Лінивий, безталанний народ

«Не країна, а суцільна фієста! А працювати коли?!» – скаржиться знайомий підприємець, власник невеликого виробництва і принциповий шанувальник «Кодексу законів про працю». Слово «фієста» він вимовляє як брудну лайку, але зрозуміти його почуття неважко. Заледве налаштувавшись на роботу після зимових свят, співробітники поринають у весняні, а після «травневих» вже линуть мріями у сезон відпусток. Вихідних не так уже й багато – стільки ж у Франції або Польщі – але ми маємо набагато нижчу продуктивність праці. Тож резонно себе спитати: чи не забагато відпочиваємо? Хіба українці не здатні подолати свою предковічну лінь і вирватися нарешті з гнилого пострадянського болота? Невже ми і є отими «совками», котрі годні лише сачкувати в очікуванні ситної пайки?

Нарікання на ледащий і дурний народ, на жаль, не безпідставні. Згідно з дослідженнями, продуктивність праці в Україні учетверо нижча за європейську і у 6,5 разів – за американську. Встидно сказати, але нас далеко випереджають навіть сусіди по пострадянському болоту – білоруси та росіяни. Нехіть українців до роботи підтвердить кожен другий роботодавець: те, що можна зробити за кілька годин, українець може розтягувати на півтижня. Причому дивовижну здатність до прокрастинації ми виявляємо незалежно від роду занять: завзято сачкує і пролетаріат, і офісний «планктон», а часто – навіть самозайняті. Не дивно, що дух капіталізму, якого прикликають єврооптимісти, кружляє над Україною, але приземлитися ніяк не наважиться.

Відсутність трудового ентузіазму прийнято списувати на тяжку спадщину «совка». Мовляв, за 70 років безглуздого господарювання радянська влада сформувала такий же безглуздий тип особистості: безініціативний, інфантильний і абсолютно непристосований до ринкових умов. Доля істини в цьому є: радянські люди справді не дуже рвались на трудовий фронт. Ударники соціалістичної праці, котрих ставили у приклад кільком поколінням, по суті, були досить нечисленним і скороминущим явищем. Зате мільйони радянських робітників та службовців роками не працювали, а лише створювали видимість праці в очікуванні получки. І допоки ми не подолаємо у собі ментальний вірус «совка», доти будемо страждати «на нашій, не своїй землі».

Але нашим трудовим недолікам є більш прозаїчне пояснення. Насправді більшість людей змінює свої звички, відповідно до поточних обставин. Принаймні після розпаду СРСР мільйони українців поринули у підприємництво, як конкістадори – до незнаних берегів. Крім того, мільйони наших пролетарів тепер успішно працюють у європейських країнах, буквально закохуючи в себе роботодавців. Тож з українцями все гаразд, питання лише в тому, наскільки вони вмотивовані. З мотивацією у радянських людей і справді були проблеми: «хоть работай, хоч сачкуй», все одно доведеться стояти в чергах, а потім розтягувати залишки зарплати до наступної получки. Але проблема не у ментальній інфекції «совка», а в тому, що умови життя для багатьох українців суттєво не змінились, а для когось навіть погіршились.

Найефективніше вбиває трудову мотивацію бідність працюючого населення. На жаль, для України це печальна дійсність, бо навіть тяжка багаторічна праця не гарантує достатку: ні зараз, ні на пенсії. Про причини української бідності давно сперечаються економісти, але наслідки від цього не змінюються: поки працівник балансуватиме на межі виживання, трудового ентузіазму очікувати не варто. Грубо кажучи, не буває лінивих – бувають недостатньо вмотивовані. Страх голоду і остаточного зубожіння – поганий мотиватор, оскільки перетворює працю на відбування панщини. Історія не знає жодного випадку, коли праця невільників була продуктивною. Тут варто згадати, як колективізація перетворила досить заможне українське село на зону економічної депресії.

Ситуацію поглиблює успадкування бідності, корінь якої – підсвідома впевненість в тому, що суттєво поліпшити своє матеріальне становище неможливо. Тому, чиї батьки і друзі живуть, ледве зводячи кінці з кінцями, легше прийняти бідність як фатум, ніж спробувати вирватися з неї. А якщо бути бідним тобі на роду написано, то який сенс пробиватись нагору, прагнути професійного та кар’єрного зростання? «Прилаштуйся» собі, де попало, і сачкуй до самої пенсії, заливаючи відчуття соціальної несправедливості дешевим пивом. Для роботодавців такі працівники – сущий головний біль, а для національної економіки – все одно, що пісок у підшипниках. Тим більше, коли на часі – не просто сталий розвиток, а форсована модернізація економіки.

Загалом апатія працюючого населення – це результат соціальної аномії, тобто невідповідності між суспільно прийнятними цілями та шляхами їхнього досягнення. Бути заможним та успішним – одна з базових цінностей сучасної епохи. Поколінням українців змалку втовкмачують, що це результат старанного навчання та сумлінної праці, але на практиці ця драбина нікуди не веде. Переконавшись у цьому, люди пристосовуються до неприємної дійсності по-різному: деякі шукають обхідний шлях, але більшість просто розгублено зупиняється. І доки відтворюватиметься аномійний стан, доти українці демонструватимуть найгірші риси «совків» і розкриватимуть свій потенціал, потрапивши в інше середовище (наприклад, з картою поляка у кишені). А нашим роботодавцям тільки і залишиться, що повторювати міфи про «совкову» інфекцію та лінивий, безталанний народ.