Як театр Курбаса переосмислив аргентинську легенду

Львівський театр імені Леся Курбаса зіграв останню у цьому сезоні виставу María De Buenos Aires. Вистава незвична, адже у постановці Євгена Лавренчука культова танго-опера Астора П’яццоли та поета Орасіо Феррера переплітається з уривками роману Юрія Винничука «Танго смерті», а також творів Євгена Наконечного та Ганни Арендт.

Як поєднати кабаре, танго та Голокост? Здавалося б, ніяк. Проте театру вдалось зробити неможливе. Крім несподіваних і часом карколомних поєднань, вона час від часу балансує на межі кітчу, проте щоразу їй вдається втриматись. Або принаймні майже щоразу.

Вистава є дивною сумішшю танго, текстів про Голокост, численних асоціацій з легендарними фільмами та російсько-українською війною.

Сцена з вистави

Усе починається в кабаре. Це кабаре Буенос-Айреса чи Casino de Paris? Тобто відразу виникає місток між континентами та епохами. А приміщення театру, де колись було кабаре, стає не просто місцем, а повноправним учасником дійства.

Сцена з вистави

Хтось невідомий та невидимий хоче поговорити з психіатром, що працював під час Нюрнберзького процесу (Олег Цьона), проте робить це анонімно. Його слова – лише субтитри. Це одна з сюжетних ліній, що червоною ниткою проходить крізь усю виставу. Це майже детектив, що сцена за сценою розкриває несподівані повороти.

Основних ліній у виставі три: опера П’яццоли, сюжети з «Танго смерті» та ця, що перегукується з популярним сьогодні романом «Нацист і психіатр» (саме за ним поставлено фільм «Нюрнберг»). І це не єдина кіноасоціація: тут можна прочитати і «Загибель богів» Вісконті, і «Нічний портьє» Кавані (а може не прочитується, а лише ввижається?). Тут вгадується танець смерть, danse macabre, який герої вистави танцюють у ритмі танго. Ще одне танго, з унітазами в обіймах, неоднозначно перекидає ще один місток між війнами та епохами.

Сцена з вистави

Можливо, хтось звинуватить авторку у спойлерах, проте переказувати виставу – річ марна. Змалювати словами увесь той містичний балаган неможливо. І, скоріше за все, для кожного глядача він свій саме через безліч власних трактувань. Режисер провокує, натякає, бавиться та бавить.

Вибухова суміш сюжетів, географії та часу так само легко змішує стилі: драматичне танго, трагічні події, смерть та музика стають образами, масками, що проходять повз глядача та провокують його на спогади та культорологічний шал, що відроджує уяві чимало усього.

Велику (якщо не головну) роль тут відіграє музика. Усе інше було б зовсім дивним, адже вистава позиціонується на афішах як опера. Твір П’яццоли у виконанні Тамарі Ґорґішелі (Марія) та Марка Свіжінського (Мандрівний співак) є найяскравішими та найемоційнішими частинами вистави. Хочеться відзначити і роботу Миколи Берези (Оповідач), гострого, яскравого, часом епатажного та дуже доречного.

Сцена з вистави

У виставі задіяний симфонічний оркестр INSO-Lviv. У просторі театру Курбаса, де практично немає відстані між глядачами та акторами, між сценою та залом, музика заповнює усе та усіх.

Загалом вийшло дуже цікаво. Це вистава, яку можна дивитись декілька разів, обговорювати, сперечатися про неї, можна не погоджуватися з нею, не приймати та не сприймати, проте точно не нудьгувати.

Фото театру імені Леся Курбаса.