Ми винні

Зрозуміло, що ми живемо у світі, де все, що ми вчинили або висловили може бути використане проти нас. Як ніхто інший, це, здається, відчув на власній шкурі постійний дописувач ZAХID.NET, історик Василь Расевич, якому довелось останніми днями почути і прочитати про себе багато неприємних і несподіваних речей.

Його репліка «Не на часі» у принципі вичерпно характеризує панівну в інтелектуальних і навколоінтелектуальних колах атмосферу, яку можна розуміти як одну із варіацій добре знаного українцям стану обложеної фортеці. Утім, цю історію з інтерв’ю Василя Расевича російському виданню можна також оцінювати як продовження довготривалої боротьби «біленьких» із «чорненькими», що особливо загострилася під час останніх президентських виборів, а особливо після них.

Я маю на увазі вже добряче нав’язлий у зубах нашого інтелектуального панства мотив пошуку винних у приході нової влади. Побутує досить популярна думка, мовляв, Януковича до влади привели так звані «противсіхи», тобто, не просто ті, хто голосував «проти всіх», а насамперед ті, хто наважувались публічно критикувати обох кандидатів. А відтак на задній план відходять усі реальні причини прорахунків і поразок колишньої влади, яка ці вибори програла в кількох іпостасях. Натомість на план передній виходять чинники міфологічного характеру, які черпають свої аргументи з арсеналу «моральної відповідальності» та риторики «національної зради».

Міфологічна свідомість прозора у своїй примітивності. Їй вистачає у пришвидшеному темпі знайти винного й винести йому моральну оцінку. Вона задовольняється простими відповідями на досить складні питання. Знайти відступника з числа «начебто своїх» їй набагато легше, ніж спробувати подумати й оцінити ситуацію тверезо.

Бо, якщо подумати, то чим має за будь-яких обставин займатися інтелектуал (історик, публіцист, журналіст – потрібне додати або підкреслити)? Невже замовчувати, притишувати голос і відповідати на питання, лише виходячи з міркувань «революційної доцільності», а не з міркувань професійної честі та людського сумління? Невже треба було мовчати, коли варто було говорити? Адже виходячи з логіки критиків «противсіхів», нам усім треба було захищати депутата Лозинського, бо це могло кинути тінь на кандидатку від БЮТ? Може, нам варто було підтримати Тимошенко, коли вона нервово підсміювалась Путіну, коли той принижував чинного президента? Чи мовчати про рейдерські атаки Портнова й дерибан землі в Київській області? «Ні, – скажуть критики «противсіхів». –  Не варто було мовчати». Але що тоді варто було робити? Варто було не говорити? Не висловлювати своїх думок? Йти проти власного сумління? Приводити чесних, білих і пухнастих до влади своїм мовчазним сервілізмом?

Що зробив Василь Расевич? Він погодився на інтерв’ю і відповів на запитання. Якби ті самі питання поставили його критикам, вони, либонь, відповіли б якось по-іншому. А може, відмовилися б і нічого не відповіли. Але штука в тому, що їхня думка нікого не цікавить, бо вона якщо не зрозуміла, то прогнозована. Цікавить думка Василя Расевича. А від них вимагається насправді мало: зайняти місце в певній ідеологічній кошарі, блеяти і йти за проводирем. І неважливо, буде це конкретний політичний лідер, привид минулого чи патос революційної (вона ж національна) доцільності. Інша справа, що, перебуваючи у політичному нокдауні, який іноді набуває форм депресії або маніакально-депресивного стану, вони знову лінуються поворушити звивинами і зіставити, нарешті, причину з наслідком. Замість цього – я чув це вже неодноразово – вони вимагають від «противсіхів» «покаятись». Не Тимошенко із Ющенком, які фактично без бою здали владу донецьким своєю бездіяльністю і розсвареністю, мусять каятись перед ними. Ні, вони не винні.

Їм важко зрозуміти елементарну річ: винен не той хто говорить правду або висловлює своє бачення подій, а той, хто не бачить нічого за межами своєї правоти і своїх фобій та комплексів, які дуже часто виявляються колективними, а значить, по суті, важко виліковними. Звідки це небажання «виносити сміття з хати», як не з глибин народної «мудрості», яка віками ладна по вуха сидіти у смітті, аби тільки про це ніхто, крий Боже, не довідався?

Об’єктивний погляд на ОУН-УПА цій публіці так само не до шмиги, як і правда про Юлію Тимошенко. Вже сьогодні, коли «противсіхи» від ЗМІ критикують чинну владу Януковича і компанії, знаходяться особи, які з такою ж завзятістю ладні їм закрити рота. І саме в цьому місці настає симфонія двох стихій, які зійшлися в боротьбі на останніх президентських виборах. Обидві вони тяжіють до маніпулятивних практик, покликаних назавжди затерти зв’язок між причиною і наслідком. Тобто, замість реформ привезти літак із панацеєю «Таміфлю» або закон про російську як другу державну. Знайшовши винних із числа інакодумців, їм тепер чітко зрозуміло, що не Тимошенко програла у другому турі, а Януковича привели до влади «противсіхи» – міфологічні істоти з гострими іклами і закрученими хвостами. Приблизно так само, за їхньою логікою, у винищенні поляків на Волині в 1943 році винна не УПА, а Василь Расевич, який наважився розповісти цю страшну й невчасну річ нашому затятому історичному ворогові. Ну, або другу-нерозлийвода. Кому вже як подобається.