Лютеція
Культура

Лютеція

Уривок з нового роману Юрія Винничука

ZAXID.NET, 26 серпня 2017 1030 0

Цього року відомий львівський письменник Юрій Винничук презентує на Форумі видавців свій новий роман - «Лютеція». За словами автора, книжка, «як завжди», вийшла про любов. Видавництво «Фоліо» описує «Лютецію» як постмодерний роман з елементами містики, детективу, еротики, гумору і смутку:

«Герої шукають таємничу Лютецію, дівчину зі снів; автор намагається довідатись, ким він є насправді, шукає інформацію про свою родину - і все це на тлі нестримних любовних пригод не тільки автора, але й львівського Дон Жуана 1840-х років Івана Вагилевича».

ZAXID.NET знайомить читачів із початком нової книжки львівського автора.

* * *

Вступ. Лютий 1988. Львів. Винники.

З вікна мого будинку видніє вдалині широке розлоге пасовисько, на протилежному краю якого – темно-зелений плащ густелезного лісу. Пасовисько вкрите снігом і нагадує чистий аркуш паперу, на якому аж кортить щось написати. Інколи ворони та галки і справді вправляються в китайській каліграфії, але вітер, знявши густу білу завію, швидко відновлює чистоту й незайманість снігової ковдри. Чорні кістляві граби, якими переважно заріс ліс, часто приковують мою увагу, я міг досить довго вдивлятися в їхню чорноту, у їхні покручені стовбури, схожі на скелети з піднятими сухотними руками, мовби сподіваючись побачити когось, хто небавом вийде з-за дерев і рушить навпростець через поле до мене. Там, за лісом, пролягає дорога, сновигають авта й автобуси, і з одного такого автобуса, цілком можливо, міг би хтось вийти, хтось для мене цікавий, кого я потребую в цей час, у час розпачу й самоти. І уява моя вимальовує того таємничого когось, а точніше, ту якусь, – ту, що ось зараз виходить з автобуса й запитує, як пройти до мене. На неї очікує півгодинна хода проти вітру, отож вона закутає обличчя шаликом і вперто долатиме сніги, можливо, не раз послизнеться і впаде, але тут, зоддалеки, її манитимуть освітлені вікна мого дому. Я дивлюся на ліс, інколи здається, що там і справді відбувається рух, щось між дерев миготить, але мені жодного разу не вдається роздивитися, що це таке, бо триває воно секунди, а все ж я продовжую вдивлятися, аж поки в очах не рябіє, а біла білина снігу починає поволі підніматися, мовби хтось, хто спав під цією ковдрою, раптом прокинувся й зібрався встати, але не вставав, а лише перевертався на другий бік і знову засинав.

Мене пронизувала самотність, гнітила і чавила всі відчуття, але я був сам на сам зі своїми книжками, вони співчутливо дивилися на мене й намагалися звабити, щоб я узяв котрусь із них до рук і забувся, не думав про те, що мене гнітить, і я брав котрусь, розгортав посередині, прочитував кілька речень, і гаряча хвиля неприємного болю затоплювала мене. Я відкладав книжку й сидів, тупо вдивляючись у вікно. Я не вмикав телевізора, не отримував газет, я не знав, що відбувається довкола, і не бажав нічого знати. Мені ніхто не телефонував, зрештою, я мало кому повідомив свій номер. Мені було сумно... Може, не так сумно, як тужливо, але за чим я тужив, було б важко сформулювати. Самотність була біля мене завжди, я звик до неї настільки, що вона перетворилася на невід’ємну частину мого «Я», вона обдаровувала мене солодкими видіннями, я завдячував їй усім, чого досяг. Не покидай мене, моя самотносте, не покидай, моє останнє слово буде словом подяки тобі.

Інколи я ловив себе на дивному почутті жалю і співчуття до самого себе, мені здавалося, що я знову маленький хлопчик, якого веде за ручку уявна бабуся, бо живої давно вже нема. Я заплющую очі й відчуваю свою долоню в її – теплій і зашкарублій. Мене пронизувала ненависть, я ненавидів країну, в якій жив, але, не маючи змоги вирватися з її клітки, опинився у внутрішній еміграції. Більшість друзів – літераторів і художників – які творили тодішню богему і з якими я любив спілкуватися, роз’їхалися або померли, я опинився на безлюдді. Тепер я спілкувався з людьми, з якими раніше почував би себе нудно, а тут навпаки – я тягнувся до них, та тільки для того, щоб знову відчути самоту, байдужість до всього і ненависть, тупу ненависть, яку неможливо було приглушити жодним вином. Моя самотність нагадує алкоголізм, я п’ю її зі смутком, але не без вдоволення, цей стан мені навіть до вподоби, я відчуваю, що бути самотнім – це той дар, яким рідко хто може похвалитися. І це водночас, наче стан абстиненції, коли тривалий час не п’єш і знаєш, що можеш за будь-якої хвилини випити, але стримуєш себе. Отак і я – можу взяти й зателефонувати комусь, і того дня самотність розвіється бодай на один вечір, але я не телефоную, я вдивляюся в чорноту лісу, і те, що там мерехтить – щось строкате, заманливе – приковує все більшу мою увагу. Мигне то червоний, то білий колір, мовби хтось причаївся там і подає мені сигнали: біле, червоне, біле, червоне...

Можливо, ці сигнали й можна розшифрувати, і навіть, можливо, вони адресовані мені, але я не володію здатністю розуміти їх, хоча певна закономірність у миготінні цих барв мусить бути. Шкода, що не маю бінокля, на такій відстані розгледіти щось неможливо. Урешті не витримую, взуваю чоботи, светра, кожуха й шапку та йду, прихопивши ліхтарика, через поле просто до лісу. Мерехтіння то з’являється, то зникає, а вітер січе в обличчя снігом і жалить щоки, очі сльозяться, скидаю рукавицю й витираю їх долонею, але за мить вони продовжують сльозитися. Вітер дме з усе дужчою силою, крутить сніговими вихорцями, піднімає цілі вітрила снігу й кидає навперейми, іти стає все важче, ноги грузнуть по коліна, сніг забивається за халяви. Але тепер, коли я дивлюся в бік лісу, то вже не бачу того барвистого мерехтіння, бо сніг сліпить, не дозволяє придивитися.

Я вперто суну вперед, опустивши голову, бачу тільки сніг і свої ноги, окуляри, заліплені снігом, я зняв, раптом до моїх вух долинають звуки, схожі на поскрипування, легеньке поскрипування хвіртки, хоча звідки тут хвіртка в лісі. Нарешті сніг перестає дошкуляти, я опиняюся поміж дерев і щойно тепер можу відсапатися, тут нема такого вітру, дерева захищають від снігу, я витираю окуляри хустинкою, накладаю і бачу, що змилився, збився з дороги. Коли увечері зайти до лісу і вдивлятися в його темряву, то здається, наче вдивляєшся в причаєну сутінь своїх нутрощів. Лячно стає ступити бодай один крок, бо дошкуляє думка, що хтось тут щойно побував, буквально за хвилину до тебе, і якщо затамувати подих і прислухатися, то можна почути ще його даленіючі кроки в скрипучому снігу. Либонь, треба пройти трохи вбік, та йти засніженим лісом непросто, бо тепер уже заважає хмиз, що причаївся під кучугурами, гілляччя хапає за ноги, цупкі мацаки облисілої ожини шарпають за штани, кілька разів довелося впасти й запорпатися обличчям у сніг. Аж ось мигнуло! Це воно – біле, червоне, біле, червоне... Ще кілька кроків і те, що я бачу, викличе в мене жах, бажання кинутися тікати. Яким божевільним був мій намір вирушити до лісу надвечір, сутінки саме почали гуснути, а ворони угорі мостилися на нічліг і голосно каркали, мов на цвинтарі. А перед моїми очима вигойдувалося оте – біле, червоне – дівчина на мотузці. Жовтий снопик світла осяює її бліде потемніле обличчя, воно дивиться вниз. На опущених уздовж тіла руках видніють синці й чорні нігті. Густе довге волосся розкуйовджене, у ньому заплуталися дрібні сухі галузки, а на чолі видно воронячий послід. Очі видзьобані, вуста теж, крізь мертвий оскал просвічують білі зуби. Я позадкував, перехрестився, роззирнувся й кинувся тікати, я біг через пасовисько, а вітер мене підганяв у спину, я біг, а в очах мені стояв той усміх.

Удома я зателефонував у міліцію й повідомив про знахідку. І так моя самотність того вечора розвіялася. Я знову сів біля вікна, поклав перед собою стопку паперу і хотів щось писати, але з голови не йшла повішальниця, хоча світло в кімнаті більше не дозволяло бачити ліс. Я пригасив його, у краєвиді простовіч нічого не змінилося, але я раптом усвідомив, що довкола запанувала мертва тиша – ні шуму вітру, ні гавкоту собак, ні людських голосів, які хоч і дуже приглушено, та долинали до моїх вух, я примружив очі й побачив темну постать, що йшла через пасовисько, ішла дуже повільно, заточуючись, грузнучи у сніг ледь не по пояс. Мені здалося, що то йде та дівчина, іде до мене, мурашки побігли мені по спині, я вхопив дерев’яне розп’яття і приставив його до шиби. Так тривало, може, з годину, постать продовжувала рухатися в моєму напрямку, але там під лісом заблимали фари й стало ясно, що приїхала міліція. Кого ж вони там побачать, якщо вона вже покинула дерево?

Розділ перший. 1987. Винники.

Життя на околиці привабливе тим, що у відчинені вікна вливається свіже повітря, просякле пахощами квітів, а увечері обов’язково діждешся несподіваних гостей. І нетлі – це просто невинні літаючі пелюстки, які водномить приклеюються до будь-якої поверхні й завмирають. А коли влітає кажан, його завше чути, він, потрапивши в ненависне царство світла, починає намотувати нервові кола, шугає зі страшною швидкістю, вигнати його просто так неможливо. Відчиненого вікна він уже не бачить. Але є сачок, я просто наставляю сачок на траєкторію його руху – і він влітає, заплутується і завмирає. Далі виношу його на балкон і випускаю, витрушуючи з сачка, інколи це триває кілька хвилин, бо помогти йому виплутатися я не наважуюсь – зуби у нього гострі, кігті теж.

Гірша справа з пташками, коли залітають вони – це завше стрес, бо залітають вони тихенько і непомітно, сідають на книжки десь за спиною і сидять певний час без жодного звуку. Я в цей час щось пишу або читаю, перебуваючи весь у зовсім інших вимірах, поза цим і паралельним світом, занурений у вечірню тишу, а тут раптом: «Чікккірікккк!» І я зриваюся, як опечений! Що це було? «Чікккірікккк!» Гарячково роззираюся. А воно сіреньке, маленьке, нікудишнє, але не горобець, дзьобик надто довгий, очка стривожені – не відразу й помітиш. Воно видало єдиний даний Богом йому звук, іншого воно не знає, і налякати мене, щоб я скис, не хотіло. Тому дивиться на мене так само ошелешено, як і я на нього.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук