAXID.NET розповідає цікаві факти із біографії першого президента ВАПЛІТЕ, поета, прозаїка, драматурга Михайла Ялового, який є одним з представників Розстріляного відродження.

***

Михайло Яловий народився у червні 1895 року у селі Дар-Надежда, що колись було у Полтавській губернії, а зараз входить до Харківської області. Хлопчиком навчався у Миргородській гімназії, а після цього здобував освіту у Київському університеті Святого Володимира, де навчався на медичному факультеті.

У студентські роки Михайло Яловий став членом партії соціалістів-революціонерів, яка відстоювала інтереси селян. У 1918 році, коли у партії стався розкол, Яловий став частиною її лівого крила – «боротьбистів». Він долучався до видання газет «Боротьба» та «Селянська біднота», а також працював редактором газети «Селянин та робітник».

Свою літературну творчість Михайло Яловий розпочав у 23 роки, через рік у газеті «Селянин і робітник» друкують його агітаційні поезії, а ще через рік – у іншій газеті опублікували його казку для дорослих «Треба розжувати». Свої перші проби пера чоловік друкував під псевдонімом Михайло Красний – таке ім’я він обрав не випадково, адже він вірив у революцію. Згодом письменник візьме псевдонім Юліан (Юліян) Шпол.

У 1920 році Михайло Яловий вступив до КП(б)У та деякий час перебував у Москві, як представник українського уряду. Разом із Михайлем Семенком та Василем Олешком Яловий засновує «Ударну групу поетів-футуристів», а через кілька років перейшов до «Гарту». Результатом співпраці з футуристами стала збірка «Верхи».

Важливим етапом у житті Михайла Ялового є членство у «Вільній Академії Пролетарської Літератури» (ВАПЛІТЕ)

Із 1923 по 1926 роки Михайло Яловий майже повністю присвячує себе публіцистиці. Саме у цей період з'являються його статті про Михайля Семенка, Гната Михайличенка, Василя Чумака, Андрія Заливчого та деякі питання літературної дискусії.

Михайло Яловий також є автором оповідання «Три зради» та формалістичного роману «Золоті лисенята», який він видає під псевдонімом Юліан Шпол. Роман був дуже популярним і був перевиданий. Твір розповідає про події громадянської війни, боротьбу лівого антиденікінського підпілля та амурні інтриги в цьому підпіллі.

Важливим етапом у житті Михайла Ялового є членство у «Вільній Академії Пролетарської Літератури» (ВАПЛІТЕ) – це літературне об’єднання, яке вважають центром Українського відродження 20-х років. Серед членів ВАПЛІТЕ, окрім Ялового, були: Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олесь Досвітній, Григорій Епік, Павло Тичина, Олекса Слісаренко, Микола Бажан, Юрій Яновський та ін. Першим президентом ВАПЛІТЕ був Михайло Яловий, але згодом його, як і Хвильового, виключили з об’єднання.

Михайло Яловий був автором сценарію до повнометражного художнього фільму «Василина» за твором Івана Нечуя-Левицького «Бурлачка». Після екранізації московські видання критикували фільм за формалізм, фільм не вписувався в канони мистецтва соціалістичного реалізму.

Наприкінці травня 1933 року Михайло Ялового заарештовують за звинуваченням у шпигунстві й організації замаху на другого секретаря КП(б)У Павла Постишева. Ялового виключили з партії, звинувативши, що він пробрався в її ряди «з метою створення контрреволюційної фашистської організації, яка ставила перед собою завдання повалити Радянську владу».

Арешт Михайла Ялового став початком масових репресій проти української інтелігенції. Він був одним із мешканців харківського будинку «Слово» і першим, кого арештували. Протягом 1933 – 1938 років були репресовані понад 70 мешканців-літераторів, 11 з яких розстріляли в урочищі Сандрамох.

Другом Михайла Ялового був Микола Хвильовий, який також мешкав у будинку «Слово». Після арешту Ялового Микола Хвильовий вчинив самогубство, у передсмертній записці він написав: «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації».

Після арешту Яловий думав, що трапилась помилка, а згодом під тиском писав самокритичні біографії. Чекісти зламали Михайла Ялового і вибили вбивчі свідчення.

«Один документів у справі Ялового має назву "Моя практична контрреволюційна робота". Тобто мова вже не йшла про помилки, а про зумисну ворожу роботу. Письменник змушений "зізнатися" в участі в такій організації, приписує їй ідеологічну диверсію та шкідливий вплив на радянську культуру. Але він знову не вгадав бажання чекістів – їх цікавило інше, не ідеологічна диверсія, а терор і повстанська боротьба. Яловий, навіть зрозумівши, яких жахливих "зізнань" від нього хочуть, ще деякий час опирався слідчим: "Стосовно повстанської роботи боротьбистського підпілля або націоналістичного блоку в цілому — нічого про це не знав і не знаю".

Але в кінці липня його остаточно зламали. Наступні свідчення в справі за стилем навіть близько не нагадують розлогий текст письменника, якими вона відкривається. Суха, лаконічна мова, слів небагато, але всі вони вбивчі. Вбивчі в прямому значенні цього слова, адже принесли смерть багатьом людям, яких вони зачепили», – писав історик Володимир В’ятрович для ТСН.

На допиті 28 липня 1933 року Михайло Яловий серед учасників контрреволюційної організації називає своїх колег – покійного на той момент Миколу Хвильового, та інших, яким живими чи вільними залишилося бути не довго: Олеся Досвітнього, Куліша, Епіка, Йогансена, Остапа Вишню.

29 вересня 1933 року судова трійка ГПУ засудила Ялового на 10 років ув'язнення. Перебуваючи у таборі Михайло Яловий написав листа, в якому дякував партії за збережене життя і звертав увагу на те, що його «не правильно використовують».

На засіданні особливої трійки УНКВД Ленінградської області справу переглянули й за рішенням від 9 жовтня 1937 року Яловому визначили найвищу кару – розстріл. Вирок виконано 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Військовий трибунал Ленінградського військового округу 19 червня 1957 року скасував вирок за «відсутністю складу злочину».

При підготовці матеріалу використано дані Вікіпедії, «Суспільного», ТСН, «Українського інтересу» та УкрЛіб.