Мораль як виборче мірило

Суспільство не спаскудилося – воно виставляє свою планку, через інтелектуалів воно говорить про те, що ваші гроші, дорогі олігархи, – ніщо супроти наших цінностей, ваша продажність, дорогі політики, – ніщо супроти наших принципів. Нині місія інтелектуалів – не сервільне щурятництво по штабах політиків – а ревізія політиків і грошових лантухів.

Мурло не мірило, кондоми не кондомінімуми

Коли нормальна людина чує про те, що пернаті комуністи в Криму започаткували збір коштів Президентові Ющенку на квиток до Америки в один бік, ну, тобто щоб без повернення, то сам по собі напрошується у відповідь інший збір коштів - лідерові комуністів на тисячу презервативів, щоб надалі запобігався. Ви запитаєте - а чому тільки тисяча. Ну, по-перше, цьому геронтологічному клубові, що називається КПУ, на всю партію вистачить до завершення їхнього перебування в стінах парламенту, по-друге - знаючи сексуальну ощадливість рядових комуністів, вище партійне керівництво навіть без погодження все одно перепродасть цю тисячу і грошенята заханирить. Дай Боже, звичайно, немолодому батькові, як і немолодому комуністові, поставити доньку на ноги, тільки хай вже сприйме цю ініціативу як просто технологію, як жест у відповідь, але як жест своєрідного захисту. Тільки все більше тривожить те, що антиукраїнський чинник в Україні в очікуванні президентських виборів просто розперезався, та ще й принагідно «підкришовується» вряди-годи правоохоронцями. А пані Тимошенко разом зі спікером Литвином мотаються до Москви як по свячену воду. Враження таке, що українську ЦВК перенесли до білокам'яної. Та ще міські голови деяких дикополісів явно просяться на студіювання карного кодексу. Так ніби їх політична активність додає тепла в оселі їхніх городян.

Суть у тому, що більшість потенційних учасників майбутніх президентських перегонів розглядає Україну не як чинник духовний та культурний, а як верстат для власного збагачення. Вони, багатії і можновладці, готуються до виборів президента як до великого ярмарку, котрий просто приречений помножити їхні статки. Віддай завод - придбай лояльність!

Адже багаті на виборах завжди багатішають, вони стають інвесторами у великому акціонерному товаристві - подивімося тепер на Жванію, Мартиненка, Третякова і ще низку антигероїв Майдану. Сказати про них, що вони зрадили, мабуть, не варто - вони грали за власними правилами, і про мораль тут годі говорити. Тільки з огляду на майбутню кампанію через призму економічну варто все ж говорити про кандидата не олігархів, а кандидата від малого й середнього бізнесу. Майдан був революцією мільйонерів проти мільярдерів, але так своєї мети в цій площині він і не досяг. Тому, говорячи про середній клас, потрібно говорити і про місію інтелектуалів у цій виборчій сутичці. Якщо криза зробила деяких мільярдерів скромними мільйонерами, то носіїв духовних цінностей, сіячів моральної нивки біднішими на ідеї не зробив - можливо, зробив хіба дещо простішими, народнішими, можна сказати.

Криза і вибори  як шанс і шанс

Отже ми, прості українці, знову і вкотре готуємося до битви за Україну. Ми, прості українці, вчергове готуємося  обороняти власну свободу та ідентичність, а це значить - не дати «їм» повернутися. Бо ознаки «їх» повернення вже просто лежать на поверхні. Вся ця історія з «Фаїною» аж надто вже напрошується на аналогію з «Кольчугою». Тільки якщо метою галасу довкола «Кольчуги» була міжнародна ізоляція і без того малосимпатичного світові президента Кучми, з подальшим тиском і заганянням під московський дашок з усіляким варіантами подальшого царювання, то на Президента Ющенка, навіть з його нинішніми доволі куцими повноваженнями, організована атака на його повну політичну нейтралізацію. В обох випадках велася робота на ізоляцію цілої держави Україна, а не персони, хай навіть символічної. Для московських царьків саме існування першого проукраїнського президента є родовою політико-психологічною травмою. А тут, принагідно, під московську руку підвернулася пані Тимошенко, котрій існування Президента Ющенка руйнує всі економічні конструкції. А ще один зв'язковий - Литвин, котрий зовсім, як кажуть, не потрібен Україні, він більше потрібен Росії. От і склалася композиція, коли проти Президента Ющенка вишикувалася лава патріотів Росії. Хіба хто ставить під сумнів вірного друга «єдиного медведя» Віктора Януковича. Саме історія з «Фаїною» показала справжню природу регіоналів - згадаймо їх намір зібрати 10 мільйонів доларів на викуп моряків - котрий державі коштував, як мінімум, місяць зайвих перемовин. А морякам - зайвий місяць полону. Саме ненависні комуністам американці виявилися єдиними ефективними союзниками українських спецслужб у справі визволення українців. Відомо, що вже в потенційних штабах була заготовлена пропаганда про неспроможність Ющенка - а виявилося навпаки. Люди врятовані - і де голоси тих, хто збирав 10 мільйонів? Як не крути, а єдиним політичним лідером, для якого захист прав, життя і гідності кожного українця є основою його діяльності, тобто проукраїнським лідером, залишається все ж Президент Ющенко. Скільки б тоталітарне мислення тих же комуноїдів не очорнювало Президента - він домігся тих демократичних норм у країні, коли навряд чи кому закортить у комуняче чи то імперське стійло. Спогадами ситий не будеш. Але хто гарантує авторитарну ситість?

Останнім часом, буваючи за кордоном, дуже чітко відчуваю ставлення до українця і України. Це і повага до тебе як особистості, і вже навіть знання про Україну - і що найголовніше, немає страху перед тобою такого, як перед голодним і злодійкуватим совком. Нас, українців, є за що поважати не завдяки нашим політикам. А всупереч. Хіба за газові афери когось досі поважали? Кожен вояж пані Тимошенко у західному напрямку з розглагольствуванням на тему «то нато то не нато, чи нато нам те нато чи не нато» робить її ближчою хіба до Росії, але не робить нас ближчими до Європи.

А тепер про наступне - знаючи про моральні якості та кадровий потенціал українських та малоросійських партій, хіба громадянське суспільство може дозволити собі таку розкіш, як віддати партіям на відкуп президентську виборчу кампанію? По-перше - саме громадським рухам варто взятися за роз'яснення ролі і місця президента в українській політичній моделі. Адже страх радикальної зміни зовнішньополітичного курсу країни в наш час буде множитися ще й певним економічним розпачем.  І чи цей економічний розпач не зробить вибір маргінального виборця - вибором всієї  України? Утворилася така собі бінарна пара - Юлій Володимирович Черновецький. Таке собі его й альтер его одного й того ж процесу - не про персоналії йдеться. Різниця між Тимошенко й Черновецьким лиш у тому, що Черновецький пропонує гречку в обмін на право розграбовувати столицю, а Тимошенко пропонує гречку в обмін на відмову від державного суверенітету. Саме битва за голоси найзнедоленіших зробила їх своєрідними сіамськими близнюками. Тільки ті, кого вони опікують і скеровують, не завжди, тобто знедолені зовсім не готові голосувати раціонально.  Їх раціоналізм - всього лише спроба продати голос. Але де та межа, за котрою маргінали готові будуть не продавати голос, а голосувати заради помсти. І як би не стала воля економічно успішної частини електорату заручником волі маргіналів. А виборча воля маргіналів як би не стала предметом купівлі-торгу олігархічних середовищ. Адже олігархам найдешевше доінвестувати лідера електоральних симпатій маргіналів.

Україні не потрібен президент маргіналів, так само, як і президент олігархів!

Вибори як шанс інтелектуалів

Європейський вибір майже став національною ідеєю для українців, а українське суспільство все більше громадянізується, це буде філологічно більш точно, ніж цивілізується за європейським зразком. Тому й майбутня виборча кампанія просто приречена на піднесення ролі громадського сектора в Україні. Особливо важливим стає також чинник територіальних громад, місцевого самоврядування, адже накладання президентської кампанії на місцеві вибори може замість однієї лінії народоподілу  зразка 2004 року породити десятки таких ліній. Тільки не громадські організації творять цей народоподіл, а саме політичні партії. Саме громадянське суспільство повинно породити своєрідні моральні обмежувачі, віхи чи маяки для учасників президентських перегонів, заступати за які означає суспільну і національну загрозу.

В постмайданому просторі голос інтелектуалів нібито збляк. Хоча це лише ілюзія, породжена телевізією. Ця ж ілюзія телевізією буде й розвінчана в силу «перемиленості» останнього. Телевізійне мило вкупі з верховнорадівським милом набили ту спасенну оскомину, коли голос інтелектуалів став більш, ніж суспільним запитом. Створилася позателевізійна інтелектуальна комунікація і, відповідно, на запитання була дана відповідь. Суспільство не спаскудилося - воно виставляє свою планку, через інтелектуалів воно говорить про те, що ваші гроші, дорогі олігархи, - ніщо супроти наших цінностей, ваша продажність, дорогі політики, - ніщо супроти наших принципів. Нині місія інтелектуалів - не сервільне щурятництво по штабах політиків - а ревізія політиків і грошових лантухів. І останнім, до речі, не дуже що є протиставити. Хіба почати перекуповувати за зразком середини дев'яностих. Тому громадські рухи та інтелектуали просто покликані в час кризи сформувати власні параметри щодо кандидата в символи України. Саме моральні параметри.

Яким має бути лідер для українського суспільства? Параметрів, здається, не так багато: бути патріотом, блискуче знати і шанувати українську мову, бути президентом для всього народу. Нагадаймо собі- бути не президентом олігархів, не президентом маргіналів, не президентом однієї території. Тобто з такими морально-етичними якостями, щоб табличку з його прізвищем не доводилося переставляти закордонним протоколістам, аби не піддавати моральним дерзанням політичних лідерів своїх країн, а разом з тим - і народ України.

Щоб країна отримала такого президента - волі політиків тут мало. Без волі громади і церкви ми  навряд чи оберемо собі гідного бути нашим символом. Символом поряд зі стягом. Тризубом. І славнем «Ще не вмерла...» А те, що жовто-блакитний стяг, тризуб та гімн уже стали гідними і гордими символами для всіх українців - ні в кого сумнів не викликає. Тому, проектуючи наступну виборчу кампанію, застановімося на самім початку - ми обираємо не пастуха, не генерального директора, не старшину роти, а, в першу чергу, - українця, найсимволічнішого з громадян. Втілення найкращих чеснот нації. Ми обираємо символ. І про цю символічність варто починати розмову заздалегідь. Завчасність ще нікому не зашкодила.