Львів як текст

На мурах його можна побачити усміхнені лики святих, сплетені їхні тіла, казкові сади, в яких не гуляв і сам Будда, розхвильовані озера з кораловими кораблями.

У постмодерністському світі часів «незалежности» вже неможливі утопії на кшталт нонконформізму попередніх поколінь, натомість на очі виходить звичайнісінька геопоетика. Геопоетичні образи уособлюють соціокультурний розвиток країни, а світ уявляється розгорнутою образно-метафоричною мапою. При цьому активізуються іконічні конвенції та неминучі пересування, в результаті чого згаданий світ постає як поверхня анімаційних зображень, і вже не вільно говорити лише про ментально-топографічні комплекси «київського», «харківського» чи «львівського» тексту як одинокі позначки територіяльної ойкумени.

Загалом геопоетичний простір України - це семантичне поле, що сприймається зазвичай як типова топологія. Тут географічні образи завжди дорівнювали зазвичай таким іконічним знакам, як «Розстріляне Відродження», «Будинок «Слово» чи «Держпром» у т.зв. «харківському» тексті або «кулінарка», «Ірпінь» і «видавництво «Смолоскип» (ідейно-духовні центри альтернативних ініціятив) у «київському тексті» чи «телефонна буда» (поетичний топонім Р.Скиби) і «Лемберґ» (культурно-топографічний символ Львова) - у «львівському тексті». Наразі відбувається актуалізація контекстної комунікації, себто такого типу передачі інформації, коли головним стає не сам зміст, а трансляція відповідного, наразі іконічно-стереотипного контексту. Цей тип комунікації важко заперечити навіть в умовах постмодерного дискурсу, оскільки основна інформація надходить на рівні такого передбачуваного послання, що не перевіряється текстом, а сприймається як даність

Втім, у розмові про літературний Львів філологічний аналіз шкідливий, оскільки передбачає ідеологію традиційних форм мислення, які виключають нові методи інтерпретації мистецтва. Семантично беручи, «Львів» - це «місто Лева», але у спокусливій геополітичній назві «Лемберґ» вчувається фонетично більш виправдане «lamb», себто «ягня». І найбільш складним у дослідженні цих речей залишається не бажання зрозуміти те, чого ми не знаємо про Львів, а устремління забути те, що нам відомо про це місто, збагнувши його роль у формуванні «цісарсько-королівського» минулого України в сучасній літературі.

Тож розмова про «львівську» поетику вимагає не лише естетико-духовної підготовки, але й знаття контексту, в якому існує автор. У львівському контексті, до речі, неважко загубитися. Це особливе мистецтво досліду - уміння не шукати правильного шляху, а знехтувати ним так само, як і рештою доріг, сходжених офіційними туристами від літературознавства. Це означає віддатися на поталу Міста, позбутися культурно-історичної пам'яти і стати ідеальним фланером, вуаєристом і блукальцем. І читати тільки те, що трапляється на невиспані очі прибульця зі Сходу. Причому вже на ефемерному кордоні між «сонними» світами Східної та Західної України.

Філософія кордону взагалі полягає у непідкоренні певних локусів історичного простору клясичним законам адміністративного розвитку. Життя на кордоні, поза кордоном і самим кордоном - це уміння розрізняти приховані контури самодостатніх територій. Завважмо при цьому, що саме кордон як еквівалент культурно-історичної експансії породжує динамічний геопоетичний образ. Іноді культурні центри і кордони суміщаються, співіснують, поєднуючи різні просторові характеристики. Наприклад, А.Окара значить, що «Західна Україна - це буферна зона, проте у чіткому розумінні, не лімітроф (проміжний простір між цивілізаціями), як думає багато хто, а саме лімес (хитлива окраїна цивілізаційної платформи), причому лімес саме поствізантійського, а не західноєвропейського простору (лімесом Західної Європи слід було б вважати Чехію, Угорщину, Словаччину, Польщу, Хорватію - протестантсько-католицькі, але не романо-германські країни).

Загалом культурний ляндшафт може бути символом трансцендентного, а може бути принципово персоналізований. Про «трансцендентне», що формує поетику творів прикарпатської поетки Г.Петросаняк, значить Ю.Іздрик: «Присутність гір, чи, радше, присутність їхньої відсутності відчувається у всьому - у тому, як бачаться авторці архітектоніка міст та позірна відкритість долин, як вибудовує вона химерні маршрути своїх подорожей... Поетеса знаходить ізоморфію зневаженого вітцівського ландшафту на барельєфах міських мурів, що падаючи, випускають у небо хирляві пагони шпилів, у вируванні різних урбаністичних потоків, у підступній гострокутності інтер'єрів, у метаморфозах власного тіла нарешті».

Зрештою, і «станіславський», і «львівський», і будь-які інші «неформальні» феномени, що виразно актуалізувалися в Україні з початком 1990-х років, варто розглядати за своєрідні явища літературного «сквотизму».  Хоч насправді при цьому не відбувалось захоплення конкретної території для організації культурного життя, як це спостерігаємо на прикладі московського арт-сквоту Петлюри, театрального сквоту Єпіфанцева-Тегіна, або петербурзької комуни «Пушкінська 10», але наразі важать програмні інтенції тих чи інших спільнот щодо містифікованої реорганізації культурного ляндшафту, як це спостерігаємо на прикладі величезних переліків, що вже стали фірмовим знаком Ю.Андруховича.  «Це моя територія, це мій підозрюваний і зневажуваний світ, - значить сей автор, - фортечні мури навколо нього давно повалено, рови засипано історичним хламом і культурним сміттям, якоюсь битою порцеляною, чорною гаварецькою керамікою, гуцульськими кахлями, моя лінія оборони - це я сам, але в мене немає іншого виходу, як тільки боронити цей шматок, цей клапоть, ці клапті, що розлазяться навсібіч».

До речі, Борхес в оповіданні «Тльон, Унбар, Орбіс Терціюс» так само описує процес утворення енциклопедії для вигаданої країни, що поступово мусить вплинути на конфігурацію реального світу. Завдання полягає у тому, щоби «зобразити світ, який не був би надто несумісний із світом реальним. Розсіювання предметів з Тльону по різних країнах, очевидно, повинно було завершити цей плян». Тут світ вигаданого Тльону - це світ Постмодерну, визначальною геометрією якого постає не точка (територіяльний центр), а поверхня (культурний ляндшафт), пересуваючись якою індивід автоматично змінює оточуюче середовище. Те саме вільно спостерегти у «львівських» текстах на кшталт «Напівсонних листів з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі» В.Яворського, а також у романі «Мальва Ланда» Ю.Винничука.

Так, розвиток довколишнього світу в культурному ляндшафті Львова, описаний у вищезгаданому романі Ю.Винничука, представлений аморфним світом велетенської Сміттярки, своєрідною метафорою історичного минулого, а також «незалежного» сучасного України: «Там, удалині, аж ген на обрії, пишно і урочисто височіло сміття. Наче пасма гір, і Бумблякевичу навіть здалося, що він знаходиться не на львівських околицях, а десь у блаженній Індії, і то вдалині сяють вершини Гімалаїв, куди зійшов дух Готами Будди, і навіть можна розрізнити його долоню, яка привітно благословляла мандрівця".

Цікаво, що кожен з геопоетичних образів покликаний сприйматись у контексті інших, існуючих образів як засобів організації художнього світу. «На мурах його можна побачити усміхнені лики святих, сплетені їхні тіла, - описує Ю.Винничук романний ляндшафт світу своєї Сміттярки, що нібито існує в самому осерді сучасного мегаполісу - казкові сади, в яких не гуляв і сам Будда, розхвильовані озера з кораловими кораблями. А ось лише погляньте - мчать на конях мисливці, а перед ними сполохані олені... майорять прапори і коругви - військо спинається на узгір'я... діви прекрасні купаються в озері, ось їхня одіж розкішна, ось їхні сандалії і стрічки, намиста, браслети, ковтки і перстені... а тут уже потужна техніка космічних армій - готові до старту крилаті ракети, літаючі панцерники і всюдиходи, а головне - усе військо в блискучих латах, що дзвенять на вітрі і зблискують на сонці, немов діаманти".

Певною мірою постмодерна сублімація в Ю.Винничука передбачена досвідом утилізації культурних архетипів з художнього світу вищезгаданого Х.Л.Борхеса, зокрема в оповіданні «Алеф» (за назвою містичного локусу, де всі події - як історичні, так і сюжетні - тривають одночасно). «Мільйони явищ - з тих, що радують око, а також жахливих, - жодне з них не вразило мене так, як той факт, що всі вони відбуваються в одному місці, не накладаючись одне на друге і не будучи прозорими», - завважує герой оповідання.

Як бачимо, і Борхес, і Винничук формують ментальні простори нового типу. «Відбиваючись» один в одному і постійно розмножуючись, ці одновалентні образи надають будь-якому з «територіяльних» текстів унікального характеру. Виникає зростаюче поле семантичних смислів, кожен з яких послідовно виходить на все новий рівень трансляції.

Тож геопоетичні образи репрезентуються як ключові концепти культурного простору, що створюють власні концептуальні лякуни. Втім, їх інтерпретація не завжди адекватна їхній значущості. Так, у передмові до «Мальви Ланди» А.Бондар завважує неофіційну лексику автора і порівнює його прозу з творами В.Гомбровича, Б.Грабала і Ч.Буковскі, а другий з передмовців, а саме Р.Семків, значить, що «Винничук просто гарно пише», і вказує на його почесне місце на черговому Львівському форумі видавців поміж М.Павичем і П.Коельо. Наразі маємо приклад профанованого культуртрегерства, характерного для репрезентативних методик «київського» культурного ляндшафту - з відповідною алюзією на тексти «світової культури», що зазвичай репрезентують традиційну для просвітництва схему «центр - периферія - провінція».

Важко сказати, де тут місце для Львова як тексту.

Довідка ZAXID.NET

Ігор Бондар-Терещенко - поет, письменник, контркультурний літературний критик.