«Кожен мій фільм мав проблеми з цензурою»

Кінорежисер Анджей Вайда про політику та кіно

«Кожен мій фільм мав проблеми з цензурою»
фото culture.pl

6 березня легендарному польському режисерові Анджею Вайді виповнилось 90 років. У своєму активі він має усі можливі кінонагороди та почесні звання, зняв понад тридцять фільмів, відкрив власну кіношколу.

Вайда навчався у Краківській академії мистецтв, згодом вступив на режисерський факультет Лозінської кіношколи. Дебютував фільмом «Покоління» (1954), що поклав початок «польській школі кіно», визнаним лідером якої Вайда стає після картини «Канал».

«Канал»

Починаючи з «Каналу», жертви війни та тоталітаризму показані у фільмах Вайди як трагічні. Жодного оптимізму, романтизму чи сентиментальністю. Всі фільми Вайди ставали подіями всесвітнього масштабу. Такими були і «Попіл і діамант», і «Людина з мармуру», і «Людина з заліза».

Такою стала і «Катинь», де прототипом одного із героїв став батько режисера, розстріляний під час цих трагічні подій.

Вайда, найяскравіший представник «кінематографу морального неспокою», у 2014 році був серед тих польських діячів культури, які підтримали Україну.

«Пейзаж після битви»

Кореспондентові ZAXID.NET вдалося декілька разів поспілкуватись із незаперечною легендою світового кіно. Пропонуємо уривки з інтерв’ю з Анджеєм Вайдою.

Про «Людину з заліза»

Я зняв понад тридцять фільмів і поставив десь п'ятдесят вистав у театрі та на телебаченні. Мушу сказати, що всі вони для мене є дуже дорогими. Я дуже задоволений з того, що зняв «Людину з заліза». І йдеться навіть не про сам фільм, а про те, що я був свідком важливих історичних подій і сам брав в них участь. Художник переважно завжди чекає, коли щось відбудеться і тоді вирішує, як йому на це відреагувати. Але мало хто наважується брати участь в подіях, які ще тривають, коли невідомо, що з того всього може вийти.

Я був у Гданську, де відбувалася зустріч урядової комісії та представників «Солідарності» і там я познайомився з робітниками, фільмуючи всі ці події для історичних архівів. Один з робітників сказав: «Хай пан зніме фільм про нас». Я запитав, як я маю робити цей фільм. А він сказав: «Зніміть фільм "Людина з заліза"». Адже тоді вже був відомим мій фільм "Людина з мармуру", фінальна сцена якого завершилася як раз біля корабельні у Гданську. Таким чином вийшло, що «Людина з заліза» є єдиним фільмом, який я зробив на замовлення. Не на замовлення уряду чи якоїсь організації, а на замовлення однієї людини.

Було дуже важко збирати матеріали для фільму. Ми спілкувалися з людьми, з робітниками, які розповідали нам і сценарій власне поступово склався з цих розмов, розповідей. І я дуже тішуся, що я таки це зробив. Мені багато людей тоді казало: «Не роби того, невідомо як воно вийде. Це не дуже популярно знімати напів документальне кіно», і таке інше. А мені здавалося, що вдруге я цього зробити не зможу, що ситуація склалася так, що треба вирішити: або, або. І дуже втішений, що мені таки вдалося це зробити.

«Все на продаж»

Загалом нагороди мало важать для мене, а от те, що «Людина з заліза» отримала «Золоту пальмову гілку» у Каннах, визнання є важливим. Моя кінокар'єра фактично розпочалася у Каннах, мій другий фільм «Покоління» був там відзначений і я став режисером, якого помітили у Каннах. Тому я дуже був втішений. Крім того ця нагорода мала дуже велике політичне значення, адже фільм було знято про «Солідарність». І для польської публіки таке міжнародне визнання було сприйнято як моральна підтримка.

Про цензуру та політику

З кожним своїм фільмом я мав проблеми з цензурою. Проте завжди було так, що я опинявся сам проти комуністичної влади. Але коли мене преміювали на міжнародних фестивалях, я відчував, що хтось стоїть за моїми плечима, хтось мене підтримує. Раніше політика робилася ніби за лаштунками. В пресі чи на телебаченні з'являлося лише ту, що дозволялося.

Проте фільми мали шанс щось розповісти суспільству, щось таке, що не могло з'явитися ані в партійній газеті, ані на партійному телебаченні. Є велика різниця між словом і образом, який з'являється в кіно. Його можна трактувати і так, і інакше.

«Попіл та діамант»

Ті польські фільми, які стали популярними у світі, які належать до знаменитої «польської школи» належать власне до образного кіно. Кожен діалог міг би вилученим цензурою. А от образи важко цензурувати. І ми вчилися обходити цензуру, ховаючи зміст в художні образи.

Про «Катинь»

Головним питанням для мене було те, як робити цей фільм: робити його політичним чи особистим. Але я не вважаю, що це лише моя особиста історія. Так, це данина пам'яті моєму батькові. Але я вирішив поставити на чільне місце не точку зору однієї людини, а надати цій історії більш загальнолюдського звучання. Думаю, я лише відкрив тему Катині. Сподіваюся, у нас у всіх ще остаточно не відбило пам'ять, що ми будемо всі разом і поодинці пам'ятати, знати, з якого кореня росте зло.

Не знаючи історії, неможливо рухатися вперед - чомусь про це, здавалося б, такої банальної, істині весь час забувають. Історію не можна підробити, фальсифікувати, вигадати. Ім'я кожного розстріляного зберігається в архівах, які велися досить ретельно. Це легко перевірити. На кожного розстріляного заведена окрема тека. Зберігся і наказ з особистим підписом Сталіна про розстріл польських офіцерів.

Що ж стосується «антиросійськості», в якій мене активно звинувачують, то я хотів би нагадати своїм опонентам, що в лісі під Смоленськом, в містечку Катинь, лежать не тільки польські трупи - але і розстріляні українці, білоруси, росіяни. Інша справа, що останки поляків ми ідентифікували, поховали по-людськи: жертви інших масових поховань так і залишилися анонімними.

У моєму розпорядженні є вбивчий аргумент, кінохроніка: парад радянських військ перед німецьким командуванням. Я хотів навіть включити її в свій фільм, але потім все ж передумав. Вирішив, що це було б надто шоковим прийомом. Взагалі при підготовці фільму у мене було багато проблем такого характеру: не хотілося впадати в лють і в той же час знімати занадто особисту історію.

Але епізод, де радянські солдати знімають польський прапор, відривають від нього білу частину, вішають на місце червону, а білу використовують на онучі, по метафоричності дуже нагадує символіку моїх фільмів. Але це правдивий епізод. Також я думаю, що правда про Другу світову ще попереду - ми багато чого не знаємо.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук