«На вході мене чекала Софія Ротару, а я її не пізнав»

Спогади відомого музиканта Юрія Шаріфова

Сьогодні Львів попрощався із Юрієм Шаріфовим. Останні роки він був бас-гітаристом гурту «Open Blues Band». Загалом Шаріфов був відомим музичним критиком, музикознавецем, композитором та педагогом. Він один з перших почав в Радянському союзі грати рок-музику та стояв при витоках багатьох відомих в той час вокально-інструментальних ансамблів. Сьогодні ZAXID.NET публікує його спогади, які раніше ще ніде не публікувалися.

* * *

У шість років замучив всіх вдома тим, що хочу грати на скрипці. Коли ми ходили в філармонію, то стежив за музикантами. На передньому плані завжди були скрипки. Хотів так само грати. Мені тато подарував залізницю. Там у вагонах дахи були насувні. То я знімав один і клав собі на плече як скрипку. Інший був мені смичком. Імпровізував під увімкнутий радіоприймач. У нашій квартирі він завжди був наставлений на польську хвилю. Там крутили сучасну і хорошу музику.

У сьомому класі проводив у школі дискотеки. Тарабанив з дому в школу програвач і платівки. На вулиці Галицькій колись був відділ грамплатівок. Коли вертався з музичної школи, завжди туди заходив. Батьки кожного дня давали 10 копійок, щоб щось перекусив. Але я не їв, а збирав гроші на платівки. Якраз з’явилася серія «Вокруг света» фірми «Мелодія» із записами закордонної естради. Включав їх на дискотеках. Найбільшим хітом, під який всі прижималися, був «Petite Fleur» («Маленька квітка») французького кларнетиста Сіднея Беше.

Коли мав 14 років, вирішив зробити синтезатор. Мене дуже цікавила електронна музика. Накупляв деталей, схем і почав паяти. Робив його десь з півроку. Так був запаявся, що аж швидку батьки викликали. Лікар сказав, що я парами каніфолі надихався. Коли нарешті його доробив, поніс в будинок культури будівельників. Там був оркестр, в якому я на скрипці грав. Підключили ми його і він почав видавати різні різкі звуки. Музиканти, напевно, не хотіли мене малого образити, похвалили. Але попросили більше той синтезатор на репетиції не приносити.

У 1964 році почалася моя музична кар’єра. Мене запросили в гурт «Електро» грати на електроскрипці. Ми, як тоді вважалося, грали професійно, бо нам за виступи платили гроші. Правда, цих грошей мені вистарчало, щоб оплатити оренду підсилювача. Спочатку ми навіть не співали, а просто грали на музичних інструментах. Ні в кого не було тоді ще голосу. А таким, як в нас, молодим голосом співати стидалися. Грали біг-біт. Наші концерти були дуже популярні, людей набивалося, як оселедців у банці. Приїжджали з усього Союзу. Тоді ж літати і їздити було дуже дешево.

7 листопада 1981 року вперше і востаннє був на демонстрації. Тоді ми приїхали з гастролей в Чернівці. Мали того ж дня давати концерт в філармонії. Якби поїзд приїхав після обіду, то не потрапили б на демонстрацію. А так відмазатися не було можливості. Потусувалися з колективом пів годинки перед керівництвом і втекли по домах. Головне було засвітитися, що ми там були. А в школі, щоб не брати участь в демонстраціях, в мене була залізна відмазка – «заняття в музичній школі». Ні разу в житті перед трибуною не проходив. Так само в мене і з комсомолом не склалося. П’ять разів туди поступав і кожен раз провалював вступ.

Якось у газеті прочитав, що один завод СРСР випустив перший промисловий електроорган. Замучив всіх телефоністок, поки мене з’єднали з тим заводом. Бо, як виявилося, той орган зробили на військовому об’єкті і він знаходився в місті Володимир, яке недалеко за Москвою. Мені на тому заводі пояснили, що то єдиний екземпляр і продати його мені не можуть. Але пообіцяли, що наступний буде мій. І от за кілька місяців телефонують і кажуть, що зробили ще один. Але продати напряму мені не можуть, бо то ж завод. Можуть відправити лише в торгову мережу, а потім вже я можу купити. У Львові жоден магазин не погодився прийняти електроорган. Найшли такий аж в Чернівцях. Ну я приїхав туди і забрав його до Львова. Він весь металевий був, блідо-жовто- зеленого кольору. Сам орган не був громіздкий, приблизно як синтезатор. Але був дуже важкий. Віз його до Львова поїздом. Після того люди на наші танці, як в музей, приходили. Всі дивилися на дивний інструмент. Коли він поламався, завод свого майстра аж сюди відправив, щоб його відремонтувати.

Коли почав грати в «Червоній руті», гурт вже був відомий на весь Союз. Перший концерт з ними був в Києві. До цього часу Софії Ротару вживу ще не бачив. Біля входу в готель прийшов, стою - чекаю, щоб мене забрали. Якась дівчина в джинсах крутиться недалеко. Ну я ще трохи постояв, а потім сам якось їх знайшов. А мені кажуть, що мене на вході сама Ротару чекала. Я її не впізнав. Думають, що я перестав з ними грати через сварку. Насправді Ротару переїжджала в Ялту. Я туди їхати не хотів, бо місяцями не бачив би рідних. Після півторарічної співпраці ми розійшлися з «Червоною рутою».

Після «Червної рути» почав створювати власний гурт «Жива вода». Купу вокалістів і вокалісток переслухав, але жоден голос не сподобався. Навіть якийсь вокаліст зі Сходу на проби приїжджав. На радіо мені запропонували послухати одну дівчину, яку записали на конкурсі якоїсь там творчої самодіяльності. Наступного дня вона вже була в мене на пробах. Заспівала пісні з репертуару Соні Ротару. Сподобався її трохи хрипуватий голос. Це була Лілія Сандулеса. Тоді їй було 17 років. Вона жила в молдавському селі Маршинці, мала дитину і чоловіка. Батьки погодилися її дитину бавити, і в нас почалася співпраця. Зараз деколи пересікаємося з нею. Вона мені дякує, що жодних проблем при записі в студіях не має. Я її по 6-8 годин на день вокалом змушував займатися.

Із «Живою водою» мали виступ в Мінську. Я намагався, щоб найновіші і найкращі інструменти були в музикантів. На тому концерті виступала і Алла Пугачова. Перед тим, як ми мали виходити на сцену, вона підійшла до мене і сказала: “А это вы эти самые богатенькие музыканты?”. Її гурт мав дуже погану апаратуру. Після виступу ми дали її групі свою, щоб вони відіграли концерт.

Працював з Миколою Гнатюком. Одного вечора, коли були на гастролях в Києві, мені в готель телефонують і кажуть, що потрібно терміново зробити студійний запис пісні Миколи. Тексту ще немає, зараз тільки мають піднести. Мелодію Гнатюк теж знає тільки приблизно. А в мене тільки один синтезатор «Juno 106», ритм-машина і більш нічого. Я на ходу почав робити аранжування, награв усі партії. До 6-ї ранку зробив усю пісню і її зразу літаком в Москву на телебачення повезли, бо вона мала через три години в ефірі програми «Огонёк» звучати. Потім, коли вийшла платівка, то на ній жодним словом про мене не згадали. Схожа ситуація була і з Кобзоном. Йому теж за ніч робив аранжування і запис пісні. Теж не заплатив.

На гастролях в Ізмаїлі одного вечора спустився з готельного номера поїсти в ресторан. Сів за столик і раптом почув за спиною розмову. Найбільше мене вразив тембр голосу. Подібний до Андріано Челінтано. То був В’ячеслав Медяник, теперішня зірка російського шансону. Я його запросив у наш гурт. Він відмовлявся, казав, що - інвалід. В нього одна нога до коліна була з протезом, багато шрамів мав. Мені ще більше йому захотілося допомогти. У радянські часи на сцену тільки симпатичних випускали. В моєму гурті якось скрипальку не хотіло телебачення знімати, бо окуляри носила. Але я вламав якось міністерство, і воно дозволило Медянику виступати. Довго В’ячеслав з нами не працював. Йому було тяжко їздити по гастролях на протезі.

Кілька років тому в мене пограбували підвал. Спочатку повиносили у всіх закрутки, а тоді взялися за макулатуру. А я кілька коробок привіз із Чернівців з нотами, аранжуванням, фотками. Все чисто винесли. Ходив до приймального пункту - питав, чи не приносили моїх нот з піснями. Мене потішили, що мою музику на картон вже переробляють.

Головне фото було зроблене 4 липня - і це остання фотографія Юрія Шаріфова, яку встиг зробити фотограф ZAXID.NET Павло Паламарчук перед смертю музиканта.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук