Розстріляний лідер неокласиків, який дискутував з чекістами про вірші

Микола Зеров є визначним українським поетом, перекладачем, літературознавцем та критиком. Лідер неокласиків та представник Розстріляного відродження був ворогом радянської системи та одним з найулюбленіших викладачів серед студентів. Під час допитів НКВД він дискутував з чекістами про вірші та був розстріляний в урочищі Сандармох.

ZAXID.NET розповідає цікаві факти із біографії Миколи Зерова.

***

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року у Зінькові на Полтавщині в багатодітній родині. Батько хлопця був вчителем, а мати походила із дрібного землевласницького роду. У батька Миколи був педагогічний талант, саме він прищепив дитині любов до античних мов та літератур. Батько спілкувався російською мовою, а мати – українською, знала багато народних пісень та прищепила хлопцю любов до мови.

У сім’ї було 11 дітей, але до повноліття дожили лише семеро. Молодший брат Миколи став поетом та перекладачем, відомим під псевдонімом Михайло Орест, ще один брат, Дмитро, став ботаніком, академіком АН УРСР.

Цікаво, що Микола Зеров навчався у школі із письменником Остапом Вишнею. Читати хлопець навчився рано – у 4 роки, і з того часу прочитав читало книг. Зеров любив казати, що книги він просто «проковтував».

Коли Миколі Зерову було 22 роки, у журналі «Світло» та газеті «Рада» вийшли друком перші його статті та рецензії. Він відвідував засідання українського клубу «Родина», які організовували члени «Старої громади» – передусім Микола Лисенко, Косачі, Старицькі. У 1910 році саме Зеров «за дорученням студентства» читав прощальне слово над могилою Бориса Грінченка.

Микола Зеров вчителював, навчаючи історії, латині, українознавства, згодом став професором Київського інституту народної освіти. Самого Зерова революційні зміни 1917–1921 років захопили мало. Його кредо – попри всі політичні пертурбації творити вічні, украй важливі для національної перспективи цінності.

Микола Зеров був одружений із Софією Лободою, пара побралась у 1920 році і з Києва переїхала до Баришівки – за викладання у місцевій школі Миколі обіцяли платити продуктовим пайком, що у той час було розкішшю. Саме там Зеров написав усі вірші для збірки «Камена».

Поїхати до Баришівки Миколі Зерову запропонував гімназійний товариш Освальд Бургардт. Там також працював Павло Филипович, часто приїжджали Михайло Драй-Хмара та Максим Рильський. Саме в Баришівці сформувалося те коло, яке називали неокласиками. Микола Зеров був ідейним лідером літературної групи неокласиків.

Зліва направо: Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович

Дружина згадувала: «Він був природженим і блискучим лектором. Його називали Золотоустом, а за вміння відгукуватися на кожну важливу подію – “живим сріблом”. Часто студенти зустрічали і проводжали його аплодисментами, що, очевидячки, подобалося Миколі Костьовичу, і він приходив додому в гарному, піднесеному настрої».

Дружина попереджала Зерова: «Оплески – це для акторів, тобі вони їх не пробачать».

У грудні 1923 року Зеров познайомився з Миколою Хвильовим, який приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Лідер неокласиків називав 1923 рік «роком літературного оживлення», адже зʼявилася низка яскравих імен, нових книжок і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури.

Микола Зеров перекладав українською твори давньоримської, західноєвропейських та російської літератури.

Під час літературної дискусії, яка тривала із 1925 до 1928 рік, письменники обговорювали новітню українську літературу. У цій дискусії Микола Зеров став на бік Миколи Хвильового, письменники знайшли спільну мову. Останній заявляв, що українська література має розвиватись окремо від російської, орієнтуючись на Європу, а Зеров закликав звертатись «до джерел», тобто вивчати власні і світові культурні традиції. Письменників затаврували «буржуазними націоналістами».

Микола Зеров із дружиною Софією

Микола Зеров зосередився на перекладах та історико-літературних студіях. Влада у 1927 році звинуватила неокласиків в антипролетарських настроях.

У 1930 році Микола Зеров був змушений виступити свідком на процесі «Спілки визволення України». Судді втягли його в літературознавчу дискусію із Сергієм Єфремовим, з яким Зеров сперечався щодо методології. Суддя записав: «Ви вважаєте, що праці Єфремова є шкідливими для радянської молоді?». Спантеличений Микола Зеров відповів: «Я з ними не погоджуюся». «Значить, ви вважаєте їх шкідливими», – поставив крапку в дискусії суддя.

Далі проводили арешти, через кілька років черга дійшла й до Миколи Зерова. У 1934 році один з улюблених учнів Зерова видав статтю «Плач Ярославни або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени» («Камена» – назва збірки віршів Зерова), і від Миколи Зерова зажадали пояснень.

Ще одним ударом для Миколи Зерова став роман, який був у його дружини та приятеля Віктора Петрова. У 1934 році Зерова звільнили з університету, а потім заборонили займатись науковою діяльністю. Останньою краплею стала раптова смерть його сина від скарлатини. Людей на похоронах можна було полічити на пальцях: Микола Зеров, двоє колег з університету та двоє студентів. Дружина у той час також важко хворіла.

Щоб заробити на хліб, Микола Зеров погодився на роботу в Москві: потрібно було перекласти російською «Поетичне мистецтво» Горація. Його арештували на підмосковній станції у квітні 1935 року. Підставою для обшуку стало вибите із бориспільського письменника Сергія Жигалка зізнання, що він був на квартирі Максима Рильського за кілька днів після розстрілу Григорія Косинки, де присутні читали вірші і висловлювали співчуття з приводу смерті письменника. Під час обшуку у Зерова чекісти знайшли книгу «Політика» з дарчим підписом Григорія Косинки та історичний роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада».

НКВД звинуватив Миколу Зерова в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Слідство тривало близько року, Зеров витримував тривалі допити. На одному із перших його змусили звітувати про вірші, які він читав у квартирі Рильського.

Центр досліджень визвольного руху (ЦДВР) розповідає, що поету згадали прочитану у помешканні Рильського поезію Пантелеймона Куліша «До Кобзи». «Літературознавці» з НКВД намагалися тлумачити її як таку, що оспівує політичних борців минулого. Микола Зеров вступав у полеміку з чекістами: ідея вірша геть інша – письменник писав про потужність та силу слова.

У червні 1935 року Микола Зеров не витримав та зізнався, що його контрреволюційна націоналістична робота полягала у «пропаганді неокласицизма, тобто вишуканої буржуазної літератури, що суперечить революційній дійсності». У «терористичну групу Зерова» потрапили шестеро людей: сам Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Зерову призначили 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.

«Навіть із переведенням до Соловецької тюрми звинувачення проти митця не припиняються: у довідці, що була долучена до справи Зерова, керівництво в’язниці прозвітує – поет дискредитує вождів партії у розмовах з українськими в’язнями», – пише ЦДВР.

На засланні Микола Зеров був прибиральником, а вільний час присвячував перекладу «Енеїди» Вергілія. У жовтні справу Миколи Зерова переглянули, і 3 листопада 1937 року його розстріляли в урочищі Сандармох.

Рідним не розповідали про розстріл Миколи Зерова. Згодом батькові сказали, що Микола помер через запалення легень у 1937 році, а дружині після війни розповіли, що він помер у 1942 році. Символічна могила Миколи Зерова є на Лук’янівському кладовищі (ділянка №2) поруч із могилою його сина Костянтина (Котика).

При підготовці матеріалу використано дані «Суспільне Культура», Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР), медіа «ТиКиїв», Українського інституту нацпам’яті.