Межі Львова – 2

Як відомо, кожна потужна людська спільнота справляє певний вплив на своє соціальне оточення, нераз свідомо прагнучи розширювати зону досяжності цього впливу та користуватися його плодами. В межах національних кордонів основними суб’єктами таких впливів стають зазвичай найбільші міста. Сучасна Україна є молодою державою, де форми та сфери впливу великих міст на їхнє довкілля годі вважати усталеними остаточно. І якщо столиці роль національного лідера належить за Божим та людським законами, то Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ і, звичайно ж, Львів ще продовжують «шукати свої межі» на мапі України.

Отже, де пролягають нині й де можуть пролягти в перспективі  неофіційні «межі Львова»? Наразі відомі дві різні відповіді на це питання. Львів прийнято вважати столицею Галичини й одночасно - «українським П'ємонтом», цілодержавним генератором незалежницьких та націєтворчих ідей... В своє всеукраїнське месіанство львів'яни неабияк увірували на зламі 80-90-х років ХХ століття, коли на короткому, але перенасиченому доленосними змінами відтинку історичного часу вони справді стали модераторами поступувань цілої нації.

На диво, навіть наймудріші представники національно-демократичної еліти не задавалися тоді питанням про неприродність - а відтак і невблаганну скороминущість - такого лідерства. В який спосіб здатне довший час вести всіх за собою місто, розташоване на околиці держави, під жодним оглядом не найпотужніше в цій державі й ментально чуже основній масі її мешканців; які ресурси має воно для цього задіяти, на які важелі натискати?.. Втім, на початках саме нетиповість Львова, його набагато рішучіша, ніж в решти країни налаштованість на розрив із комуністичним минулим спонукали багатьох українців із зацікавленням споглядати в наш бік. Проте чуда не сталося - найпалкіші прихильники незалежності виявилися чи не найгіршими користувачами незалежницького проекту. Сфера реальних впливів Львова швидко «стиснулася» до кордонів однойменної області, а «зачарування на Львів» змінилося роздратуванням від львівських амбіцій, неспівмірних із реальним потенціалом міста й громади.

Чи справді мусимо обмежитися роллю лише одного з 25-ти обласних центрів України? Чи за межами області інтенції львів'ян здатні викликати у всіх лише роздратування й спротив, а не захоплення й бажання співдії?.. Забудьмо наразі про всеукраїнські масштаби й почнімо обережно розглядатися довкола себе.

Звернімо увагу насамперед на Галичину - регіон, усередині якого практично відсутні етнічні, конфесійні та культурно-історичні поділи. Від часів Казімєжа Вєлькєго для будь-якої політичної потуги володіння Львовом майже нехибно означало володіння цілою Галичиною... За всі без малого 20 років новітніх національно-державницьких змагань жодна заявлена Львовом позиція, хоч яка неприйнятна для решти регіонів держави, ні разу не зустріла спротиву ні в Івано-Франківську, ні в Тернополі!

На тлі цих обставин викликає подив той факт, що після розпуску «галицької асамблеї» жоден значний проект не мав тереном своєї реалізації цілу Галичину й не об'єднав ресурси трьох галицьких областей. Невже зовсім не маємо потреби в таких проектах - при тому, що історична Галичина продовжує існувати як осібна реалія, інтереси якої не збігаються з лініями розвитку країни в цілому? Що тут можлива однозгідність, якої годі досягти на загальнонаціональному рівні?..

Принаймні один загальногалицький проект «напрошується сам собою». Галичина - край малих міст, здебільшого однотипних навзаєм та не схожих на малі міста багатьох інших регіонів. Майже всі вони мають славетну історико-культурну спадщину й... не надто успішно дають собі раду з конвертацією цього стратегічного ресурсу в поточні добробут та благоустрій. Чи не стала б цим містам у потребі така собі Галицька рада міського адміністрування, спроможна об'єднати зусилля влади, бізнесу й громадськості галицьких містечок та обстоювати їхні інтереси перед офіційним Києвом чи крупними інвесторами більш успішно, ніж це роблять самотужки адміністрації Золочева, Теребовлі або Рогатина? І чи не варто Містові Лева стати ініціатором постання такої структури та її лобістом на державному рівні? Адже слаборозвиненість галицької периферії створює чимало поважних проблем і для столиці краю.

Ширшою за Галичину сферою можливих впливів Львова є західноукраїнська спільнота - ті 7 регіонів Заходу нашої держави, які за різних часів та обставин колись належали до Європи. Можлива мета співдії цих регіонів виглядає очевидною - повернення європейськості українському Заходові, перетворення його на європейську вітрину держави, певну аналогію того, чим були країни Балтії в колишньому Союзі або Словенія з Хорватією в Югославській федерації...

Не є секретом, що європейський потенціал цих регіонів наразі слабо дається взнаки в царинах добробуту громадян, культури господарювання тощо. Й тут годі не застановитися над великою загадкою сучасної трудової міграції (західних) українців! Адже сотні тисяч наших краян перебувають нині на теренах європейських країн, або ж за останні 15 років пробували там протягом більш-менш тривалого часу. В цих людях слід бачити величезний євроінтеграційний потенціал України, набагато потужніший за неповороткі міністерства та парламентські комітети. Маючи неслабкий освітньо-культурний рівень, наші мігранти не лише бачили, а й мали змогу нераз «помацати руками» як працюють чеські комунальні служби, словацька дорожня поліція, іспанський сервіс; як поставлені в португальців ґаздування на землі, в італійців - класова боротьба, в поляків - охорона історико-культурної спадщини...

Збагачені цими знаннями й цим досвідом, ці люди повертаються в Україну, до своїх сіл та містечок і... там нічого не змінюється! Наш західний кордон залишається непроникним для цінностей та ідей. Навпаки, приплив останніх через східний та північний кордони відбувається так інтенсивно, ніби небіжка-імперія продовжує існувати! Чому так відбувається? Як запустити механізми природної «європеїзації знизу», змусити їх працювати на користь конкретних громад? Більш ніж доречним виглядає проведення конкурсу ідей та проектів на цю тему - і владним структурам не гріх виявити якнайбільше зацікавлення до такого конкурсу.

Львів є не лише природною столицею Західної України, а й найближчим великим міським центром для мешканців Хмельниччини, Вінниччини, деяких інших територій на схід від Збруча. Ми вже писали свого часу про унікальність місії Львова, який, з одного боку, є чи не найменшим з-поміж міст України, спроможних претендувати на позарегіональне лідерство, з іншого - має найбільший потенційний терен такого лідерства, котрий охоплює 10 із 25 адміністративних регіонів.

Існує принаймні два надзвичайно потужні чинники, які визначають спільність історичної долі цього розлогого й не надто однорідного терену. По-перше, драматизм української історії розгортається тут неперервно вже понад тисячу років (на відміну від Півдня й Сходу, де тяглість історичної традиції не сягає й трьох століть «углиб часу»), по-друге - протягом останніх півтораста років цей терен перебував на узбіччі загальноукраїнського економічного й культурного поступу, фактично на становищі аграрної периферії індустріального Сходу. Відтак, визначеною метою потенційного львівського лідерства тут є повномасштабне національне відродження. Повномасштабне - себто не лише етнокультурне, а передовсім економічне й соціальне. В межах такого процесу сфера львівського лідерства здатна сягнути навіть Полтавщини й Сумщини!

Як бачимо, в основі будь-якого сценарію «розширення меж Львова» лежать мозольна праця й наполегливий пошук. Чи потрібне воно самим львів'янам? Можливо, простіше віддатися інерції провінціалізації та євразійської заглади? Але тоді не нарікаймо на свою долю й зраджені сподівання! Адже, за всієї умовності львівського «п'ємонтизму», тягар відповідних місій навряд чи подужають Тернопіль або Вінниця. Хоча, звісно, дай їм, Боже, снаги...

Фото з сайту www.ji-magazine.lviv.ua