«Кролик Джоджо»: танці у часи Голокосту

У прокат вийшов фільм «Кролик Джоджо» новозеландського режисера Тайка Вайтіті («Хлопчик», «Реальні упирі», «Тор: Рагнарек»), знятий за книгою Крістіни Люненс «Caging Skies». Картина має шість номінацій на «Оскар», зокрема і головну – за найкращий фільм.

У протиборстві гігантів, «Джокера», «Ірландця» та «1917», цю картину взагалі не розглядають як серйозного претендента на нагороди. Скоріше за все він справді її не отримає. А дарма.

Звичайно, усі зібрані в головній номінації картини у своїх жанрах є лідерами глядацьких (або медійних) симпатій. Проте навіть на тлі таких важковиків трагікомедія про ІІ Світову війну виглядає ковтком свіжого повітря. Без перебільшень.

Колись я запитала чудову французьку акторку та режисерку Жозіан Баласко, чи є щось, над чим вона не зможе сміятись. Вона відповіла: «Я не зможу зняти комедію про Голокост, проте Роберто Беніні зробив це геніально». Тепер до уже класичної картини «Життя прекрасне» додасть ще і «Кролик Джоджо».

Ні, Тайка Вайтіті не сміється ані над війною, ані над Голокостом. Проте він дивовижно поєднує в одній історії трагічне та комічне, змушуючи глядачів сміятись крізь сльози. Не хочу спойлерити, але є у цьому фільмі сцена, яка скоріше за все має шанси увійти у підручники з режисури. Це приклад того, як лаконічно та просто можна говорити про найстрашніше, того, що висловитися влучно та сильно можна без масових батальних сцен.

Головний герой фільму, десятирічний Йоганнес (Роман Гріффін Девіс) живе з мамою (Скарлетт Йоханссон, яка номінована на «Оскар» за цю роль). Найбільшою мрією Йоганнеса є стати справжнім солдатом Вермахту. Він впевнено йде до своєї мети та наполегливо тренується у військовому таборі разом з іншими хлопчиками. А його уявним другом є Адольф Гітлер (Тайка Вайтіті). Випадково він дізнається, що його мама ховає єврейську дівчинку (Томасін МакКензі). Також у фільмі знімались Сем Роквелл та Ребел Вілсон. А ще один юний актор, Арчі Єтс, зіграє головну роль у римейку «Сам удома».

Для Вайтіті тема Голокосту є особистою: його батько – маорі, а мати – єврейка. В одному з інтерв’ю режисер сказав, що спеціально вибрав для себе роль Гітлера, адже це найкращий спосіб «покарати поганих хлопців».

У фільмі є і погані, навіть дуже погані хлопці (і дівчата), є ті, що прогнулись під систему, є корисні ідіоти, є ті, хто бореться з системою часто ціною власного життя. І дуже багато чорного гумору. Гумор цей, попри усю свою нестримність та несамовитість, ніде не перетинає червоних ліній емпатії та говорить насамперед про безглуздість фанатизму, дивним чином підкреслюючи трагізм подій.

Кадр з фільму

Вайтіті влаштовує глядачеві своєрідні емоційні американські гірки. Він наголошує, що тоталітаризм по суті своїй є абсурдом. Громадянин в тоталітарній державі – це безпорадна дитина, з одного боку беззахисна, з другого боку неспроможна брати на себе відповідальність за свої вчинки.

Може саме тому картина не вийде у прокат в Росії (після заборони «Смерті Сталіна» прокатники вдалися до самоцензури та вирішили не випускати фільм Вайтіті). Не всі можуть посміятись над собою. Але «Кролик Джоджо» не просто сміється. Він є своєрідним щепленням від Гітлера у голові.