Високоповажні пані та панове, шановні львів’яни! До вас наче на прощу до Тараса сьогодні здалека приїхали паломники. Звісно, треба б їхати до Канева, але не так вже просто здійснити таку подорож у березні та ще й з-поза Карпат.
Тому ми завітали до вас, шановні львів’яни. Приїхали ми з Ряшева. Не з того польського Ряшева-Rzeszówa, про який в історичній літературі пишуть як про «західню твердиню (колишньої) Галицької держави».(О.Пеленський, 1928р.)
Ми приїхали до вас з маленького села Ряшів, що в 10-ти кілометрах від містечка Бардіїв, що у північно-східній Словаччині.
Точно 770 років тому в цьому містечку, повертаючись із Угорщини заночував князь Данило Галицький. Спав він імовірно спокійно, адже ночував начебто серед своїх...
Саме в цьому районі раніше, в 10-му столітті перетиналися політичні кордони трьох тодішніх держав – Київської Русі, Польщі та Угорщини.
Давно це було...
Так склалося, що попри чергову річницю народження минуло і 150 років від дня смерті Кобзаря. Хотів би також додати, що в цьому році виповнюється 130 років першої згадки про Шевченка в тогочасній словацькій пресі. Це була стаття, опублікована в газеті «Народне новіни» (1881р.) під назвою «Співець України».
Можна лише шкодувати, що на той час ніхто зі словацьких літераторів не знав про вірші Шевченка «Єретик» та його посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим...», в яких співець України згадує про видатних словацьких діячів – Коллара та Шафарика. Це напевно було б уже давно привернуло особливу увагу словаків до творчості Шевченка.
У вірші «Єретик» він висловив велике признання Павлові-Йозефу Шафарику за те, що вчений не дав потонути в німецькій пучині «нашій правді». Суть у тому, що Шафарик 1826 року в німецькомовній праці «Історія слов´янських мов і літератури» науково довів, крім іншого, що мова угорських, буковинських та галицьких русинів-українців є діалектом малоруської, тобто української мови. Шафарик також чітко розрізняв між російською та українською мовами, вважаючи останню самостійною мовою. І це майже сто років до того, як такого ж самого висновку дійшла Чеська академія наук у Празі 1919 року.
На сьогодні доведено, що Павел-Йозеф Шафарик глибоко симпатизував Україні і своїми поглядами впливав на ставлення до неї в усьому слов´янському і не тільки слов´янському світі.
Шевченко з великою повагою поставився до словацького вченого й у вірші «Єретик» написав:
Слава тобі Шафарику
Вовіки і віки!
Перефразовуючи ці слова вдячності Шевченка супроти Шафарика, нашим з вами етичним імперативом є раз-у-раз усвідомлено повторювати: СЛАВА ТОБІ, ТАРАСЕ, ВОВІКИ І ВІКИ, що не дав ти нашій мові солов´їній, нашій правді потонути в гнилих водах сусідської ненажерливості, різноманітних грубих і підступних спробах задушити наш народ, його мову, історію і саме його ім´я.
Великою мірою, як українці, МИ Є, власне, завдяки збірці Шевченка «Кобзар».
А що воно таке – «Кобзар»? Для українця це те саме, що для древнього грека була «Іліада» легендарного Гомера, який жив і творив десь 2800 років тому.
Після смерті автора Іліади» серед греків почала зароджуватися пан-еллінська самосвідомість. Вирішальну роль у цьому зіграли елінські рапсоди – професійні читці і декламатори, які усно розповсюджували текст славетного твору «Іліада», чим і розпочався етногенетичний процес народу: самоусвідомлення еллінів, що вони – одна родина, котра має спільне минуле і повинна дбати про спільне майбутнє. Так виникала й міцніла історична, а точніше – культурна пам´ять давніх греків. Відбулася реконструкція минулого в свідомості живих, реконструкція того минулого, яке сприяло самоорганізації спільноти і цементувало її, давало візію спільного майбутнього.
Таку ж саму роль в Україні часів Шевченка виконували Кобзарі. Книжок було мало, неграмотним кріпакам вони взагалі були непотрібні. Проте кожна, і найбідніша людина має слух, має пам´ять. А групова пам´ять живе і зберігається завдяки комунікації - спілкуванню з іншими. Саме таким чином «виникає» і минуле. Воно не народжується природним способом, а є витвором культури – соціальною конструкцією. Це витвір нас – живих.
Співаючи балади на історичні теми, кобзарі розповідали народу про його минуле, про славні й сумні епізоди з історії України. Ця співана розповідь западала в серце і в пам´ять слухача. Він поніс почуте далі між людей, переповів про «діла предків» іншим. Ось у чому полягала надважлива роль співців-кобзарів.
Не випадково збірку своїх поетичних творів Шевченко назвав «Кобзар». Це пам´ятник сотням і тисячам безіменних, як правило, незрячим співцям і в найкращому розумінні цього слова - пропагандистам історії та культури рідного народу.
Розказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття...
Про лютії кари...про все розказали.
Що ж діялось по Шведчині!
То й вони злякались! Оніміли з переляку,
Сліпі небораки.
Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали гризли»...
(«Іржавець»)
Кобзарі, а заодно й творчість Тараса Шевченка стали наче дзвоном, що будить національну свідомість, і сьогодні змушує людину призадуматися над минулим свого народу, критично осмислити це минуле і робити важливі висновки для сьогодення і майбутнього.
Бо що ж найбільше тривожило Тараса Шевченка?
Про це дуже лаконічно і точно написав Іван Дзюба:
Шевченкові йшлося про те, чи належатиме Україні її історія. Ця турбота була пов´язана з іншим питанням: чи належатиме їй (Україні) її майбутнє.
Мабуть у найбільш сконцентрованому вигляді це переживання висловив поет у вірші «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє».
Як самі добре знаєте, питання, чи належатиме Україні її історія та її майбутнє протягом останнього року, на жаль, дуже загострилося.
Безцеремонно й арогантно забирає слово високопоставлений держчиновник і прагне переписувати історію України на догоду сусідові. З підручників історії вимітає згадки про бій під Крутами, про Січових Стрільців, про українську визвольну боротьбу під час Другої світової війни, і цю війну чомусь нав»язливо втокмачує всім громадянам називати вітчизняною.
Інший чиновничок перейменував вулицю Мазепи, бо так забажав батюшка отєчества чужого. Ще інший чиновничок-малорос боїться дати добро на спорудження у своєму місті пам´ятника Мазепі, бо – бач! – він обманув імперіаліста Петра Першого. Натомість споруджувати пам´ятник масовому вбивці Сталіну дозволяють. Це ж «тільки» так звана «архітектура малих форм». Сталін був злочинцем, - ну і що? Але ж він був і - «ефективним менеджером», ладні повторювати чекіста з півночі доморощені манкурти, прадіди яких загинули від сталінського голодомору.
Наш, закарпатсько-пряшівський народний будитель Олександр Духнович свого часу до львівської газети написав: «Карпати не розлучать нас...бо свої то за горами – не чужі».
Ось чому ми з-поза Карпат приїхали до славного града Львова з маленького села Ряшева. Не для того, щоб з приводцу 150-их роковин смерті Кобзаря на цій сцені скиглити. Сьогоднішня зустріч має бути щось на зразок свята весни, яка знову повертається.
Україна, як незалежна держава, образно кажучи, вже перезимувала. Вороття назад у «світле майбутнє» вже не буде! Але, як мовиться, обережності ніколи не буває надлишок. Треба пильнувати. Треба остерігатися.
В поемі-симфонії «Смерть Шевченка» Іван Драч вжив метафору про зграю горобців, що прилетіли до кімнати, всілися біля вмираючого і почали цвірінькати:
«Ми українські горобці, Як оселедці, в нас чуби, Вкраїнській усміх на лиці, Вкраїнські писки і лоби. Що нам сипнуть, те ми клюєм, Чолом за ласку віддаєм...То служимо в своїх панів, Як Бог велів і цар велів, То мостимося до чужих і в урнах порядкуєм в них,..»
Таких горобців в Україні, на жаль, наплодилося чимало, зокрема серед політиків. Вони навіть обіцяють вмираючому, що: «В труну твою, як ляжеш спати, Ми рідної натрусим м´яти. Що ми свої (хай знає світ!)- Цвірінькнем тихо «Заповіт»... Ти - вічний? Вічні ми, борці, Ми – всюдисущі горобці!».
Отже, треба пільнувати. Треба виборцям об´єднуватися і гнати таких борців - горобців з політики.
Невмирущий наш, так би мовити «політолог» понад 150 років тому закликав розбудовувати громадянське суспільство:
«Треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру – та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога до суду Божого страшного! А панство буде колихать, храми, палати муровать, любить царя свого п´яного, та візантійство прославлять, та й більше, бачиться, нічого».
Роботи дійсно багато. Говорив про це недавно і колишній глава Української греко-католицької церкви Любомир (Гузар):
«Нам треба дуже-дуже тяжко працювати, щоб змінювати всенародний світогляд. Це, гадаю, візьме ще, щонайменше, два покоління. Не треба себе обманювати, ми ще далеко від цілі, але, слава Богу, не на самом початку», - так підкреслив нам мудрий владика.
Іван Гвать, публіцист, Словаччина