«Ми схильні думати про культуру як про служницю політики»

У Львові триває підготовка до Конгресу культури «Перехід 1989». Однією із його учасниць стане відома хорватська авторка Славенка Дракуліч. Спілкування з однією із найвпливовіших письменниць Європи наживо можна буде продовжити 11 жовтня: на відкритті Конгресу Культури гостя виступить із темою «Кому нині потрібна культура? Політика, культура й ідентичність в епоху віртуальної реальності». А ввечері у Центрі Шептицького Славенка Дракуліч зустрінеться із читачами у Центрі Шептицького.

У фокусі авторки такі питання, як політика та ідеології посткомуністичних країн, воєнні злочини, націоналізм, фемінізм. Серед її текстів українською вийшли бестселер «Як ми пережили комунізм і навіть сміялись» (Yakaboo Publishing) та збірка репортажів «Вони б і мухи не скривдили» («Комора»), обидві книжки переклала Роксолана Свято.

Славенка Дракуліч (фото Roko Crnić)

Ключові концепти Конгресу культури «Перехід 1989», де ми зустрінемося 11-13 жовтня, це – Мури, Міри, Наміри. Як би ви окреслили їхнє значення для культури сучасної Європи та світу?

Я думаю, це була добра ідея – обрати за тему питання політичного переходу від соціалізму до демократії і 1989-й – як ключовий рік цього переходу для осмислення в контексті культури. Впродовж останніх 30 років у фокусі завжди були політика й економіка, тоді як культурою нехтували, крім випадків, коли вона безпосередньо обслуговувала політичні потреби.

Наприклад, процес декомунізації публічного простору, статус монументів, зведених соціалістичним урядом, або як писати про минуле у шкільних підручниках – не лише в Україні, а в постсоціалістичному світі у цілому. Але я побоююсь, що в наших країнах ми все ще схильні думати про культуру як про служницю політики й ідеології. В останні кілька років у східній Європі такою ідеологією був націоналізм.

У цьому контексті мистецькі твори, які критикують офіційну політику ризикують бути відкинутими й піддаватися нападам, а їхній успіх за кордоном часто ігнорують. Логічно є уважно придивитися до ситуації нині й запитати себе: як ми трактуємо культуру сьогодні, у час великих технологічних змін? Яка роль мистецтва в іншій системі цінностей із домінантою споживацтва?

У Хорватії й України є подібний досвід – соціалістичний або ж, як ви використовуєте термін, комуністичний. Ви писали й пишете і не раз повторювали в інтерв’ю, що декларування демократії й заснування демократичних інституцій не є гарантією реальної демократії – тому що ключові зміни починаються на ментальному рівні, що потребує часу й дискусій. Чому цей дискурс про минуле (в усьому його багатоманітті) є такий важливий?

Дозвольте мені спершу прояснити момент використання слова «комунізм» щодо попереднього режиму. Це не коректне поняття, але воно прижилося у США, особливо після краху системи в 1989 році. Соціалізм – доречний термін. Але найважливіше, що, крім назв, потрібно розуміти – суть такого режиму, а власне те, що він був тоталітарним. Ні політичної й економічної свободи, ні свободи преси, ні людських прав.

Ще один важливий момент для усвідомлення, що зміни були також соціальні й психологічні, але вони тривали довше – і ми досі у процесі. У цьому дві країни є дуже подібні. Адже політичний режим може змінитися за ніч, а для побудови справжньої демократії недостатньо запровадити такі демократичні інститути, як багатопартійна система та вибори. Люди мають почати думати й поводитися по-іншому – як громадяни, політичні лідери та виборці – і це вимагає навчатися для демократії і супроти соціалістичної ментальності, звичок, правил та поведінки.

Це те, що потребує часу і чому ми досі не там, куди прагнемо. У багатьох постсоціалістичних країнах демократія – лише форма, влада здійснюється, як і раніше, авторитарним, майже племінним, общинним, способом.

Окрім того, ми не звикли говорити й обговорювати питання вільно, не боячись покарання, а наші уряди – правдиво слухати такі думки, навіть попри впровадження прогресивних законів.

Нині інформація доступна для кожного, кордони відкриті, а магазини наповнені різноманітними товарами. Як ви гадаєте, чи в таких умовах молоде покоління здатне дійсно зрозуміти, що таке дефіцит, комунальний простір, (само)цензура, всі ті буденні реалії, про які ви зокрема писали у книжці «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися»?

Я погоджуюся, складно уявити недавнє минуле у нових обставинах. Література може допомогти зрозуміти це, але хто загалом нині читає романи чи книжки?

Хоча молодшим генераціям важливо знати свою історію. Нині виглядає, наче їхнє життя починається з нуля, із чистого листка, але це не так.

Не дивно, адже їхні батьки не бажають пам’ятати та говорити про соціалістичне минуле, бо все, чого вони хочуть – забути його. Якщо особисті спогади пригнічуються, а «офіційна історія» просто демонізує минуле – індивідуальність втрачається.

Молода людина не зрозуміє, чому речі функціонують певним чином, наприклад, звідки походить корупція, чому існує такий несподіваний і великий поділ між крихітною меншістю багатих і більшістю бідних? На додачу, як Ви можете оцінити наповнений товарами супермаркет, якщо ви не знаєте про злидні й черги. Незнання небезпечне. Чому? Тому що дозволяє легко маніпулювати. З іншого боку, можливо, надто пізно міркувати так. Розвиток технологій створює нову віртуальну реальність, яка стає важливішою та реальнішою, ніж фізична.

Ви побували в Україні раніше, включаючи конференцію «Мислити з Україною» (2014) і Книжковий Арсенал 2018 у Києві. Якими є ваші спостереження і враження?

Я мала короткі візити до Києва, але мушу сказати, що раз приїхавши туди, я відчувала, що я не в Україні, а в Європі. Це могло б бути інше велике місто, як Белград, Софія чи Варшава – більшою чи меншою мірою, архітектура, люди, звички, кафе, мода схожі. Іншим було помітне сподівання, особливо серед студентів, що якщо б Україна була в ЄС, – все було б інакше, краще. Це думка, яку важко було б знайти в інших країнах Східної Європи, які вступили до Євросоюзу раніше.

Обговорення яких питань ви хотіли б почути під час Конгресу культури «Перехід 1989» у жовтні у Львові?

Припускаю, організатори Конгресу вбачають потребу в поясненні того, як нині культура визначається політикою та ЗМІ, її важливості у цілому й того, чому або чи просто вона зводиться до частини пропагандистської машини. Чи є витвором мистецтва індивідуальний акт; хто визначає, що таке мистецтво; чи слід підтримувати художника, а чи залишати на милість комерціалізації? Я очікую багато дискусій на подібні теми, тому що питань є багато. Було б сумно упустити таку можливість для їхньої артикуляції.

Довідка:

Конгрес Культури збере у Львові понад 200 учасників – представників сфери культури з України, Польщі, Естонії, Німеччини, Боснії та Герцеговини, Бельгії, інших країн. Захід буде присвячений аналізу культурного досвіду України та Європи за останні 30 років і напрацюванню рекомендацій для культурної сфери.

У дискусійні й програмі Конгресу діятиме три тематичні блоки – МУРИ. МІРИ. НАМІРИ. У мистецькій частині: триєнале сучасного мистецтва «Український Зріз», проект «Обабіч», концерт гурту «Жадан і Собаки». Організатори Конгресу культури: ГО «Вірменська 35», КУ «Інститут стратегії культури», Львівська міська рада, проект реалізовується за підтримки Українського культурного фонду.