Закатований радянською владою бунтар, який зрікся громадянства СРСР

6 січня 2026 року Василю Стусу могло б виповнитись 88 років, але він помер у російському карцері у 47 років. Поет та правозахисник виступав проти знищення української культури, інтелігенції та був проти тиранії радянської влади.

ZAXID.NET розповідає цікаві факти про українського поета, який став символом боротьби та незламності духу.

***

Василь Стус народився 6 січня 1938 року у селі Рахнівка Вінницької області. Він був четвертою та наймолодшою дитиною у сім’ї. Дитинство хлопець провів у Донецьку, який на той час мав назву Сталіно.

Важкими були повоєнні часи та голод (1946–1947 років). Василь Стус пригадував: «Пам’ятаю, як 1946–47 рр. пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти – і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота».

У Сталіно Василь закінчив школу та навчався у педагогічному інституті, який завершив із відзнакою. Стус добре вчився, але не був «зручним» студентом, він порушував питання української мови, викликаючи невдоволення керівництва.

Хлопець багато часу приділяв самоосвіті, знав латинську та німецьку мови, перекладав твори Гете та Рільке. Стус багато читав та у студентські роки працював у бібліотеці. Після навчання кілька місяців вчителював, а потім проходив військову службу на Уралі.

Стус разом з іншими представниками інтелігенції вимагав припинити незаконні політичні арешти, критикував тоталітарну радянську систему

Свої перші вірші Стус опублікував у 1959 році в «Літературній Україні», передмову до них написав Андрій Малишко. Із 1961 по 1963 роки Василь знову працював вчителем, навчаючи дітей у Горлівці української мови та літератури. Стус вважав, що дітей насамперед потрібно навчити думати, та ставився до учнів з повагою.

«Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити…», – писав Стус до Андрія Малишка.

«Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом? Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи…», – йшлось у листі.

Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру та не просто бути вчителем, а стати директором школи, але Василь від такої пропозиції відмовився. Згодом став літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». Він вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві та познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською, увійшовши до Клубу творчої молоді.

Василь Стус вважав, що дітей насамперед потрібно навчити думати, та ставився до учнів з повагою

Під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», яка відбулась 4 вересня 1964 року у кінотеатрі «Україна», Василь Стус був серед учасників акції протесту. Разом з Іваном Дзюбою та Вʼячеславом Чорноволом він закликав засудити арешти української інтелігенції. Такий вчинок не міг залишитись непомітним: Стуса виключили з аспірантури, і за ним стежило КДБ.

У 1965 році Стус підготував свою першу збірку віршів «Круговерть», але її відмовились надрукувати, відхилили і другу збірку «Зимові дерева», але обидві вийшли у самвидаві. У 1965 році Василь Стус одружився із Валентиною Попелюх, і наступного року у подружжя народився син Дмитро, який зараз є літературознавцем.

Василь Стус зі сином Дмитром, 1967 рік (фото з домашнього архіву опублікувала "Локальна історія")

На похороні Алли Горської у грудні 1970 року Василь Стус зачитав власного вірша та сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КДБ під час поховання, але не зважав на них.

«Сьогодні – ти. А завтра – я,
і пустить нас Господь до пекла,
де нам на вічний біль – утекла,
в смерть перелякана земля.
І тільки горстка нас. Щопта
для молитов і сподівання,
усім нам смерть судилась рання,
бо пізня суджена мета»

Стус разом з іншими представниками інтелігенції вимагав припинити незаконні політичні арешти, критикував тоталітарну радянську систему. І ця система намагалась його зламати та не змогла.

У січні 1972 року Василя Стуса вперше арештували. У рецензії на збірку «Зимові дерева», написаній на замовлення КДБ, вказано: «Не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета“, що так порочить свою землю і свій народ». Про збірку «Веселий цвинтар» рецензент писав: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль».

У січні 1972 року Василя Стуса вперше арештували

За звинуваченням у «антирадянській агітації й пропаганді» Стуса засудили до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання.

«Загалом у мене забрали коло 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, коло 30 друкарських аркушів поетичних перекладів. Окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статей. Практично це значить, що в мене забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності. Тільки мала частина написаного побачила світ – адже мені постійно відмовляли в праві друкуватися», – йдеться в листі Стуса «До ПЕН-Клубу» (1976).

Покарання Василь Стус відбував у Мордовії. Згодом його заслали у Магаданську область, де він до 1979 року працював на золотих копальнях. З увʼязнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…». Загалом Стус двічі відмовлявся від радянського громадянства.

У 1979 році Стус повернувся до Києва та долучився до Гельсінської групи захисту прав людини, а уже наступного року його знову арештували. Стуса визнали винним особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Він відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, але суд цього не погодив.

Письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадував: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».

Під час ув’язнення Стус писав листи дружині та сину, якому давав настанови на майбутнє.

Як згодом згадував Дмитро Стус у інтерв’ю «Локальній історії»: «Я постійно почувався іншим. Не кращим чи гіршим – іншим. Класу із сьомого до мене в школу постійно приходили гебісти, щоби провести бесіду. Наш дім обшукували, викидали наші речі, мої книжки. Водночас мені були закриті деякі дороги, відкриті іншим. Я хотів вступати в театральний інститут, але знайома, яка там працювала, сказала, що для мене це неможливо. І я їй повірив. Дарма. Потім я зрозумів, що нічого неможливого немає».

Василь Стус помер у карцері 4 вересня 1985 року – він потрапив туди, бо читав книгу, спершись ліктями на нари, що кваліфікували як «порушення режиму», після чого він оголосив сухе голодування. Офіційною причиною смерті називали «зупинку серця», але є свідчення про те, що Стус помер від удару карцерними нарами.

Поета поховали без присутності рідних у Пермській області. 19 листопада 1989 року прах поета перепоховано в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33). У 1990 році його посмертно реабілітували.

«Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя», – писав Стус.

При підготовці матеріалу використано дані Вікіпедії, «Локальної історії», Українського інституту національної пам’яті, «Нової української школи».