«Мені пощастило залишатися в професії без інстаграму»

У фільмі «Незадовго до опівночі», який було представлено в основному конкурсі Венеційського кінофестивалю, французький режисер Ніколя Парізер розповідає про чоловіка, який раптом опиняється в точці, де минуле більше не можна сприймати як щось остаточно відоме. Лео, якого грає Мельвіль Пупо, переживає особисту кризу, повертається до старих стосунків і змушений заново подивитися на власні вчинки очима людей, які пам’ятають їх зовсім інакше. Те, що спочатку здається історією про кохання, розриви та ностальгію, поступово перетворюється на розмову про відповідальність, зміну суспільства, чоловічу самооцінку та можливість змінитися навіть у зрілому віці.

Разом із Кʼярою Мастроянні та Мельвілем Пупо Парізер створює фільм, у якому приватні сумніви героя відбиваються у значно ширшій атмосфері французького суспільства. Розмови про стосунки та #MeToo тут несподівано перетинаються з політичною тривогою, страхом перед майбутнім і питанням, чи може покоління, яке звикло жити за старими правилами, навчитися дивитися на себе по-новому. Ми поговорили з Кʼярою Мастроянні і Ніколя Парізером про ностальгію, любов, відповідальність, страх перед 50-річчям, політичну тривогу та те, чому змінюватися ніколи не пізно.

Я родом з України, де ми зараз живемо під час війни. У вашому фільмі відчувається можливість того, що Франція теж може опинитися в стані надзвичайної ситуації. Наскільки близькою вам здається така перспектива?

Ніколя Парізер: Я дуже тривожна людина. Останні десять років я постійно думав, що і в моїй країні дуже скоро може настати надзвичайний стан. У газетах багато статей про можливу перемогу правих партій на наступних президентських виборах. І мій страх полягає в тому, що після обрання новий президент, якщо він буде правим, може оголосити референдум, щоб скасувати Національні збори, тобто зменшити їхні повноваження і таким чином здійснити державний переворот.

Ніколя Парізе (фото Венеційського фестивалю)

Пані Ле Пен лідирує в усіх опитуваннях, які зараз проводять, проте це не означає, що вона переможе, але саме цього я боюся. Вона може перемогти й змінити систему.

Ви створили фільм про можливість написати невинну історію кохання, але замість того, щоб дивитися на сучасність, змушуєте головного героя повертатися у своє минуле та зустрічатися з привидами власної історії. Чому?

Ніколя Парізер: У трьох моїх попередніх повнометражних фільмах і в короткометражці було багато, так би мовити, мозку. Вони були дуже інтелектуальними, зосереджувалися на багатьох важливих темах, але в них було мало серця. Вони були певною мірою дуже закритими й залишали мало місця для почуттів.

А тепер, коли я почуваюся впевненіше у своїй роботі, я подумав: «Я зроблю фільм про почуття, де серце буде в центрі».

Звичайно, історія кохання існує від самого початку кінематографа. Я думаю про фільми Лео Мак-Кері. Зазвичай розвиток сюжету такий: чоловік і жінка зустрічаються, кохання стає своєрідним інструментом порятунку, вони долають перешкоди й зрештою залишаються разом.

Але чи було б це зараз переконливим? Люди мого віку зустрічаються, коли їм уже близько 50 років, і більша частина їхнього життя залишилася в минулому. Чи було б кохання з першого погляду правдоподібним? Можливо, це було б не настільки очевидно, прийнятно й переконливо. Глядачеві було б важко в це повірити.

Тому я подумав, що можливість полягає в розмовах, які вони можуть вести сьогодні. І #MeToo – одна з тем, через які можна говорити про політику. Але водночас це спосіб почати говорити про кохання. Мені здалося, що такий підхід буде для історії кохання більш правдоподібним і навіть оригінальнішим, ніж типовий щасливий фінал.

У фільмі ваш герой – 49-річний чоловік. Що для вас означає саме цей вік?

Ніколя Парізер: Коли я писав сценарій, мені було 49. І я подумав, що це хороша ідея, адже, найімовірніше, коли я зніматиму фільм, мені буде 50 або 51. Це дозволить мені трохи довше залишатися молодшим.

Кадр з фільму

У фільмі є персонаж, якого ви граєте самі, – чоловік, який став ортодоксальним євреєм. Це своєрідна метафора того, як люди змінюються?

Ніколя Парізер: Певною мірою. Я також хотів зробити фільм, який був би частково автобіографічним, але з певною дистанцією між мною та персонажами.

Був період у моєму житті, коли я міг узагалі не стати режисером. Мені дуже пощастило. У мене було багато удачі. І я часто запитую себе: що б я робив, якби не став режисером, якби не знімав фільми?

Я вирішив показати у фільмі своєрідну доброзичливу версію самого себе – ким я міг би стати. Але я дуже лінивий, тому, якби не знайшов свого шляху до кінематографа, мабуть, нічого б не робив у житті. Мені було цікаво подивитися на себе як на людину, якою я міг би стати, якби не досяг успіху.

Водночас я почав гратися з ідеєю, яка здалася мені смішною: а що, якби я став, як деякі мої знайомі – ну, не багато хто, але кілька друзів моєї юності, – ортодоксальним євреєм? Тому я просто погрався з цією версією себе – з тим, ким я міг би стати. Мені подобалася ідея, щоб у певний момент ці дві версії мене зустрілися.

Потім виникла ще одна думка – роздуми про джерело моєї любові до кіно. Я почав запитувати себе про це, зважаючи загалом на християнську іконографію і на те, що юдаїзм певною мірою ставиться з пересторогою до візуального образу, до зображення та багатства візуальної мови в оповіданні. І я почав додавати у фільм і цей аспект, розвиваючи це питання.

Як вам працювалося з таким чудовим акторським складом – Мельвілем Пупо, Кʼярою Мастроянні, Голшіфте Фарахані?

, Мельвіль Пупо (фото Катерини Сліпченко)

Ніколя Парізер: Я насправді дуже хотів би стати актором. Але зрештою заборонив собі це робити. І щоразу, коли маю можливість працювати з акторами, я отримую величезне задоволення. Я спостерігаю за ними, стежу за їхніми кар’єрами в сучасному кіно.

Коли я пишу сценарій, я думаю про акторів, які могли б зіграти конкретні ролі, і про тих, з ким мені хотілося б працювати, навіть якщо я їм про це не кажу. Я намагаюся сформувати свою ідеальну команду ще до початку роботи над фільмом.

Єдиним винятком був Мельвіль. Я сказав йому за рік до зйомок, що хочу зробити цей фільм. Я вже тоді уявляв його головним героєм.

Я пишу для них, люблю їх і дуже радію, коли знаходжу потрібних акторів. І ще один приклад удачі в моєму житті – більшість із них погоджуються на мої пропозиції.

У фільмі чоловік переглядає свої минулі любовні стосунки й намагається зрозуміти, як жінки переживали їх. Наскільки це відповідає реальним чоловікам, яких ми зустрічаємо?

Кʼяра Мастроянні: Це нагадує деяких моїх друзів, наприклад, тих, хто, можливо, більше не мав можливості побачитися з цими жінками, але почав ставити собі запитання.

Багато чоловіків, яких я знаю, думали: «Можливо, я неправильно зрозумів якийсь сигнал?». Я не говорю про злочини. Якщо ти ґвалтуєш когось, ти знаєш, що це зґвалтування. Я говорю про маленькі речі.

Але мене оточують дуже розумні чоловіки, тому я не могла б узагальнювати. І це саме так само має працювати для жінок. Ми завжди говоримо про #MeToo через сексуальні питання. Але поговорімо про моральні переслідування. Це відбувається постійно – і з боку жінок також.

Я думаю, що рух #MeToo – це чудово. Нарешті, будемо сподіватися, він допоможе створити краще майбутнє для молодих людей. Але мені здається, він має бути значно ширшим і охоплювати інші форми поведінки. Моральні переслідування відбуваються постійно. І навіть зараз, коли ми весь час говоримо про #MeToo, це не запобігає моральному переслідуванню – з боку чоловіків чи жінок.

Мені здається, тут ще багато чого потрібно осмислити. Але так, я знаю чоловіків, які ставлять собі ці запитання, і знаю чоловіків, які цього не роблять.

Ви нещодавно зіграли свого батька у фільмі «Мій Марчелло», а тепер у цьому фільмі маєте важливу роль, хоча і не дуже об’ємну. У чому різниця між цими двома персонажами?

К’яра Мастроянні (фото Катерини Сліпченко)

Кʼяра Мастроянні: Думаю, одна з відмінностей – хоча вони дуже різні – полягає в тому, що в «Моєму Марчелло» я граю персонажа, який повністю занурений у певну ілюзію. А у фільмі Ніколя все навпаки: моя героїня дуже міцно стоїть у реальності й щойно втратила батька.

Вона дуже зворушена зустріччю з братом, якого ніколи не знала – прихованим братом, таємним сином. Вона одразу помічає в ньому речі, які нагадують їй про її власного батька. Наприклад, вона каже йому: «Мені подобається, як ти тримаєш келих», – і це її зворушує.

Тож це два дуже різні персонажі. Герой Мелвіля переживає справжню поїздку американськими гірками, а ця героїня набагато, набагато зріліша.

Мені подобається, що Ніколя міг дуже легко написати для неї конфлікт. Коли є заповіт, люди сваряться через нього навіть тоді, коли там немає грошей. Вони все одно будуть боротися за це.

А мені здалося дуже красивим і таким, що свідчить про його довіру до людей, те, що він написав героїню без гіркоти – жінку, яка приймає цього таємного сина й не сприймає його появу як зраду.

Вона ніби вище за це. Духовно, душею вона вища за всю цю матеріалістичну нісенітницю. Вона втратила батька, але знайшла брата. І я думаю, саме це для неї важливо.

Мені це здалося дуже красивим, тому що було б надзвичайно легко й клішовано зробити так: вони сваряться, конфліктують, з’ясовують стосунки. Адже сім’ї дуже часто сваряться.

Але тут мені подобається краса душі цієї героїні. Особисто я не знаю, чи змогла б так вчинити, бо ніколи не опинялася в подібній ситуації. Але мені здається, це щось, що підносить тебе. І таке в кіно трапляється нечасто.

Кадр з фільму

Наскільки для вас зараз важливо обирати хороші історії та хороші ролі?

Кʼяра Мастроянні: Для мене це завжди було важливо. Так, це правда, я ризикувала. У мене немає кар’єри акторки блокбастерів, але, не маючи великих успіхів, мені все одно вдалося залишатися в професії через 30 років.

Тому я думаю: добре, у мене немає великого хіта. Я ніколи не знімалася в Голлівуді – байдуже. Що б не вважалося ознакою успіху, для мене важливо, що я робила те, що хотіла, і залишалася вірною тому, у що вірила.

Я не змінювала того, що люблю. Для мене найважливішими завжди були режисер і сценарій. Я ніколи не дивилася на проєкт лише зі своєї точки зору: «Фільм не дуже хороший, але мені подобається моя роль». Ні. Для мене це ансамбль. Фільм – це фільм. Це не один актор у фільмі.

І я думаю, що мені також дуже пощастило, тому що удача є частиною цієї професії. Саме це робить її такою несправедливою.

Але мені пощастило залишатися в професії без інстаграму, без великого успіху і знімаючись у фільмах, які сьогодні, якщо чесно, вже ніколи не були б створені.

Наприклад, зараз усі говорять про Рауля Руїса. Але насправді сьогодні Рауль Руїс ніколи не знайшов би грошей на створення фільму, тому що все так сильно змінилося.

Тому я вважаю себе пережитком іншої епохи. І для мене важливо, що я досі можу працювати. Можливо, я не входжу до списку A-list, але я все ще тут.

Я пам’ятаю, що мій батько ніколи нічого особливого не казав, але його єдина порада була: «Будь терплячою і залишайся вірною собі». І я думаю: добре, у мене не було суперхітів, але я все ще тут – після всіх цих 30 чи 40 років. Я вже навіть не знаю, скільки.

У фільмі дуже важлива тема віку. Головному герою 49 років. А що означав для вас сам цей момент?

Кʼяра Мастроянні: Страх перед 50-річчям. У мене це сталося під час пандемії коронавірусу. Я думала: «Боже мій, зараз пандемія, а коли я з неї вийду, мені буде 53». Тепер мені 54. Але так, я дуже боялася. До того ж для жінки це так: одного дня тебе бачать, а наступного дня тебе вже не бачать. Але це, звичайно, дуже поверхневий чоловічий погляд.

Для мене це був радше страх і шок. Потім я почала думати: «Отже, 50 – це пів століття». Моєму синові тоді було рівно вдвічі менше – 25. І я подумала: «Коли йому буде 50, мене вже не буде». Я, чесно кажучи, збожеволіла. Я справді збожеволіла.

Ви стали більш схильною до самоаналізу?

Кʼяра Мастроянні: Ні, я завжди, на жаль, була схильною до самоаналізу. Завжди. Навіть занадто, занадто сильно. Тому що коли ти надто багато аналізуєш себе, іноді перестаєш діяти. Ти ніколи не перебуваєш у дії. Тож ні, мені не потрібно було чекати 50 років, щоб почати займатися самоаналізом.

У фільмі багато говорять про те, як змінилися стосунки між чоловіками та жінками. Чи відчуваєте ви, що французьке суспільство справді змінилося на краще?

Кʼяра Мастроянні: Так, так, так. Безумовно. Тому що, коли ти хочеш показати портрет чоловіка мого віку сьогодні, ти не можеш оминути цю тему. Якщо він змушений думати про свої минулі любовні історії, це новий спосіб переглянути своє любовне життя крізь призму #MeToo, нового фемінізму і всього іншого. І я думаю, що це на краще. У мене 25-річна донька, і я дуже рада, що сьогодні вона може жити своїм життям краще, ніж 20 чи 10 років тому.

Мені здається, чоловіки стали значно більш усвідомленими щодо цих питань, цих феміністичних проблем.

Але для мене у фільмі цікаво те, що твій персонаж постійно оцінює власне любовне життя, а жінки, яких він зустрічає, – Аніс Демуст’є або Тіна, – здається, не дуже цим переймаються.

Щоразу, коли мій персонаж зустрічає когось, він отримує новий ляпас. Донька дає йому ляпаса, колишня дівчина дає йому ляпаса. Усі його б’ють. І хоча він не зробив нічого справді страшного – він очевидно не монстр, – можливо, проблема в тому, що він ставить собі неправильні запитання. Або він просто збився з дороги. Або, можливо, через смерть батька все його життя розвалилося.

Жінки в цьому питанні набагато випереджають нас. Тому його маленькі сумніви щодо цих речей – наскільки вони важливі порівняно з тим, про що вони думають, що вони пережили й які питання ставлять собі самі?

І я сподіваюся, що молодому поколінню буде цікаво побачити, як чоловік мого віку ставить собі ці запитання. Вони не скажуть: «Вже надто пізно, ти більше не актуальний, треба було запитати себе про це раніше».

Я думаю, що ніколи не пізно змінитися. Це також те, про що говорить фільм. І це те, що говорить промова Голшіфте: люди думають, що вже пізно, але ніколи не пізно стати кращою людиною.