Мій Великдень

Справжня весна починається Великоднем. Немає значення - чи це середина березня і попід деревами лежать кучугури бруднокоричневого снігольоду, чи початок білоцвітної каштанової пожежі травня.

Весна - це настрій, а не кількість градусів за Цельсієм. І доки піст - я завжди чуюся якось післязимово...

Страстна п'ятниця - завжди дуже тихий день. Спокій смерті, тиша церкви - передчуття воскресіння надає урочистості моменту, коли молишся і цілуєш Його рани. Всі люди зосереджені і заглиблені у себе.

Велика субота - день великоднього кошика, який ховає смаколики під рушничком. Місто бере у руки кошики - і до його страв отець додає ще кілька крапель Воскресіння. Весело мружаться від крапель свяченої води діти, усміхаються дорослі. Усмішки теж кладуть у кошики.

Недільного ранку дзвонами до нас промовляє древній Львів. Таким дзвоноголосим він буває лише кілька разів на рік. І цього разу Юр перегукується з Єльжбетою, а Преображенка - з Успенкою і Домініканами. Останнім, вже по обіді, відповідає їм дзвін закарпатської церкви у гаю, голосом якого може трішки поговорити кожен, хто вміє тримати шнурка в руках і є поблизу.

Великдень - це родинне свято. Коли родина сідає за стіл, наш старенький дзядзьо бере до рук молитовник і поважно співає "Христос воскрес із мертвих, смертію смерть поправ і тим, що в гробах, живот дарував". Опісля він, як старійшина нашого роду, обходить колом усю родину - від найстаршого до найменшого, даючи кожному по шматочку освяченого пасхального яйця і бажаючи здоров'я та любові.

Чесно - ніколи їдження так не смакує, як під час Великоднього обіду. Паска зі свяченими маслом, сиром і шинкою, весняні салатики (особливо мізерія і огірочки з кропом і сметаною)... Порівняти це можна хіба з гастрономічною пишнотою Святого або Щедрого вечора.

Раніше, коли брати моєї бабці по татові чулися краще, у нас були два Великодні обіди: один у центрі, другий - на Збоїсках. Але і тепер, після обіду, шлях один - до Шевченківського гаю. Велика поляна за Кривчицькою церквою здається змалілою, по ній не годен пройти - тому забави розбігаються дворами навколишніх садиб. Забава має свій дрес-код - вишиванку. Багато хто має й інші елементи народного одягу - плахти, хустки, кептарі, постоли, чільця...

Ось монахині водять гаївки з дітиськами-дошкільнятами, ось окремо собі бавляться старші пані з маленькими дітьми, ось і друзі починають "Царівною", потім - "заплетімо шума", а далі - забави, що потребують добрячого молодецького духу - "дорога життя", де дівчата пробігають по руках хлопців, "ремінь", "слон" і найскладніша - Великодня "Вежа"...

Забава у гаю щороку має один і той самий кінець - о 6-й вечора міліція повідомляє про кінець свята і випроваджує всіх за межі музею. І саме тому тої забави завжди мало - і вона триває далі. Не знаю, чи було то останніми роками, але раніше братчики Студентського братства збирали всіх і йшли у глибини Кайзервальду, де розпалювали вогонь, де дівчата частували всіх своїми пасками, а хлопці - винцем і горілкою, де до пізньої ночі співалося українських пісень. Завжди з приємністю згадую ту ватру - її іскри ставали зорями поміж стін львівських вулиць, котрими ми пізньої ночі поверталися з забави додому...

Великдень - це, поряд із Різдвом, одне з двох найбільших свят Львова і України, які поєднують у собі нашу віру, нашу давню, ще дохристиянську, культуру, як є водночас і сакральною традицією, і веселою молодіжною грою. Такі традиції, як показує час, можуть жити тисячоліттями, переживаючи лихі часи у тихому сховку сімейства і знову виходячи у світ в часи свободи.

Таким радісним, таким буйним і справжнім для мене буває тільки Великдень у Львові.

Фото з сайту www.sp-agni.ru