У Національному музеї триває виставка Володимира Семківа Kindergarten, що відкрилась у межах львівського Тижня скульптури. Ми поговорили з автором не лише про цей проєкт, а й про роль скульптури у просторі міста та навіть у процесі трансформації суспільства.
Почнімо з проєкту Kindergarten. Розкажіть, будь ласка, чому саме ця тема, ця концепція, і як вона корелюється з загальною темою Тижня скульптури «Слід пам’яті»?
Безпосередньо про пам'ять у нас лише одна робота, вона називається Memento mori. Але вона не про смерть, а про любов до життя. Всі роботи – зображення маленьких дітей. Вони бавляться, ображаються, катаються на гойдалці.
Найперше, що б я хотів донести цією виставкою, це нагадати про цінність моменту. І пам'ять тут якраз відіграє роль його ловця. Знаєте, зараз такий час, який дуже загострює важливістькожного моменту, бо розумієш, що завтра може не бути в тому страшному часі, в якому ми живемо.
І я хотів би ще раз підкреслити те, як важливо ловити, берегти цінність кожного моменту. Кожен може відчути це через своїх дітей, може через своє дитинство.
Якщо я добре зробив свою роботу, то вона має торкати кожного.
Тема дитинства в умовах війни є однією з найболісніших тем. Поєднання тендітності та беззахисності дитинства та монументальної форми було для вас важливим?
Для мене в першу чергу було важливо, що ми можемо сприйняти все наше суспільство, цей весь Kindergarten, через дитячу безпосередність. Актори та діти завжди найвиразніші у жесті. Більше ніхто. Але актори вчаться на це, бо це їхня робота. А для дітей це природно, бо вони ще не вміють виражати словами свої емоції, в них ще немає зайвих нашарувань, думання, говоріння. Вони виражають ті емоції, які і ми переживаємо.
Коли я робив ескізи, я думав, чого я саме це роблю? Чому саме цю емоцію? Чому одне мене торкає, інше – ні. Я зрозумів, що в тому, що не залишає байдужим, в жесті, є глибший сенс, до нього може з різних сторін підходити. Тож вирішив, що треба це зробити та показати людям.
Ваша скульптура так само є у громадському просторі (йдеться про скульптуру «Відвага» на площі Митній – ред.)? Розкажіть, будь ласка, про співіснування сучасної скульптури та громадського простору, яке часом викликає конфлікти.
У нас, в принципі, скульптура завжди була присутня у громадському просторі. Ми йдемо накатаним шляхом, яким довший час йшли. Тобто скульптура має обслуговувати ідеологію. Тільки таке в громадському просторі толерується. Раніше були леніни, проте чи зараз пам’ятники нашим героям обов’язково мають бути бронзовими ідолами? Саме такі уявлення існують в головах людей. І я все своє свідомо-мистецьке життя з цим борюся. Хоча зараз це швидко змінюється.
Ми зробили з дружиною (архітекторка Юлія Семків, – ред.) меморіал Небесної сотні в Івано-Франківську. «Стіна пам'яті Небесної Сотні» – це такий антимонумент. Стіна довжиною 18 метрів з дзеркалом, на якому – лише силуети людей. І текст: «Тим, хто віддав життя за гідність, з якою можеш дивитись собі в очі». Ідея була в тому, щоб це не був пам’ятник, до якого приходять раз на рік квіти покласти, а який би щодня якось контактував з людьми. Хотілося наголосити, що ці герої є людьми, а не ідолами. Порівняти їхню жертву зі своїми вчинками.
Звісно, є різні варіанти, але, як на мене, скульптура має значно глибші функції, ніж коли її просто хочуть звести до якоїсь фігури. Проте зараз пішла ще одна хвиля. Відхід від ідолів спричинив моду робити скульптури на лавочках.
Я б не хотів критикувати, але так, наприклад, зробили в Івано-Франківську Опанаса Заливаху. Це ж якась дуже дурна мода. Такий тип пам’ятника не всім пасує. Є в Києві такий пам’ятник акторові, то ок. Ну але ж Заливаха дисидент, зовсім інша постать. Мені здається, що не можна до нього ставитися так, щоб хтось собі селфі зробив і все. Це неправильний підхід. В принципі, нерозуміння постаті. І не обов’язково робити його фігуративно, можна інакше.
Тобто маємо дві крайності: або ідеологія, або реклама. Як на мене, скульптура має нести іншу функцію. Вона організовує простір та працює з сенсами. А головне, як я вже казав, має зачіпати емоції.
Звісно, можна підвісити патрану корову й гарантовано викликати сильну емоцію, шок. Але мені йдеться про суто мистецькі методи. В місті значно складніше зробити те, що зачіпає, але шоку не викликає. Бо шокувати людей завжди легко, або скандал зробити якийсь.
А зробити так, щоб це торкало глядача, щоб він міг в себе зануритись, це найбільша цінність, якою прагну в скульптурі. Коли ти проходиш повз, воно тебе чіпає, застрягає в думках, тоді ця скульптура виконує своє завдання.
Але ми всі різні. І, як бачимо на практиці, емоції скульптура може викликати протилежні. Що з цим робити? Як знайти компроміси?
Мені здається, що це важливо проговорювати, а першу чергу. У людей є страх, що поставлять чергову скульптуру низької якості й вже потім нічого не зробиш. Тобто люди мають знати, що певні проєкти поставлені не назавжди.
Важливо також комунікувати, щоб люди знали, про що проєкт, додавати описи. А загалом звичайно, кожен сприймає, як може, чи захоче. Але в нас іншої дороги немає. Сучасну скульптуру треба показувати, різні речі треба показувати. Це той візуальний досвід, який необхідно здобувати.
Нам бракує візуального досвіду. Лише маленький відсоток людей ходить в музеї. Але, наприклад, якщо поїхати в будь-яку країну Європи, то можна побачити, що усюди є сучасна скульптура, різне публічне мистецтво. Тому людей там це не дивує. Крім того, дітей в садочках, в школах водять в музеї сучасного мистецтва.
У нас це все треба починати по суті спочатку. Це величезний складний процес трансформації суспільства. Але це треба робити, хоч і малесенькими-малесенькими кроками.
Мистецтво, публічне мистецтво та скульптура, я думаю, це доволі важливий фрагмент такого розвитку. Адже навіть якщо не помічати, проходити повз, мистецтво все одно впливає. І чим якіснішим є це мистецтво, тим більше воно зачіпає, тим більше впливає.
Ви багато дуже працюєте з деревом. Розкажіть, будь ласка, про цей матеріал.
Деревом я зайнявся з початком війни. Я до нього ніколи серйозно не ставився. Нас вчили монументального мистецтва, одже скульптура – це бронза, граніт, чавун, інші камені та метали. Тобто, це щось, яке довго робиться і надовго.
Почалася війна, перші місяці в мене був ступор. Я думав, кому це треба? Але ж мене щось хвилює, болить вже зараз. Як я буду скульптуру з бронзи робити. Це якось навіть неетичним мені здавалось. А дерево дає можливість швидко виплеснути емоцію, думку викласти. Те, що зараз мордує.
Для мене це звернення до дерева було дуже органічним. Мабуть, я можу порівняти роботу з деревом зі начерком, коли ловиш сам суть. Або з поезією. Коли кількома словами чи кількома лініями ловиш суть речі, але водночас все це виглядає не буквально, багато залишається між слів.
І для мене дерево стало такою поезією, коли можна швидко зробити «живу», не замучену роботу. У ньому є живість, свіжа енергія.
Ви берете участь в проєкті, коли зі скульптурою працюють ветерани. Розкажіть, будь ласка, трошки про цей проєкт.
Та це одна приємність. Хлопці дуже добре допомогли Ярославові Мотиці з його скульптурою «Викрадення Європи». Ще минулого року виникла ідея зробити цю паркову скульптуру, яку він давно планував. Він поставив свого часу у Стрийському парку знамениту «Лілею». То вже років 50 минуло, може й більше. Він нею по суті почав кар’єру, а нова скульптура вже стане своєрідним її підсумком.
Я просто не міг не допомогти, я люблю Мотику, поважаю Павла Гудімова, який ініціював цей проєкт, бачу, що це благородна ціль. Крім того, те, що нам допомагали ветерани війни, було дуже важливим. І не лише зараз. Це теж дуже важлива частина сприйняття вуличної скульптури, коли люди дотичні до того, що робиться.
Вони можуть потім з дітьми чи навіть з внуками в парку гуляти й казати: дивіться, то я допомагав робити. І в них ніколи не буде відторгнення.
Хлопці насправді нам класно допомогли. Мені складно судити, але кажуть люди, які не мають відношення до мистецтва, що така робота дуже їх наповнює. Коли йде робота з матеріалом, з глиною, це дуже надихає. Я тішуся, якщо воно так працює.
То може треба ще з дітьми починати так робити? Тоді буде мінятися сприйняття простору у дорослих, як ви вважаєте?
Та звичайно. Пасувало б. Я бачив в центрі Помпіду в Парижі, як зовсім малі діти сидять на підлозі перед Матісом та собі малюють, її привели зі садочка чи зі школи, чому ні. І це може найважливіше, приводити людей до якісного мистецтва, дітей приводити. Щоб діти росли з розумінням мистецтва. Немає іншого шляху для еволюції.
Кожен може на своєму місці маленькими кроками робити щось, щоб потім наше суспільство змінилося на краще. Це не буде завтра чи за тиждень, чи за рік, а вже за кілька років – можливо.