«Московський фактор. Політика США щодо суверенної України та Кремль»

2014 року Росія незаконно анексувала Крим, створила сепаратистський рух на Донбасі, а потім напала на Україну своєю регулярною армією та спецназом. У кожному випадку російської агресії відповідь США критикували як неадекватну, недостатню або нерішучу.

«Московський фактор» – це дослідження Юджина М. Фішела, який проаналізував чотири ключові політичні рішення Вашингтону. Чи враховували дві республіканські та дві демократичні адміністрації США статус України як суверенної держави, вибудовуючи відносини з РФ, – Фішел має відповідь на болюче питання. Ця книжка вперше об’єднує документальні свідчення та розсекречені матеріали щодо обговорення політики, ретроспективні статті, авторами яких були колишні політики, офіційні мемуари колишніх високопосадовців та інтерв’ю з ними і поверненцями. Видання побачило світ у видавництві Vivat в 2023 році.

Юджин М. Фішел – знавець пострадянських країн із понад 30-річним стажем роботи в Державному департаменті США.

***

Момент дежавю

Припливи й відливи у зовнішніх справах мають точки перегину, кажучи мовою еліти, або моменти ретельного звіряння, висловлюючись жаргоном широкої громадськості, які зазвичай визначають початок нових періодів, а іноді навіть виникнення епох у міжнародних відносинах. Дехто вважає, що один із таких моментів був зафіксований у розмові, що відбулася в Овальному кабінеті морозного осіннього дня.

У цій розмові брали участь головнокомандувач і посол США в східноєвропейській країні, яка все ще билася в конвульсіях після багатьох років зовнішньої агресії. Посол, кар’єрний працівник дипломатичної служби США, виступав за твердішу позицію Америки стосовно підтримки незалежності цієї східноєвропейської країни. Звертаючись до голови виконавчої влади, посол висловив упевненість, що у Вашингтону є достатньо ресурсів, щоб залишитися вірним своїй принциповій позиції супроти тиску Москви на свого сусіда, «якщо ми триматимемося твердої лінії і не будемо відступати від неї». Посол додав, що «тверда лінія» потрібна, бо погляди Москви на незалежність сусіда «зовсім відрізняються від наших власних уявлень».

Коли президент, відкинувшись у кріслі, відповів упевнено, що кремлівський лідер не відмовиться від своїх слів щодо поваги до суверенітету сусіда, посол дипломатично припустив, що попередні дії колеги президента в Москві «показали, що він не заслуговує на довіру». У відповідь президент запитав «досить різко і з ноткою сарказму: “Ви хочете, щоб я пішов воювати з Росією?”». Можливо, для того щоб якось пояснити цю різку відповідь, президент додав, що ідея Кремля створити санітарний кордон у формі сусіда середнього розміру «під впливом Росії, як оплот для захисту… від подальшої агресії, була зрозуміла».

Ця розмова відбулася понад сімдесят п’ять років тому. Країною-жертвою була Польща, а не Україна. Країною агресором був СРСР, американським президентом – Франклін Д. Рузвельт, а ідея санітарного кордону належала, звісно, Йосипові Сталіну. Попри відмінності, існує моторошна схожість, особливо коли йдеться про те, як наші уявлення (й хибні уявлення) пов’язані з Москвою, або «московський фактор», як я називаю це явище, вплинули на нашу де-факто, та в деяких аспектах де-юре, політику щодо сусіда в географічному центрі Європи.

Європа, єдина, вільна та мирна

Через те що війна Росії проти України триває вже восьмий рік, дебати про те, що західним демократіям слід і чого не слід робити стосовно постійного порушення Москвою територіальної цілісності цієї сусідньої держави, тривали протягом першого року врядування адміністрації Байдена. По суті, регіональна криза, що почалася в лютому 2014 року з незаконної окупації Москвою українського Кримського півострова, – нагадування про глибокий і фундаментальний виклик у сфері зовнішньої та безпекової політики, з яким стикаються західні, зокрема американські, політики. Суть цього виклику полягає в тому, щоб знайти правильний баланс між двома пріоритетами, які великою мірою суперечать один одному: підтримувати взаємодію з Росією – геостратегічна необхідність, як стверджував багато хто, хай якою неприємною ця взаємодія може бути, – та допомогти Україні приєднатися до «Європи, єдиної, вільної та мирної», – політичний пріоритет, широко прийнятий республіканською та демократичною адміністраціями у Вашингтоні.

Ранню версію другої з цього списку політики вперше оприлюднив президент Джордж Буш-старший, який скористався нагодою під час промови в травні 1989 року в Майнці, Західна Німеччина, щоб заявити, що холодна війна не може вважатися завершеною, поки «Європа не буде єдиною». Ця політична промова визначила курс для наступних адміністрацій США, які з часом більше деталізували значення фрази «Європа, єдина, вільна та мирна» та поставили її в контекст еволюції регіональної динаміки після закінчення холодної війни. Наприклад, під час підписання в 1997 році Основоположного акта НАТО – Росія президент Білл Клінтон згадав про втрачені можливості для встановлення «мирної, демократичної, неподільної Європи».

Адміністрація Джорджа Буша-молодшого ще чіткіше дала зрозуміти, що така Європа може бути створена лише за умови успішної трансформації пострадянських держав, розташованих у географічній Європі, особливо України. Справді, після вторгнення Росії в Грузію у 2008 році державний секретар Кондоліза Райс заявила, що Сполучені Штати «довго вважали, що незалежність України, її демократія важливі для Європи, єдиної, вільної та мирної».

Адміністрація Обами, остання адміністрація, розглянута в цій книжці, продовжувала діяти в тому ж напрямку. Виступаючи на впливовій конференції, організованій Атлантичною радою, тодішній віцепрезидент Джо Байден віддав данину трансатлантичній спільноті, посилаючись на НАТО, і його відчиненим дверям «для вільних націй, які поділяють наші цінності та зобов’язання, і для тих, хто зсередини поневолених народів мріє про той день, коли вони також зможуть приєднатися до Європи, єдиної та вільної».

Але ці (можливо, лише риторичні) вислови підтримки «Європи, єдиної, вільної та мирної», до якої входить і Україна, лише частина картини. Різноманітні критики політики США в регіоні звинувачували Сполучені Штати в тому, що вони застосовують різні стандарти, коли справа доходить до виконання своїх зобов’язань перед Україною. Один із найкращих прикладів такої критики – стаття Пола Ґобла 2014 року «Справжні подвійні стандарти Заходу в українській кризі», в якій автор стверджував, що «Москва регулярно дотримується нижчих стандартів, ніж [інші пострадянські держави]… і не має сталих норм… не має настанов щодо того, як вона повинна поводитися всередині країни та на міжнародному рівні, якщо хоче бути партнером Заходу». Ґобл, міжнародно визнаний експерт із пострадянських суспільств і політики, продовжував стверджувати, що, «якби будь-яка інша країна [зробила те, що Росія робить з Україною], Захід кваліфікував би це як вторгнення, явне порушення міжнародного закону, і передовсім запитав себе, що він може зробити, щоб дати відсіч загарбникам. Але в цьому випадку багато західних політиків і коментаторів доклали чимало зусиль, щоб зрозуміти агресора і засудити жертву». Можливо, Ґобл мав рацію.

Мабуть, жоден окремий документ не втілює напругу, притаманну цій динаміці, більше, ніж Будапештський меморандум 1994 року, який остаточно закріпив ядерне роззброєння України. Згідно з умовами цього документа, Україна відмовилася від ядерного арсеналу, що дістався їй від СРСР – на той час третього за кількістю у світі (176 міжконтинентальних балістичних ракет, здатних вражати цілі по всій земній кулі, і всього 1272 ядерні боєголовки), – взамін на фінансову компенсацію, а також «гарантії безпеки» від США, Великої Британії та Російської Федерації. Ці гарантії обіцяли Україні захист від загрози силою та від економічного примусу, а також повагу до її суверенітету та територіальної цілісності в межах, які вона мала на момент розпаду СРСР і визнала міжнародна спільнота.

Водночас Сполучені Штати зробили значну геополітичну ставку на те, що Росія сама пройде через пострадянську трансформацію. Основоположний акт НАТО – Росія переповнений баченнями Вашингтону стосовно конструктивної взаємодії Росії із Заходом, зокрема з НАТО. Хоча російське вторгнення в Україну, яке почалося в лютому 2014 року, увиразнило ці конкурентні інтереси США в регіоні, ці суперечності вже були очевидні не лише під час американсько-українсько-російських переговорів щодо денуклеаризації України, а навіть у період безпосередньо перед розпадом СРСР. Одним із найяскравіших прикладів цього була так звана промова «Котлета по-київськи» президента Джорджа Буша-старшого в серпні 1991 року, де він – очевидно, підбурюваний тодішнім радянським лідером Михайлом Горбачовим – закликав українське громадянське суспільство, яке наполягало на більшій автономії від Москви, не піддаватися «самогубному націоналізмові».

Навряд чи когось сильно вразило те, що Москва займатиме важливе місце – навіть якщо не завжди прямо чи відкрито – в американському підході до України, і це не лише через домінування Росії на євразійському континенті та її саморекламу як великої держави. Фактор, який, безумовно, також має значення, – це наше американське розуміння регіону. Різноманітні аспекти американського культурного зіткнення з «Росією» зробили значний внесок у сприйняття та хибне уявлення американців про Росію, Радянський Союз та регіон загалом. Тривале змішування термінів «Росія» та «Радянський Союз», разом з різними складовими останнього, науковцями, культурними діячами, установами та високопоставленими політичними діячами вкоренило в американській психіці уявлення про те, що ці два терміни взаємозамінні. Вплив був такий сильний, що навіть розпад СРСР і поява на його руїнах дванадцяти незалежних країн, разом із Росією та Україною, досі ще не зруйнували глибоко вкорінене уявлення про взаємозамінність «Росії» та «Радянського Союзу».