МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Футбольний стрілець Юрій Зубач

Іван Яремко, 13 травня 201121533

Третього травня Юрію Зубачу могло б виповнитися 90. У пам’яті старших прихильників футболу він закарбувався як надзвичайно колоритна фігура, гравець і тренер, для якого ця популярна гра завжди була тільки пристрастю, а не фахом.

До того ж він володів енциклопедичними знаннями про рідне місто, в якому прожив стільки років, був блискучим оповідачем для журналістів, яких цікавив не тільки спорт.

Юрій Зубач так добре пам’ятав усі свої виступи на футбольному полі, з такими деталями і так образно про них розповідав, що матчі з далекого минулого легко оживали в уяві слухачів. Ми не раз зустрічалися і розмовляли про різні події та епізоди з життя пана Юрія, тому мені легко зараз переказати найцікавіші факти тих розповідей.

Він народився і мешкав з батьками на вулиці Крульової Ядвігі (нині - вулиця Марка Вовчка), і найчастіше збирався з хлопцями на великій галявині, де нині автостоянка (пл. Ярослава Мудрого). Там вони копали маленький тенісний м’ячик, бо на великий не було статків. Мешкав поруч із родиною Лисиків, старший син яких Володимир був гравцем "України", а з молодшим – Богданом, Юрко Зубач ходив до "Рідної школи ім. Грінченка", і той йому розповідав про копанку та обіцяв якось запросити на справжній футбольний матч. Надійшов день, коли вони у супроводі батька вирушили до Цитаделі, де на грищі військової частини "Україна" приймала "Реверу" зі Станіславова (нині - Івано-Франківськ). Львів’яни були значно сильнішими за гостей і вчинили їм розгром - 6:1, а на восьмирічного Юрка надзвичайне враження справила центральна трійка нападу українців – Осип Петрів, Володимир Кобзяр та Володимир Лисик. Відтоді футбол цілком заполонив дитячу уяву хлопця, у щоденних вуличних матчах йому найбільше до вподоби була позиція у нападі, і він перевтілювався у когось із своїх кумирів. Став часто ходити на зустрічі різних команд і все найцікавіше запам’ятовував, щоб повторити на "домашньому стадіоні".

zubach1.jpg

Йому подобалася гра польської "Погоні", чимало гравців якої виступали за збірну країни. Він підтримував завжди матчі "України", у складі якої мріяв колись грати. Особливе враження на нього справляли виступи зарубіжних команд, а в передвоєнні роки до Львова приїжджали європейської слави клуби: "Мілан" (Італія), "Стандарт" (Льєж, Бельгія), болгарський " Левські", угорський "Бочкай", австрійські "Адміра" і "Рапід" із Відня. Особливо вразила гра "Адміри", чиї футболісти вміло "плели віденські мережива" і за допомогою серії передач легко просувалися до воріт суперника, раз у раз створюючи гольові моменти. Їхня гра стала його мрією. І знову Юрко, уявивши себе одним з тих майстрів, намагався розгадати таємницю володіння м’ячем, удосконалював свій дриблінг та фінти.

Оті його технічні "штучки" з м’ячем якось помітив Роман Гуцул, воротар "України". Самодіяльний "селекціонер" привів здібного юнака на тренування команди, через кілька тижнів занять його включили до складу другої команди, і у Бродах відбулося його футбольне хрещення. Головний тренер "України" Адольф Мора звернув увагу на здібного технічного юнака і почав запрошувати його на тренування першої команди, де той в оточенні досвідчених гравців міг пізнавати премудрості дорослої гри.

Фізично обдарований юнак у 17 років дебютував у першій команді у сезоні 1938 року і мав стільки сил та бажання, що того року встиг пограти аж за чотири команди "України" (першу, другу, юніорів старших і молодших) - там, де був найбільше потрібний, і забив аж 43 голи, ставши найкращим бомбардиром команди. Юніори "України" перед війною були найсильнішими у місті, а лідером нападу постійно виступав Зубач.

Футбол став його великим життєвим захопленням, але завжди залишався лише грою. Після закінчення школи він пішов учнем механіка до відомої фірми "Ю. Ломага – машини бюрові", де отримав спеціальність механіка з ремонту друкарських та обчислювальних  машинок. Пан Ломага був щирим меценатом українського спорту, брав до себе на роботу тільки спортовців "України" і не одному допоміг вижити у скрутні часи. А Зубач багато років працював механіком, та ще й в свої пенсійні часи полагодив не одну машинку...

Війна багатьом змінила життєві долі. Не дала вона і Юрієві Зубачу "виплисти" на широкі води, де б помітили його непересічний  футбольний талант. Після вересня 1939 перестали існувати старі знані товариства, натомість замість них були створені інші, з новими радянськими назвами: "Спартак", "Динамо", "Локомотив" тощо. До "Динамо" пішли зрілі майстри з "Погоні" і "Чарних", яких очолив найпопулярніший передвоєнний футболіст Львова Вацлав Кухар. До "Спартака" потягнулася молодь, яка хотіла себе проявити: недавні юніори "України" Петро Гнура, Юрій Зубач, Євстахій Тихоліз, з РКС знаменитий у майбутньому польський тренер Казімєж Гурський, дублери "Погоні" Тадеуш Єдинак і Адам Волянін. Тренував "Спартак" австрієць Опенгайм, а начальником команди призначили журналіста Тадеуша Малішевського. Поза обласними змаганнями команди почали брати участь у республіканських першостях своїх спортивних товариств, почали їздити на матчі по всій Україні. Львівських футболістів запримітили і почали запрошувати до команд майстрів. До київського "Динамо", наприклад, запросили Олександра Скоценя, Міхала Матіяса, Тадеуша Єдинака, до московського "Спартака" - Воляніна і Габовського з дрогобицького "Юнака".

Та вже у липні 1941 року Львів захопили німецькі війська, стало не до футболу. Тільки наступного року вдалося організувати змагання серед українських команд, які відновили свої назви. Польським футбольним клубам виступати не дозволяли, тому чимало поляків грало за українські. Команди Львова, Дрогобича, Стрия, Самбора, Станіславова, Коломиї, Перемишля, Винник організували і провели першість Галичини (першим чемпіоном стала "Скала" (Стрий), а у розіграші Кубка професора Володимира Кубійовича двічі перемагала "Україна" (Львів). Проводився й розіграш Кубка губернатора, в якому брали участь українські, німецькі та угорські команди. А потім прийшов липень 1944 року...

zubach2.jpg

Львівський "Спартак" 1947р.

Війна покотилася на захід, а радянська влада поновила свою спортивну діяльність, організовуючи футбольні турніри. Найбільш привабливим стало товариство "Динамо", яке давало своїм членам "бронь" від призову до війська. Туди й записали тих найкращих, хто залишився у місті. Всіх зібрали на території біля басейну "Зимна вода" ( нині - "Динамо") і оголосили, що віднині вони належать до кінної міліції. Зубач ще пожартував, що ніколи не сидів на коні, але його заспокоїли, що й не доведеться – будете грати у футбол.

Він був у найкращому футбольному віці, забивав майже у кожному матчі, наприклад, у грі з дніпропетровським "Динамо" (10:2) Зубач забив аж 6 голів. На нього звернули увагу в київському "Динамо", і до Львова прийшла телеграма грізного міністра внутрішніх cправ Строкача відправити вправного бомбардира до столиці. Та Зубач відмовився, зіславшись на те, що футбол для нього не професія, а задоволення, бо працює він механіком. Та й додав, що любить порушувати "режим", бо без гальби пива на поле не виходить. Він взагалі полюбляв різні жарти і міг викинути якісь "штучки".

Та тільки війна закінчилася, більшість гравців перейшла у "Спартак", що був включений до системи всесоюзних змагань. Це був той "Спартак", який восени 1949 року міг стати першим представником Львова у вищому футбольному дивізіоні  країни. Наступну спробу 1958 р. зробив СКА, але тільки "Карпати" змогли за підсумками сезону 1970 року вийти до вищої ліги.

zubach1a.jpgЛьвівський "Спартак" вдало провів змагання в українській зоні класу "Б" і разом з одеським "Харчовиком" став учасником фінальної пульки за право виходу до класу "А", куди ще потрапили три команди російської федерації і тбіліський "Спартак". Це був рік 70-річчя вождя всіх народів і кращого друга радянських фізкультурників Йосипа Сталіна. Тож спортивне начальство хотіло зробити йому приємне: перше місце віддати землякам вождя – тбіліському "Спартаку". Львів’яни посіли тільки п’яте місце, а по закінченні сезону... команду розформували. Частина гравців отримала запрошення до армійського клубу, зокрема і Юрій Зубач. Але йому йшов вже тридцятий рік, він щойно одружився і не виявив бажання переходити до нового колективу. І дуже скоро йому дали зрозуміти, що "хто не з нами, той проти нас". Вже за кілька місяців, пригадавши Юрію, що його рідна сестра Ірина за "антидержавну діяльність" ще 1941 року потрапила до списку "59", його разом з матір’ю відправили у Томську область на вирубку лісу. Через якийсь час Зубача знайшов у таборі Володимир Онищенко, відомий нападник київського "Динамо" і одноклубник за спільними виступами за львівський "Спартак", і прилаштував до томського "Динамо". Зубач мешкав у якійсь комірчині на місцевому стадіоні, грав у футбол, тренував юних «динамівців», підробляв механіком.

Тільки 1957 року разом з тисячами репресованих повернувся до Львова, почав працювати за своїм фахом, а у вільний час тренував команди колективів фізкультури заводу "Сільмаш" та взуттєвої фабрики "Прогрес". У сезоні 1962 року керований ним разом з майбутнім футбольним професором Василем Соломонком "Сільмаш" став переможцем першості області, здобув перемогу в перехідній грі з дрогобицьким "Нафтовиком" і отримав місце у класі "Б". Чергова реформа радянського футболу, які проводилися чи не щорічно, дала життя так званій другій групі класу "А", де Львову виділили місце. Отак у нашому місті виникла добре нині відома команда "Карпати", ім’я якій ще дали за участі Юрія Зубача. Це вже була команда майстрів. І хоча Юрію Антоновичу запропонували стати одним з її тренерів, він відмовився, вважаючи себе недостатньо підготовленим до такої місії.

Почалися пошуки гравців, тренерів для нової команди, але це вже історія "Карпат", до якої Юрію Зубачу вдалося покласти першу цеглинку.

zubach3.jpg

Святкування 70-річчя СТ. «Україна» у Львові в 1991 році. Зліва направо: О.Скоцень, О.Бучацький, К.Міклош, Ю.Зубач, О.Стецьків 

Він довгі роки ходив на стадіон, спостерігав за матчами "Карпат", радів успіхам і пояснював невдачі. Хвороби не дозволили смакувати грою, сидячи на трибуні, то обмежував себе тільки екраном телевізора.

Поступово відходили його колеги з футбольного поля – в далекій Канаді помер Остап Стецьків, в Польщі – Казімєж Гурський, у Львові не стало сердечного приятеля Карла Мікльоша. А за місяць до свого 89-річчя, 20 квітня 2010 року, відійшов у вічність і Юрій Зубач, останній з легендарної "України". Похований на Янівському цвинтарі поруч із родиною недалеко від меморіалу Січових Стрільців. Він був футбольним стрільцем...

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 3

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук